"Тіні забутих предків", повість і фільм, демонструють, хоч і з різними акцентами, амбівалентність минулого, яке створює тяглість пам’яті суб’єкта, але також забирає його життя, не відпускає, переслідує кривавими привидами. Іван, головний герой, ще в дитинстві опиняється в чіпких обіймах смерті, з яких він не може вирватись протягом усього життя, аж поки у фіналі він не знаходить у них найвищу радість з’єднання з коханою – у небутті. Однак у повісті, і ще більше у фільмі, потяг до смерті сублімується і виходить у потойбіччя естетичного.