Автор аналізує глибоку трансформацію професійної етики та візуальної мови кінооператора в умовах повномасштабної війни, протиставляє традиційну українську "культуру зображення", що виросла з поетичного кіно як захисного механізму сублімації травми, "естетиці знищення", яку несе агресор. Фіксує перехід від художньої метафори (на прикладі зйомок фільму "Тарас. Повернення") до жорсткої документації воєнних злочинів у Бучі та Ізюмі.