Рецепції раннього німецького романтизму у представників німецької філософії: Фрідріх Ніцше, Мартин Гайдеґґер, Франкфуртська школа : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
Loading...
Date
2026
Authors
Смірнов, Артемій
Journal Title
Journal ISSN
Volume Title
Publisher
Abstract
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 "Філософія" (03 "Гуманітарні науки"). — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Вибір теми дослідження зумовлений наявністю прогалин у вивченні філософії раннього німецького романтизму (Frühromantik) та його рецепцій у подальшій німецькій філософській традиції, а також браком ґрунтовних систематичних досліджень цієї тематики в українському академічному просторі. Як показано у вступній частині роботи, доволі поширений розгляд романтизму та Просвітництва як двох провідних культурологічних тенденції модерного часу часто призводить до формування методологічних абстракцій, що затьмарюють конкретні особливості обох цих явищ. Це впливає на те, що ранній німецький романтизм (Frühromantik) або досліджується побіжно, тобто як літературне явище, або вважається ірраціональним відгалуженням субʼєктивного ідеалізму, що не дає змогу правильно оцінити його філософський потенціал. Заповнити зазначену прогалину покликана ця дисертаційна робота, що присвячена дослідженню філософського та історичного значення раннього німецького романтизму та його рецепцій у трьох основних аспектах: 1) історико-філософському (переоцінка сутності Frühromantik); 2) рецепційному (аналіз впливу на мислителів XIX—XX ст. за конкретними точками перетину) та 3) компаративістському (встановлення можливостей для діалогу). Фокусом дослідження є виявлення філософського та історичного значення німецького романтизму для подальшої німецької філософської думки на підставі розгляду прямих та опосередкованих рецепцій у творчості Фрідріха Ніцше, Мартина Гайдеґґера та представників Франкфуртської школи. Вибір зазначених представників німецької філософської традиції зумовлений тим, що вони репрезентують важливий момент переходу до некласичних та постметафізичних форм мислення. Як показує це дослідження, ранній німецький романтизм має безпосереднє значення для цього переходу. Романтики, як і пізніші автори, заперечують можливість побудувати повноцінну філософську систему в дусі німецького ідеалізму, а також підважують уявлення про кореспондентну теорію істини. Тому істина переважно трактується ними як історична (темпоральна) подія репрезентації, а сам історичний час ‒ як якісний час постійної можливості, а не як час прогресу. З огляду на це, у дисертації сутність Frühromantik визначено як "романтичний голізм", що формується у критичному діалозі з німецьким ідеалізмом. Романтична позиція найкраще розкривається через ідею Абсолютного цілого, що становить нескінченну множинність можливих форм. Оскільки сам Абсолют для романтиків є логічно непізнаваним, вони схильні трактувати його як регулятивну ідею, що забезпечує існування істини та хиби взагалі, але при цьому вважають, що абсолютна істина ніколи не може бути представлена. Істина у трактуванні романтиків завжди є історичним опосередкуванням абсолютної істини, з чого випливає їхня концепція іронії — історичної зміни опосередкувань, що ведуть до більшого розкриття абсолюту, але не до прогресу. Звідси випливає романтичний голізм — він полягає у тому, що повноцінне визначення певної речі (наприклад, обʼєкту мистецтва) можна отримати лише з огляду на її місце серед інших речей; або, як у випадку з поезією та філософією, повноцінне визначення може бути даним лише з огляду на всю множинність форм, в яких вони можуть постати. Проте, в обох цих випадках можна розраховувати лише на знаходження тимчасового трактування, оскільки нові форми (опосередкування у мові) абсолютної істини постають до нескінченності. На думку романтиків, самі по собі поетична та філософська діяльності полягають у відкритті таких нових форм істини, які впливають на облаштування символічного життєвого простору. А головною цінністю для людини на індивідуальному рівні стає освіта (Bildung), що спрямована на те, аби охопити якомога більшу кількість контекстів, в яких Абсолютне проявляє себе. Метафорично вираженою основою такої освіти стає "туга за нескінченністю": бажання увібрати всю цілісність форм попри усвідомлення неможливості це зробити. Освітнім ідеалом — стан "дитини", що готова постійно починати спочатку, не втрачаючи цікавість. Піднесений з індивідуального на загальний рівень, цей ідеал втілився у романтичній концепції «освіченого суспільства», яку пророкує "нова міфологія" (нова релігія), покладена романтиками в основу формування культури. Розділ, присвячений Ф. Ніцше, розглядає його ставлення до романтизму як діалектичне і суперечливе, оскільки воно поєднує критику "хвороби" з імпліцитним засвоєнням романтичних, естетичних та мовних засад. Ніцше не можна назвати послідовником ранніх німецьких романтиків, оскільки він знайомий із їхніми ідеями не напряму, а за посередництвом Ріхарда Ваґнера. Проте, аналіз творів Ніцше дає змогу показати, що він поділяє з романтиками уявлення про відносність абсолютної істини, призначення поетичної творчості, а також найвищу оцінку освіти. Ба більше, у перший період своєї творчості він також відстоює схожу ідею щодо нової міфології, що, проте, має інше призначення та ідеал. А його ідея про те, що життя є виправданим лише як естетичний феномен, цілком відповідає уявленням романтиків. Дослідження рецепції ранніх романтиків у Мартина Гайдеґґера обертається навколо впливу ідей Новаліса та Фрідріха Шлеґеля на його філософію мови та концепцію Dasein. З обома авторами Гайдеґґер був знайомий ще в період навчання, що залишило безпосередній відбиток на його габілітаційній дисертації. Зокрема, Гайдеґґер залучав ідеї Ф. Шлеґеля у своїх намаганнях знайти серединний шлях між ідеалізмом та реалізмом, а також у спробі дистанціюватися від філософії Геґеля. Попри те, що його зацікавленість у Ф. Шлеґелі виявилася короткочасною, вона мала вплив на його пізнішу онтологічну позицію. Натомість знайомство з Новалісом залишило фактично зафіксований важливий відбиток у творчості Гайдеґґера. На початку 1930-х рр. він згадає Новаліса в контексті визначення основного характеру філософії — відчуття безпритульності, і повертатиметься до цієї метафори впродовж наступних 30 років, що зумовлено схожістю концептуальних засновків, з яких він виходить. Інша важлива згадка Новаліса відбудеться у звʼязку з пошуками сутності мови, які Гайдеґґер провадить у 1950-х. Як показано у дослідженні, його власна позиція багато в чому перегукуватиметься з романтичною концепцією мови як "монологу". А Гайдеґґерова концепція поезії, що відкриває істину як подію репрезентації, буде майже повністю відповідати уявленням романтиків. Вплив Frühromantik на представників Франкфуртської школи (Вальтер Беньямін, Теодор Адорно, Герберт Маркузе) досліджується у дисертації в контексті вивчення джерел критичної теорії й утопічного потенціалу мистецтва. При цьому коротко оглянуто загальний підхід неомарксистської історіографії, що переважно розглядає романтизм у контексті уявлення про модерність як регресивний рух із критичним потенціалом. Особлива увага приділена доробку Вальтера Беньяміна, котрий активно цікавився філософським спадком раннього німецького романтизму, особливо у перші 10 років своєї творчої діяльності. Зокрема, показано, що це зацікавлення мало безпосередній вплив на формування його концепції"«магічного" (або "не-інструментального") письма, а також на концепцію істини, що розкривається через поетичну дію як "представлення" (Darstellung). Також детально розглянуті ідеї Беньяміна про поняття критики у німецькому романтизмі, висловлені в його докторській дисертації. На основі цього аналізу показано, чому Беньямін позитивно ставиться до розпаду «аури» мистецького твору та високо оцінює значення рефлексії, а також, як він адаптує уявлення про якісний час романтиків для обґрунтування своєї філософії історії. Окрім цього, також з’ясовано, де саме відбувається розрив Беньяміна з романтичною традицією. Його метод "монтажу", що покликаний показувати ідеї як констеляції, робить акцент на поетико-філософській рефлексії, яка звертається до минулого — на відміну від романтичної рефлексії, що шукає нові символічні форми у просторі цілого. У дослідженні рецепцій раннього романтизму в Теодоро Адорно та Герберта Маркузе особливий наголос зроблено на їхній естетичній концепції. Хоча вони й вважали романтизм віджилим мистецьким рухом, що втратив свій безпосередній критичний потенціал, для них він залишався гарним історичним прикладом альтернативного мислення. Оцінюючи його саме як свідчення утопічної можливості, вони наново інтерпретують романтичні образи (наприклад, тугу за нескінченним) у світлі нової соціальної реальності. Проте, як показано у дисертації, позиція Адорно щодо цього має глибші концептуальні паралелі з романтиками. Діалог між ними показує, що позиція романтиків щодо Абсолюту залишає субʼєкту набагато більший простір для реалізації своєї свободи, аніж позиція Адорно; бо останній обмежує критичну діяльність людини до усвідомлення своєї позиції без можливості для змін. Загалом, в дисертації обґрунтовано, що ранній німецький романтизм не може бути адекватно інтерпретований як продовження чи похідна форма німецького суб’єктивного ідеалізму, натомість його центральні інтенції формуються у критичному діалозі з останнім. Демонструється, що критика суб’єктивного ідеалізму у Новаліса, Ф. Шлеґеля та інших романтиків створює підґрунтя для відмови від намагань побудувати замкнену систему філософського знання та обґрунтування кореспондентної теорії істини, що визначає подальші напрями розвитку європейської філософії. А також показано, що ранній німецький романтизм слугував для зазначених мислителів не лише історичним тлом, а й дієвим інтелектуальним співрозмовником, чиї засади вони специфічно засвоювали у сферах естетики, філософії мови, герменевтики та культурної критики. Цей та інші результати дослідження мають як теоретичне, так і практичне значення, адже можуть отримати застосування у подальших розвідках з історії філософії, філософії культури, філософської антропології, естетики, філософії історії, літературознавства та ін. гуманітарних наук. Вони також можуть бути впроваджені у практику викладання зазначених навчальних дисциплін та використані для підготовки відповідних навчальних посібників.
Description
PhD thesis to obtain the scientific degree of the Doctor of Philosophy in the Programme Subject Area 033 "Philosophy" (03 – Humanities). – National University of "Kyiv-Mohyla Academy". Kyiv, 2026. The choice of the research topic is motivated by the existence of significant gaps in the study of the philosophy of early German Romanticism (Frühromantik) and its receptions in subsequent German philosophical tradition, as well as by the lack of comprehensive and systematic studies of this subject within the Ukrainian academic context. As demonstrated in the introductory section of the dissertation, the widespread tendency to treat Romanticism and the Enlightenment as two dominant cultural trends of modernity often leads to the formation of methodological abstractions that obscure the concrete specificities of both phenomena. As a result, early German Romanticism (Frühromantik) is either examined superficially ‒ as a predominantly literary phenomenon ‒ or regarded as an irrational offshoot of subjective idealism, which prevents an adequate assessment of its philosophical potential. This dissertation seeks to address this gap by investigating the philosophical and historical significance of early German Romanticism and its receptions in three main dimensions: historical-philosophical (a reassessment of the essence of Frühromantik); reception-theoretical (an analysis of its influence on nineteenth- and twentieth-century thinkers through specific points of intersection); and comparative (the identification of possibilities for dialogue). The central focus of the study is the elucidation of the philosophical and historical significance of German Romanticism for later German philosophical thought, as exemplified by Friedrich Nietzsche, Martin Heidegger, and representatives of the Frankfurt School, based on an analysis of both direct and indirect receptions. The selection of these figures is justified by the fact that they represent a crucial transition toward non-classical and post-metaphysical forms of thinking. As this study demonstrates, early German Romanticism plays a direct role in enabling this transition. Specifically, the Romantics—like these later thinkers—reject the possibility of constructing a comprehensive philosophical system in the spirit of German Idealism and challenge the correspondence theory of truth. Consequently, truth is predominantly understood as a historical (temporal) event of representation, while historical time itself is conceived as qualitative time characterized by perpetual possibility rather than as progressive time. In light of this, the dissertation defines the essence of Frühromantik as "romantic holism," formed through a critical dialogue with German Idealism. The romantic position is most clearly articulated through the idea of the Absolute Whole, understood as an infinite multiplicity of possible forms. Since the Absolute itself is regarded by the Romantics as logically unknowable, they tend to interpret it as a regulative idea that grounds the very possibility of truth and falsity, while simultaneously maintaining that absolute truth can never be fully represented. Truth, in the Romantic view, is always a historical mediation of absolute truth, which gives rise to their concept of irony ‒ understood as the historical transformation of mediations that lead to a greater disclosure of the Absolute, though not to progress. From this follows romantic holism: a complete determination of a given thing (for example, a work of art) can be achieved only in relation to its place among other things; likewise, in the case of poetry and philosophy, a full determination is possible only in relation to the entire multiplicity of forms in which they may appear. In both cases, however, only provisional interpretations can be attained, since new forms (linguistic mediations) of absolute truth emerge endlessly. According to the Romantics, poetic and philosophical activities themselves consist in the discovery of such new forms of truth, which shape the symbolic space of human life. At the individual level, the highest value becomes education (Bildung), oriented toward encompassing as many contexts as possible in which the Absolute manifests itself. Metaphorically, the foundation of such education is expressed as a "longing for infinity"—the desire to absorb the totality of forms while acknowledging the impossibility of doing so. The educational ideal is the state of the "child," who is always ready to begin anew without losing curiosity. Elevated from the individual to the collective level, this ideal finds expression in the Romantic concept of an "educated society," anticipated by a "new mythology" (a new religion), which the Romantics envisioned as the foundation for cultural formation. The chapter devoted to Nietzsche examines his attitude toward Romanticism as dialectical and contradictory, insofar as it combines a critique of Romanticism as a "disease" with an implicit appropriation of its aesthetic and linguistic premises. Nietzsche cannot be regarded as a direct follower of the early German Romantics, since he was largely acquainted with their ideas indirectly, primarily through Richard Wagner. Nevertheless, an analysis of his works reveals that he shares with the Romantics a conception of the relativity of absolute truth, an understanding of the vocation of poetic creativity, and a high valuation of education. Moreover, in the early period of his work, Nietzsche also advocates a version of the idea of a new mythology, albeit with a different purpose and ideal. His notion that life is bearable only as an aesthetic phenomenon fully corresponds to Romantic conceptions. The study of the reception of early Romanticism in Martin Heidegger’s thought centers on the influence of Novalis and Friedrich Schlegel on his philosophy of language and his concept of Dasein. Heidegger became acquainted with both authors during his student years, which left a direct imprint on his habilitation dissertation. In particular, Heidegger drew on Schlegel’s ideas in his attempts to find a middle path between idealism and realism, as well as in his effort to distance himself from the philosophy of Friedrich Hegel. Although his interest in Schlegel proved to be relatively short-lived, it can be assumed that it nevertheless influenced his later ontological position. By contrast, Heidegger’s engagement with Novalis left a more enduring and clearly traceable mark on his work. In the early 1930s, Heidegger refers to Novalis in the context of defining the fundamental character of philosophy as a sense of homelessness, a metaphor to which he would return repeatedly over the following three decades due to shared conceptual premises. Another significant reference to Novalis occurs in connection with Heidegger’s search for the essence of language in the 1950s. As demonstrated in this study, Heidegger’s own position closely parallels the Romantic conception of language as "monologue," while his understanding of poetry as revealing truth as an event of representation almost entirely corresponds to Romantic views. The examination of the influence of Frühromantik on representatives of the Frankfurt School (Walter Benjamin, Theodor W. Adorno, Herbert Marcuse) is conducted in the context of studying the sources of Critical Theory and the utopian potential of art. The dissertation briefly outlines the general approach of Neo-Marxist historiography, which tends to interpret Romanticism as a regressive movement within modernity that nevertheless possesses critical potential. Particular attention is devoted to the work of Walter Benjamin, who showed sustained interest in the philosophical legacy of early German Romanticism, especially during the first decade of his intellectual career. It is demonstrated that this interest directly influenced the development of his concept of "magical" (or non-instrumental) writing, as well as his conception of truth as revealed through poetic action as an event of presentation. The study also provides a detailed analysis of Benjamin’s ideas on the concept of criticism in German Romanticism, as articulated in his doctoral dissertation. On this basis, it is shown why Benjamin adopts a positive attitude toward the decay of the «aura» of the artwork and assigns a high value to reflection, as well as how he adapts the Romantic notion of qualitative time to substantiate his philosophy of history. At the same time, the dissertation identifies the point at which Benjamin breaks with the Romantic tradition: his method of montage, aimed at presenting ideas as constellations, emphasizes poetic-philosophical reflection oriented toward the past, in contrast to Romantic reflection, which seeks new symbolic forms within the space of the whole. In the analysis of the reception of early Romanticism in the works of Theodor Adorno and Herbert Marcuse, particular emphasis is placed on their aesthetic theories. Although both regarded Romanticism as an obsolete artistic movement that had lost its immediate critical potential, it nevertheless remained for them an important historical example of alternative thinking. Interpreting Romanticism as a testimony to utopian possibility, they reconfigure Romantic motifs (such as the longing for the infinite) in light of new social realities. However, as this study shows, Adorno’s position exhibits deeper conceptual parallels with Romantic thought. The dialogue between them reveals that the Romantic conception of the Absolute offers greater possibilities for transformation, insofar as it affirms the value of critique, in contrast to Adorno’s position, in which critique is reduced to self-awareness without the possibility of change. Overall, the dissertation argues that early German Romanticism cannot be adequately interpreted as a continuation or derivative form of German subjective idealism; rather, its central intentions are formed in a critical dialogue with the latter. It is demonstrated that the critique of subjective idealism in the works of Novalis, Friedrich Schlegel, and other Romantic thinkers provides the basis for rejecting attempts to construct a closed system of philosophical knowledge and for abandoning the correspondence theory of truth. This shift helps determine subsequent directions in the development of European philosophy. It is also shown that early German Romanticism served for these thinkers not merely as a historical background, but as an active intellectual interlocutor whose principles they appropriated in distinctive ways within the fields of aesthetics, philosophy of language, hermeneutics, and cultural criticism. These and other results of the research possess both theoretical and practical significance, as they may be applied in further studies in the history of philosophy, philosophy of culture, philosophical anthropology, aesthetics, philosophy of history, literary studies, and other humanities disciplines. They may also be implemented in teaching practice within these academic fields and used in the preparation of relevant educational materials and textbooks.
Keywords
історія філософії, філософія, поезія, естетика, абсолют, освіта, герменевтика, мова, істина, німецький романтизм, Фрідріх Ніцше, Мартин Гайдеґґер, Вальтер Беньямін, Теодор Адорно, Герберт Маркузе, дисертація, history of philosophy, philosophy, poetry, aesthetics, the Absolute, education, hermeneutics, language, truth, German Romanticism, Friedrich Nietzsche, Martin Heidegger, Walter Benjamin, Theodor Adorno, Herbert Marcuse
Citation
Смірнов А. О. Рецепції раннього німецького романтизму у представників німецької філософії: Фрідріх Ніцше, Мартин Гайдеґґер, Франкфуртська школа : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії / Смірнов Артемій Олегович ; наук. кер. Лютий Тарас Володимирович ; Національний університет "Києво-Могилянська академія", Міністерство освіти і науки України. - Київ : [б. в.], 2026. - 257 с. - Містить додатки.