035 Філологія
Permanent URI for this collection
Освітньо-наукова програма: Теорія, історія літератури та компаративістика
Browse
Browsing 035 Філологія by Issue Date
Now showing 1 - 5 of 5
Results Per Page
Sort Options
Item Ходіння до раю як жанр української середньовічної літератури : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Пелешенко, Олена; Павленко, ГаннаРобота присвячена дослідженню жанрових структур корпусу християнських апокрифів ранньовізантійського походження, сповненого чудесних та фантастичних елементів і зосередженого на описі складної й добровільної мандрівки до земного раю праведника за життя – "Ходіння Агапія до раю", "Ходіння Зосими до рахманів", "Повість про Макарія Римлянина". Упродовж усієї доби Середньовіччя викристалізовуватиметься його впізнавана топіка, а також морфологія; "райські" апокрифи почали перекладатися церковнослов’янською у ХІІ ст. та були засвоєні українською середньовічною літературою як самостійний жанр не пізніше ХV ст. Досі не простежено основних віх у рецепції мотиву мандрівки до земного раю в українській літературі Х – ХVIII ст., не здійснено морфологічного аналізу сюжетно-тематичного комплексу й не досліджено його жанрової природи, що зумовлює актуальність роботи. Об’єкт дослідження – грецькі й українські списки "Ходіння Агапія до раю", "Повість про Макарія Римлянина", "Ходіння Зосими до рахманів", середньовічні апокрифічні й житійні тексти, присвячені мандрівці праведника до Едемського саду. У діахронному аспекті залучаються античні претексти означених творів, а в синхронному – західноєвропейські латиномовні саги з ідентичною жанровою структурою. Предметом дослідження є форми репрезентації мотиву мандрівки до земного раю в українській літературі в межах середньовічної епістеми; індивідуальні жанрові формації досліджуваних пам’яток. Загальнотеоретичний вимір мети дослідження передбачає осмислення амбівалентності статусу середньовічного жанру на середохресті класифікаційного й рецептивно-комунікативного підходів крізь призму філософської епістемології, феноменології, рецептивної естетики, теорії інтертекстуальності й деконструкції. У вимірі історико-літературному здійснюється спроба дослідити жанрові структури апокрифічних ходінь до раю в українській літературі епохи Середньовіччя та способи існування в них античних претекстів у літературних "перетворених формах" поза межами власної епістеми. Методологічну базу роботи становлять загальнонаукові емпірико-теоретичні методи (аналіз, синтез, індукція, дедукція, описовий), системно-функціональний підхід до вивчення літературних явищ, поєднання елементів структуралістського (для здійснення морфологічного аналізу апокрифічного сюжету про мандрівку до раю в давній українській літературі), компаративного, порівняльно-історичного, культурно-історичного, герменевтичного методу для інтерпретації текстів. Використано теорію інтертекстуальності в її застосуванні до модусів середньовічного літературного процесу; когнітології, феноменологічного структуралізму Р. Інґардена, а також традиційних для літературознавства аналітичних стратегій (рецептивної естетики, наратології) та філософської епістемології (В. Біблер, Г. Башляр, В. Вельш, Т. Кун, М. Мамардашвілі) для дослідження феноменологічної природи жанрових структур християнських "райських" апокрифів. Інструментарій міфокритики, архетипної критики Н. Фрая, семіотичних методів дослідження простору (Р. Барт, Г. Башляр, У. Еко, Ю. Лотман, Л. Софронова, Б. Успенський) використано для висвітлення міфологічних джерел ходінь до раю та опису моделей райського простору в українській середньовічній літературі. Наукова новизна роботи зумовлена як методологічним підходом, так і ракурсом, під яким розглянуто об’єкт дослідження. Розроблено власну епістемологічну теорію жанрів і на матеріалі візантійських "райських" апокрифів та українських середньовічних ходінь до раю апробовано її інтерпретаційну користь для дослідження жанрових структур літературних пам’яток. Запропоновано розрізнення жанру як таксономічної абстракції й жанрової структури художнього тексту як єдиного способу здійснення оповіді в просторі інтертексту. На прикладі юдео-християнської апокрифіки доведено, що кожен твір мистецтва визначається сумою його претекстів і не вичерпується експліцитною структурою жанру, акумулюючи низку уламків імплицитних жанрів, породжених чужорідною епістемологічною ситуацією. За посередництва множини імпліцитних жанрів у мистецтві слова завжди присутні осередки інших типів раціональності та ідеологем, однак способи боротьби з Іншим докорінно відрізнятимуться в літературних дискурсах різних культурно- історичних епох. У роботі вперше зроблено спробу розв’язати проблему жанрової природи ходіння до раю крізь призму теорії "сліду" Ж. Дерріди. Корпус текстів, куди належать "Ходіння Агапія до раю", "Повість про Макарія Римлянина", "Ходіння Зосими до рахманів", визначено як автономну літературну таксономічну одиницю та схарактеризовано її на морфологічному й тематологічному рівнях; показано особливості її функціонування у візантійській культурі-донорі та жанровій системі давньої української літератури та питомого фольклору. Також ходіння до раю порівняно із західноєвропейським структурним аналогом – ірландським середньовічним імрамом, який являє собою двокомпонентний жанр-сюзерен (Д. Ліхачов) з "анфіладною" ієрархічною системою, посталий внаслідок взаємонакладання культурних кодів 1) власне ходіння (паломницької оповідки) та 2) утопії. Доведено, що жанрові структури ходінь до раю детерміновані слідом (Ж. Дерріда) паломницької, житійної прози, постгомерівських "одіссей", патерикових новел, географічних трактатів доби Античності, середньовічної утопії, які в точках перетину створювали нові осередки семіозису. Механізми рецепції мотивних комплексів апокрифів про мандрівку до віднайденого Едему в епоху Середньовіччя було досліджено як цілісне явище. Також проведено ретельний текстологічний аналіз перекладацьких стратегій українських списків. З погляду компаративної генології доведено, що ірландські імрами (включно з "Плаванням святого Брендана") та ходіння до раю візантійського походження мають ідентичну структуру двокомпонентного жанру-сюзерена, спираються на спільний фонд ранньохристиянської аскетичної та греко-римської географічної літератури, апелюють до спільного сегменту людського досвіду, конкурують за ту саму позицію в жанровій ієрархії (каноні) та послуговуються спільними біблійними тематичними ключами. Висловлено гіпотезу, що творці "Плавання святого Брендана" знали грецькі тексти про земний рай, проте в ірландської літератури – на відміну від української – не було потреби їхнього засвоєння на рівні окремого жанру; сама внутрішня форма культури не потребувала чужорідних аналогів того, що було добре розвинене в питомій. Коли релікти світогляду іншої релігійної традиції, як і елементи гумбольдтівської "внутрішньої форми мови", "заломлюються" об чуже, вони не можуть бути перекодовані знаками своєї традиції осмислено, тому або вилучаються за межі семіосфери, або замінюються на звичні для власного культурного часопростору образи. На позначення цього явища запроваджено термін дзеркальної міжжанрової взаємодії. Простежено співвідношення змісту й форми в експліцитному та імпліцитному жанрах середньовічного тексту. Застосовано триступеневий алгоритм аналізу жанрових структур художнього тексту: 1) феноменологічне наближення до жанрової структури твору; 2) інтертекстуальний аналіз; 3) епістемна реконструкція. Запроваджено терміни експліцитний жанровий шар, експліцитний жанр, імпліцитний жанр, сила опору криптограматичності літературного дискурсу, тип міжжанрової взаємодії, валентність жанрової матриці, внутрішня форма жанрового слова, міфологічне й комунікативне ядро тексту. Типи міжжанрової взаємодії були поділені на інтеграційні, інклюзивні, діалогічні, криптограматичні, дзеркальні; за ступенем подібності жанрових елементів – на морфологічні гомогенні й морфологічно гетерогенні; за формою зв’язку між жанровими елементами – та, що відбулася в межах однієї культури та епохи; у межах однієї епохи, але різних культур; у межах однієї культури (писемної традиції), але різних епох; у межах різних епох і культур.Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути використані в студіях з теорії та історії літератури, присвячених як порівняльній генології, так і рецепції жанру ходінь до раю в наступні періоди розвитку української та світової літератур в нероздільній єдності з культурно- історичною перспективою. Матеріал дисертації може використовуватися при розробці університетських курсів із актуальних питань історії, теорії літератури та компаративістики. У вступі дисертаційної роботи обґрунтовано актуальність дослідницького питання, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію результатів дослідження. У першому розділі "Феноменологічна природа жанрових структур апокрифічного тексту" окреслено різницю між жанром та індивідуальною жанровою структурою художнього тексту, що дорівнює різниці між абстрактними одиницями мови (langue) та її мовленнєвими втіленнями (parole) – фонемою та звуком, лексемою та словом. Запропоновано розмежування предметів дослідження для діахронної й синхронної жанрології. Апокриф з погляду літературознавчої феноменології не є власне-жанром, а специфічною двовимірною рецептивною установкою, що передбачає 1) опозицію твору до християнського канону та 2) стимулює реципієнта до постійного звіряння прочитаного з біблійним текстом. Показано, що жанрова структура апокрифів, як і будь-якого середньовічного тексту в умовах панування культури, де авторитет домінує над авторством, визначається 1) предметом зображення, 2) сферою вживання, 3) сумою претекстів і архітекстуальних реакцій; «голосами» й "слідами" (В. Каляґа) попередніх транстекстуальних, трансдискурсивних і трансепістемних взаємодій. Багатошаровість жанрової структури є іманентною рисою будь-якого твору, бо визначається слідами його претекстів і "битв" (Г. Блум) у просторі літературного канону. У синхронному зрізі жанрова структура складається з магістральної лінії конкретизації (експліцитного жанру) та множини імпліцитних жанрів, літературних "перетворених форм" (М. Мамардашвілі), що внаслідок міжжанрового діалогу втрачають свою форму, але існують у глибинному наративі твору як "застиглі змісти" (М. Бахтін). Маркерами-репрезентантами імпліцитних жанрів в тексті є авторські генологічні самоназви, цитати, сюжети, мотиви й образи, "предикативні герої". У другому розділі "Мотив мандрівки до земного раю в українській середньовічній літературі" розглянуто сотеріологічні виміри середньовічної картографії. Середньовічна утопія, прагнучи знайти докази існування Едемського саду в реальних земних ландшафтах, перебувала в постійному діалозі з античною картографічною традицією, космографічними трактатами, старо- й новозавітними апокрифами та фольклором. Доведено на підставі впізнаваних морфологічних і поетикальних особливостей, що ходіння до раю мають ознаки самостійного двокомпонентного жанру та не можуть ототожнюватися з жанровими різновидами 1) паломницької оповідки, 2) агіографічної прози, 3) есхатологічного видіння, 4) середньовічної утопії. Визначено особливості українських списків грецьких "райських" апокрифів: елементи візантійської екзотики задля екзотики редуковані, відчувається тенденція до уніфікації ботанічних та зоологічних видів, натомість символічна компонента посилюється. Апокрифи грецького походження могли як впливати на оригінальне письменство, так і переписуватися під його впливом. У третьому розділі "До питання внутрішньої форми жанрового слова: ходіння до раю та імрами" зроблено спробу вирішити важливу дефінітивну проблему сучасної медієвістики: розмежування морфологічно гомогенних східних і західних літературних подорожей до земного раю – візантійських (за їхнього посередництва й українських) ходінь до раю, укорінених у греко- римську традицію, та ірландських імрамів, що всотали в себе як досвід континентальної культури, так і питомі образи кельтської міфології. Розкрито специфіку дзеркальних міжжанрових взаємодій двох літературних таксономічних одиниць із тотожною морфологічною структурою.Завдяки запропонованій у дисертації епістемологічній теорії жанрів можна ствердити, що експліцитні та імпліцитні жанри визначаються сумами їхніх претекстів, а також трансдискурсивних і трансепістемних взаємодій у просторі інтер- і метатексту. За цих обставин середньовічні жанри постають перед нами як резервуари епістемної пам’яті епох; як єдність у множинності голосів, де кожен текст є індивідуальною формацією різних жанрових ідентичностей, утримуваних у вертикалі культурної пам’яті.Item Тип фланера в українській та іспанській прозі кінця ХІХ – першої половини ХХ століття : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Тищенко, Анастасія; Пронкевич, ОлександрДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 035 "Філологія". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Актуальність. Модерна культура та світогляд формувались у переважно міському середовищі, яке диктувало нові форми взаємодії між індивідами. Місто стало центром економічної, політичної та творчої діяльності, де створювались нові практики людського життя, серед яких варто виокремити фланерство. Фланерські практики, здається, здійснили чи не найбільший вплив на літературу, з усіх мистецтв. Про це можуть свідчити сюжети романів кінця ХІХ – початку ХХ століття, у яких місто є центром розвитку сюжетних подій, а й подеколи одним із персонажів. Загалом місто, його життя, звички та культура, стають об’єктом фланерських практик. Фланер (з фр. flaneur) – це дослідник міста, митець, який перетворює враження, отримані на вулицях, на творчість. У основному, фланер характеризується саме своїм життям у відкритих урбаністичних просторах. У історико-літературному дискурсі перші згадки про фланера належать до французької літератури, й пов’язані зокрема із текстами французського журналіста Луї Уара (1813-1865). Тривалий час фланерські практики дослідження міста були аналізовані суто як феномен французької культури. Однак, модернізаційні процеси, включно із культурними, мали настільки великий масштаб, що їх вплив поширювався й на інші європейські країни. Тому дослідники культури, й зокрема, літератури, починають актуалізовувати тип фланера у контексті національних літератур та в порівняльних студіях, аби детальніше дослідити світоглядний злам кінця століть за посередництва аналізу міських практик. Адже фланер спостерігає не лише за буденним життям міста, а й за кризою маскулінності, формуванням нових ідентичностей, новими проявами буття індивіда. Аналіз фланерських практик – це іще одна можливість подивитись на особливості формування та розвитку модерних європейських літератур. Мета. Результатом роботи над дисертаційним текстом є порівняльний аналіз образу фланера у художніх текстах, зокрема прозових текстах української та іспанської літератури із подальшим визначенням особливостей фланерських практик у них. Предмет і об’єкт дослідження. Предметом дослідження даної праці є образ фланера в українській та іспанській прозі. Об’єктом дослідження є феномен фланерства, відтоврений у художніх творах. Методи. Для дослідження зазначеної проблематики обрано компаративний метод дослідження, залучені теоретичні роботи з урбаністики (А. Лефевр, М. де Серто), тексти студій ідентичності (Л. Донскіс) та студій пам’яті (П. Нора, А. Ассман), використано напрацювання гендерних студій (В. Агеєва, Дж. Вольф, Г. Поллок, Е. Вілсон, Дж. Батлер, М. Кіммел), також застосовано біографічний та історико-літературний коментар. Наукова новизна. Дисертаційне дослідження "Тип фланера в українській та іспанській прозі кінця ХІХ – пер. пол. ХХ століття" вперше здійснює дослідження на порівняльному рівні типу фланера в українській та іспанській літературах, простежує зв’язок фланерських практик із особистим міським досвідом авторів. У дослідженні проаналізовано прозові тексти модерної епохи, які дають також уявлення про гендерний дискурс фланерства, на основі яких можна робити спробу формулювання загальних тенденцій фланерського дискурсу у період першої третини ХХ століття. Теоретичне значення. Поточне дослідження дає можливісь розширювати аналіз типу фланера у синхронному аспекті, в інших національних літературах (наприклад, британська, німецька). Також воно має потенціал до продовження аналізу у діахронному аспекті (дослідження фланерських практик у більш пізні часові періоди в літературах України та Іспанії). Науково-практичне значення. Результати праці можуть бути використані для роботи над літературознавчим, гедерними та урбаністичними студіями, а також у практиці викладання таких дисциплін як "Історія української літератури", "Історія світової літератури", "Порівняльне літературознавство" або ж дисциплін урбаністичного спрямування. Деякі положення дисертації можна використати в подальших дослідженнях, присвячених проблемам літератури ХХ – ХХІ століть, урбаністичному та гендерному дискурсам. Перший розділ дисертаційного дослідження містить огляд теоретичного дискурсу фланерства, яке бере початок свого осмислення з другої половини ХІХ століття. У літературному дискурсі фланер з’являється у публікації 1841 року, у тексті "Фізіологія фланера" авторства Луї Адрієна Уара. Уар був першим автором, який описав новий міський тип, притаманний модерній культурі. У дослідженні зазначено, що осмислення автора було створене у період домінування позитвістського світобачення, що вплинуло на естетичне спрямування тексту, який за своєю сутністю є зразком літератури реалізму. Тим не менш, у сучасному літературознавстві науковці й досі посилаються на це джерело, наприклад Прісцила Фергюсон та Брюс Мазліш. Із цього тексту також беруть початок класичнні моделі фланерства Шарля Бодлера та Вальтера Беньяміна, які розпочинають рефлексії щодо фланера модерної епохи, який є не лише носієм детальних фактів про місто, а й збирає враження та трансформує їх на об’єкти мистецтва. Як зазначено у дослідженні, рефлексії цих письменників створили основу для аналізу фланертсва у культурних студіях та у контексті французької літератури зокрема. Подальший аналіз теоретичного дискурсу у підрозділі першого розділу вказує на те, що уже на початку 2010-х років використання класичних текстів, присвячених фланерству, вже піддається певному переосмисленню. Зокрема у збірці текстів ініціативи Річарда Ріглі під назвою "Фланер за кордоном: історичні та міжнародні перспективи", у якій автори вже намагаються розширити георграфію фланерства. Єдиним недоліком роботи, на нашу думку є фокус здебільшого на темах культури та історії мистецтв – художні тексти у дослідженнях згадуються у поодиноких випадках. Однак, ця спроба розширити межі фланерства уже дозволяє застосовувати напрацьовані теоретичні результати у літературних дослідженнях. Тип фланера переосмислюють також дослідниці гендерних студій. У роботі проаналізовано полеміку Джанет Вольф, Грізельди Поллок та Елізабет Вілсон стосовно доступності міських просторів для жінок у модерну епоху, й відповідно культурних та соціальних підстав для існування фланерки. Поза тим ми продовжуємо аналізувати жіночий дискурс фланерства, у якому з’являється іще більше текстів, присвячених тематиці, що свідчить про популярність теми у сучасному літературознавстві. У дисертації здійснено огляд найактуальніших сучасних джерел автортсва: Катрін Неші, Лорен Елкін, Анни Марії Іґлесіас, які продовжують досліджувати проблему жіночого фланертва у різних культурно-історичних контекстах. Також у першому розділі здійснено діахронний аналіз фланерського дискурсу у іспанському та українському літературознавстві. Приділено увагу основним віхам розвитку у епохах романтизму, реалізму, модернізму та постмодернізму. Проміжним висновком цього підрозділу є те, що для іспанської літератури аналіз фланерських є доволі розвиненою темою для дослідження, про що свідчить зібраний масив теоретичних текстів, присвячених різним епохам літератури Іспанії. Натомість, образ фланера в українському літературознавстві іще потребує наукового аналізу та рефлексії, однак, у дисертації проаналізовано дослідження сучасних українських дослідників: Максима Карповця, Анни Сидор, Тетяни Сірочук. Проаналізований масив текстів дозволив зробити підсумки та сформувати методолгію дослідження, практична частина якого представлена у другій частині дисертації. Другий розділ дисертації присвячений практичному порівняльному аналізу текстів, що поділяють хронологічні межі, ідейно-естетичні домінанти та сюжети. Зокрема у роботі проаналізовано прозові твори письменниць Лесі Українки та Кармен де Бурґос, які відображають погляди авторок на життя жінки у модерному місті. Результати аналізу продемонстрували подібність автроських стратегій та ставлення до жіночого фланерства, як спроби головних героїнь освоїтись у міському просторі та знайти шляхи власної реалізації у часи світоглядної кризи, протягом якої окреслюється й криза патріархальної культурної парадигми. Продовженням дисертаційного дослідження став аналіз текстів авторів-чоловіків, В. Винниченка та М. де Унамуно, які описують психологічний стан фланера у взаємодії із жінкою у міському просторі. Аналіз продемонстрував наявність у текстах феномену тривожної маскулінності, який виникає у світоглядному полі нових часів, як маркер кризи патріархального світогляду. Завершує другий розділ аналіз творів П. Барохи та М. Хвильового, які ілюструють чоловіче бачення жінки у міському просторі. Протягом аналізу простежується вплив гендерної ідентичності автора на формування образів головних героїнь у текстах, які мають більше просторової свободи у порівнянні із героїнями української та іспанської авторок. У висновку роботи підведено підсумки порівняльного аналізу текстів, окреслено основні тенденції формування фланерського дискурсу в іспанській та українській літературах, визначено перспективи подальших досліджень теми.Item Наративна ідентичність Києва в українській літературі доби Бароко : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Петренко-Цеунова, Ольга; Павленко, ГаннаДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 035 "Філологія". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Роботу присвячено дослідженню наративної ідентичності Києва доби Бароко як ментальної конструкції. Вона відображена в низці барокових жанрів, зокрема в полемічних текстах, літописах і хроніках, поезії та шкільній драмі. Світогляд людини Бароко передбачав наявність вищого сенсу в творенні наративів, що утримував їхню цілісність, попри відмінність мов, жанрів, конфесій та естетичних парадигм. У художньому творі простір, зокрема й міський, становить окрему дійсність, шо існує за власними законами залежно від стилю епохи та жанру тексту. Актуальність теми полягає у відсутності фахового комплексного дослідження наративної ідентичності Києва в українській бароковій літературі із застосуванням сучасних міждисциплінарних підходів. В українській культурі доба Бароко знакова з погляду формування ідентичності, зародження історичної пам’яті, осмислення свого минулого та власної тяглості. Об’єкт дослідження – корпус текстів XVII–XVIIІ ст.: панегірична поезія, агіографічна проза, ораторська література, драматургія, хроніки та літописи, що містять посутні згадки про Київ. Предмет дослідження – наративні моделі репрезентації урбаністичного простору в літературі Бароко. Метою дисертації є дослідження основних способів моделювання образу Києва через наративну проєкцію текстів доби Бароко та аналіз функціонування барокової ідентичності Києва на рівні телеології й поетики. Методологічну базу роботи складають: феноменологічний метод, використаний для аналізу міста як символічної реальності; порівняльно-історичний – при розгляді динаміки змін образу міста; герменевтичний – для здійснення аналізу та інтерпретації окремих філософських теорій, пов’язаних із символізацією міста. Задіяно структурно-семіотичний метод для розгляду міського наративу барокового Києва як системи відповідників і опозицій, виокремлення центральних елементів (сюжетів, мотивів, образів) та аналізу їхньої реалізації в конкретних текстах. Для дослідження міста як механізму пам’яті використано здобутки школи нового історизму, концепції культурної пам’яті, винайдення традиції та спадку культури, постколоніальний підхід. Для аналізу метаміфології міського наративу залучено здобутки міфоритуальної критики. Наукова новизна роботи полягає в комплексному аналізі наративної ідентичності Києва на основі дослідження пам’яток літератури Бароко. Визначено та досліджено роль наративної ідентичності Києва в культурі Бароко. Схарактеризовано та узагальнено основні риси й особливості київського наративу в контексті синхронних міських наративів ранньомодерної доби. Особливість роботи полягає в інтеграції культурно-антропологічних методів дослідження наративів пам’яті та локусів символічного смислоутворення, розробок у царині семіотики та ритуально-міфологічного аналізу текстів. Застосування обраної теоретико-методологічної бази уможливлює нове прочитання пам’яток української літератури XVII–XVIII ст. Завдяки використанню інструментарію сучасних дослідницьких методів розширено межі інтерпретаційного поля української літератури Бароко. Обґрунтовано доцільність використання студій наративної ідентичності до пам’яток ранньомодерної доби. Визначено домінантні риси культурно-історичної та локальної ідентифікації локусів Києва, способи їхньої візуалізації та наративні прийоми, використання яких забезпечує єдність наративної ідентичності Києва. З’ясовано, з якими намірами та в який спосіб різні мистецькі доктрини й політичні режими створювали, змінювали і впливали на фізичний та символічний вигляд міста в добу Бароко. Доведено структуротворчу роль міста в бароковій семіосфері. Перший розділ "Осмислення образу міста доби Бароко: теорія й історико-культурні контексти" є спробою феноменологічної редукції – наближенням до об’єкта дослідження шляхом очищення від семантичних нашарувань романтичного, позитивістського, модерного стилів мислення, що по-своєму уявляли міську культуру доби Бароко й наклали відбиток на сучасне сприйняття. Огляд основних підходів до вивчення міського наративу барокової культури та її ролі у формуванні національної ідентичності дає змогу зробити висновок, що донедавна теорію ідентичності місця часто використовували в дослідженнях як евристичну відправну точку, а не як теоретичну основу. Тенденції вживання поняття "наративна ідентичність" у науковому дискурсі обґрунтовано доводять можливість його аплікації в міських студіях. Другий розділ "Побудова художньої моделі міста" включає чотири необхідні засновки, що висвітлюють різні контексти сприйняття образу міста в бароковій творчості: філософський, аксіологічний, поетичний і мовний. Філософський засновок полягає в тому, що розглянуті тлумачення образу міста в європейській філософській думці мають дві домінанти: з одного боку, місто постає осердям держави, ознакою цивілізованості та простором творчої самореалізації особистості. З другого боку, місто визначають як протиприродне середовище знеособленості, відчуженості та дегуманізації людства. Серед риторичних і поетичних засобів зображення наративної ідентичності Києва розглянуто виокремлені Феофаном Прокоповичем параметри художнього опису міста. Також запропоновано поглянути на трискладовість київського ландшафту в категорії вернакулярності. Розглянуто різні метафори на позначення Києва: місто-сад, місто-ліс, місто-лабіринт. Проаналізовано генезу та функціонування вживаної щодо Києва епітетики – богомбереженого міста, богохранимого граду; досліджено порівняння Києва з Єрусалимом, Константинополем, Римом, Троєю. У третьому розділі "Місто як механізм пам’яті" йдеться про те, як у міському ландшафті, розглянутому як система знаків, закодовано низку політичних, економічних, соціальних і культурних понять. Фігури духовної і світської влади так чи інак відобразилися в бароковій наративній ідентичності Києва та формували самототожність киян у часи, коли столичний статус був радше символічним, аніж реальним, однак місто продовжувало бути ключовим фактором ідентичності та ознакою державності. За часів Петра Могили Київ перестав бути узагальненим означником давнопохованої руської слави. Митрополит виділив та реанімував семіотично значущі від часів Русі локуси: Десятинну церкву, Софійський собор, Печерський монастир. Водночас на мапі семіотично значущих місць з’явилася нова точка, не пов’язана зі спадщиною Русі, – колегія на Подолі. Тогочасна інтелектуальна еліта переймалася темою "старожитних прав" руського народу й відчувала потребу в оперті, коли посилань на авторитет православної традиції, давні вольності та доведення чудом стало не досить. У бароковому мисленні аксіологічна роль "старовини" у значенні критерію доброго ладу вплинула на глорифікацію знакових подій і постатей київської історії. Певні смислові послідовності міських локусів, впорядковані в межах соціально та культурно заданих координат значущості, стають знаряддям, яким послуговується культурна пам’ять, репродукуючи образи минулого, що в певну добу стають суголосними з панівними ідеями. Четвертий розділ "Метаміфологія барокового Києва" присвячений розгляду наративної ідентичності міста крізь призму міфоритуального підходу. Проаналізовано міфопоетичні тлумачення походження міста та сакралізацію легенд про заснування. Розглянуто образи небесних заступників Києва як відповідь на бароковий катастрофізм. Звернено увагу на щоденні ритуалізовані практики містян, а також символічні ритуали, приурочені до визначних подій, міських персонажів-масок та інші міфологізовані елементи, що повторювались із певною періодичністю, циклізували повсякдення містян і надавали йому трансцендентного виміру. Театральна культура барокового Києва проаналізована як маркер ідентичності та ознака колоніального становища. Завдяки запропонованому в дисертації аналізу наративної ідентичності Києва можна ствердити, що барокова спадщина в українській культурі стала своєрідним "місцем пам’яті" не лише в просторовому, а й у духовному сенсі. Міський простір є витвором колективного уявного, як, власне, й ідентичність.Item Принципи конструювання множинних художніх (Усе)світів у літературі середньовіччя й модерності : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Калитенко, Тетяна; Пронкевич, ОлександрАктуальність. Загадка законів Усесвіту є однією з тих, що повсякчас бентежить людську свідомість на кожному із етапів історичного розвитку. Цей тип зацікавлення та пошук відповідей відбивається у різних галузях життєдіяльності, зокрема і в явищах культури. Аналіз сучасного стану розвитку літератури й мистецтва надає такий масштабний висновок: художні світи й Всесвіти конструюються за допомогою принципу плюральності. Множинні структури (Все)світів стають основою багатьох художніх літературних історій та сюжетів: і фантастичних, і фентезійних, і кіберпанкових, і трилерних тощо. Також така схема розбудови Універсуму притаманна не лише мистецтву слова, а й жанровому кінематографу, галузі комп’ютерних ігор, графічній прозі, музиці, скульптурі, живопису, що вказує на гостру актуальність і затребуваність такої структури, яка може дати безліч варіантів та можливостей для вираження креативних ідей. Проте, як відомо, такий спосіб космогонії не є сучасним явищем, що зактивізувалося в 60-х рр. ХХ ст. разом із розвитком жанру наукової фантастики, наприклад. Бачення Всесвіту як множини альтернативних світів було притаманне епохам модерністі, середньовіччя і дохристиянським формам суспільства. Саме тому дослідження головних принципів розбудови таких плюральних (Усе)світів у літературно-історично-теоретичній перспективі допоможе краще зрозуміти процеси, що відбуваються у сучасній літературі, розкрити їхні механізми творення, а також функціональні особливості такої структури. Мета. Результат дослідження літературознавчих, культурологічних, історичних, теологічних, філософських та праць із інших галузей знань має обґрунтувати категорію "множинних художніх (Все)світів" як самостійне поняття, застосоване в теорії літератури. Також мета дисертаційної роботи передбачає створення нової схеми аналізу художніх літературних текстів, що вивчає їх з точки зору багатосвіття, а також практичне застосування цієї схеми на літературних зразках середньовіччя ("Старша Едда", Києво-Печерський патерик, "Внутрішній замок" Терези з Авіли) й модерності ("Мандри Ґуллівера" Джонатана Свіфта, "Калевали" Еліаса Леннрота, "Марсіанських хронік" Рея Бредбері). Предмет і об’єкт дослідження. Предметом поточної праці є категорія множинних художніх Всесвітів як окрема теоретико-літературна категорія. Об’єкт дослідження – способи структурування множинних світів у літературі середньовіччя і модерності. Методи. Враховуючи особливості мети дисертаційного проєкту, в роботу були залучені такі методи: компаративістика; структурний метод; полікритична методологія культурних студій; міфокритика; новий історизм; аналіз простору; close reading. Наукова новизна. Дисертаційна праця "Принципи конструювання множинних художніх (Усе)світів у літературі середньовіччя й модерності" вирізняється на тлі попередніх досліджень на дотичні теми тим, що намагається теоретично осягнути явище художнього багатосвіття, а також підібрати поняттєвий апарат, який відповідає запитам літературознавчої науки. Також робота є першою спробою в українському літературознавстві виокремити в струнку систему головні принципи, що формують множинну структуру художніх (Усе)світів. Низка цих принципів лягає в основу методології аналізу літературних текстів, які репрезентують плюральність художніх світів, що дає змогу по-новому перепрочитати відомі тексти. Теоретичне значення. Поточне дослідження прокладає місток між модальною логікою, що в 60-х рр. ХХ ст. ґрунтовно розробило поняття можливих світів, і літературознавством, акцентуючи увагу на літературно теоретичних засадах, дистанціюючись від логічних і філософських учень. Науково-практичне значення. З огляду на вищезазначені мету, об’єкт, предмет, методи, а також матеріал дослідження, в праці розроблена методологія аналізу множинних структур художніх (Усе)світів у літературних творах. Тож науково-практичне значення полягає у подальшому використанні його результатів у межах таких дисциплін як "Теорія літератури", "Історія світової літератури", "Історія української літератури" тощо. Перший розділ дисертаційного дослідження оглядає теоретичні засади, дотичні до поняття множинності світів, починаючи з літературознавчих шкіл і підходів. Діалогізм, поліфонія, компаративістика, історична поетика, міфокритика, рецептивна естетика, деконструкція – ці та інші галузі літературознавства яскраво демонструють багатоманіття світів у межах однієї структури, прямо не послуговуючись конкретним прикметником «множинний». Ця обставина зумовила розгорнути дослідження в бік середньовічної філософії, теології й астрономії, що більш докладно й повно вивчала Всесвіт як множину та нескінченність світів. Спираючись на вчення Миколи Кузанського та Джордано Бруна, модерні філософи, зокрема німецький класик Ґотфрід Ляйбніц, ще більше розвинули бачення Всесвіту як плюральності й обґрунтували його в своїх працях, що стали вирішальними у розбудові наукової думки середини ХХ ст. Найближче до вивчення множинності світів у гуманітаристиці підійшли модальні логіки. Яакко Гінтикка, Сол Кріпке, Девід Льюїз та інші науковці сформували й теоретично розвинули поняття можливих світів, що втілюються в судженнях, які протистоять «дійсному» світу/реальності в певний відрізок часу. Для ілюстрування гіпотез дослідники послуговувалися прикладами з художньої літератури: циклами текстів про Шерлока Голмса Артура Конан Дойля, «Пані Боварі» Гюстава Флобера; тож цілком органічним є те, що категорія можливих світів "перекочувала" із модальної логіки до літературознавства завдяки працям Цветана Тодорова, Умберто Еко, Томаса Павела, Любомира Долежела тощо. Далі в розділі, за допомогою попередніх теоретичних напрацювань, виокремлені головні принципи, що формують множинність художніх Усесвітів: конвенційність, ієрархія (соціально-політична, моральна, просторова) та взаємодія. Ця тріада принципів лягла в основу схеми нової методології аналізу, що допомагає не лише зафіксувати процес розбудови плюральної структури художніх світів на рівні моделей хронотопів й поділу простору на свій/чужий, а й глибше розглянути функціональні особливості кожної вище названої одиниці, закладеної в творі. У другому розділі дисертаційного проєкту, за допомогою нової методології, проаналізовано твори раннього середньовіччя ("Старша Едда"), високого середньовіччя (Києво-Печерський патерик) й проміжного періоду пізнього середньовіччя-ранньої модерності ("Внутрішній замок" святої Терези з Авіли). Результати аналізу продемонстрували ключову роль окремих топосів у конструюванні множинної художньої моделі Всесвіту та спрощення структури Всесвіту та увиразнення ієрархії всередині літературних творів, що реалізувалися в результаті переходу від поганського до християнського світогляду. У третьому розділі дослідження акцентується увага на модерному часі, за допомогою аналізу "Мандрів Ґуллівера" Джонатана Свіфта, "Калевали" Еліаса Леннрота і "Марсіанських хронік" Рея Бредбері – творів, що іще більше віддалені одне від одного в часі, світоглядах, географії, у національних культурах та способах нарації. Результати читання й осмислення текстів репрезентують заміну теологічно спрямованої свідомості на свідомість, що прагне до науки як до абсолюту. Також відмічено, що всередині текстів доби модерності яскраво зображується зміна конвенції всередині конкретного художнього Всесвіту, яка фіксує еволюцію людської думки й буття. У висновку підкреслено, що аналіз художнього багатосвіття не лише демонструє механіку конструювання цієї плюральності, а й репрезентує глобальну епістемну трансформацію.Item Травма, автобіографізм та темпоральність у жіночій літературі про Голокост першого покоління уцілілих (на матеріалі творчості Іди Фінк, Шарлотти Дельбо та Синтії Озік) : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2026) Міхєєва, Анастасія; Пронкевич, ОлександрДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 035 "Філологія" – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Актуальність. Література про Голокост сформувалась через травму, яку зазнала Європа в роки Другої світової війни (1939–1945 роки), проте неможливо ні обмежити її, ні чітко класифікувати чи канонізувати. Голокост, як систематичний геноцид, який здебільшого асоціюється з дискримінацією, утисками та знищенням євреїв, насправді вплинув на сприйняття війни цілим поколінням по всій планеті. Чимало уцілілих мали бажання після війни поділитись своїми спогадами, проте через пережиту травму постало питання форми й засобів артикуляції спогадів. Тому література про Голокост не має канону та є синтезом жанрів і форм. Зміст творів також неоднорідний – біографічні елементи переплітаються з хибними спогадами, вигадками та суб’єктивним баченням. Тим не менш, література про Голокост стала важливою ланкою в становленні, зокрема, сучасної ізраїльської літератури та зайняла почесне місце у світовій літературі й кінематографі. Найбільш відомими стали твори письменників-чоловіків, які уціліли, тоді як твори письменниць-жінок першого покоління уцілілих не набули великого поширення. При цьому саме жінки-письменниці першого покоління уцілілих вносять інакший стиль письма в літературу про Голокост, адже жіноче письмо більш інтимне, емоційне й демонструє жіноче бачення світу та війни. У нашій роботі на прикладі творів письменниць єврейського походження Іди Фінк та Синтії Озік і письменниці французького походження Шарлотти Дельбо досліджено, яким чином травма Голокосту вплинула на жіноче письмо першого покоління уцілілих під час Голокосту. За допомогою таких аспектів, як автобіографізм (ідентичність) і темпоральність, ми намагаємось зрозуміти, як через літературний твір передаються ці аспекти травми. Тема дисертації особливо актуальна в сучасному контексті, адже через вісімдесят років після встановлення миру в Європі світ знову стоїть на порозі глобальної війни. Також події російсько-української війни мають і матимуть схожий вплив на ціле покоління, яке стало свідком окупації, дискримінації, нетерпимості та знищення. Результати роботи слугуватимуть для майбутніх літературознавчих досліджень в галузі студій травми, досліджень про геноцид та війну і зможуть допомогти зрозуміти, яким чином пережита травма війни впливає на формування нової літератури. Мета. Встановити, яким чином травма Голокосту вплинула на жіночу літературу про Голокост першого покоління уцілілих крізь призму категорій автобіографічності (ідентичності) та темпоральності. Об’єкт і предмет. Об’єктом дослідження є жіноча література про Голокост першого покоління уцілілих (на матеріалі збірки "Усі історії" та роману "Подорож" Іди Фінк, збірки "Аушвіц і після" Шарлотти Дельбо та оповідань "Шаль" і "Роза" Синтії Озік). Предметом дослідження є відображення травми Голокосту крізь призму (авто)біографізму й ідентичності та категорії темпоральності у творах жінок-письменниць першого покоління уцілілих. Методи. Культурно-історичний – вивчення історії Голокосту та місце літератури про Голокост в історичному й літературознавчому контексті, герменевтичний – інтерпретація й тлумачення творів, образів і мотивів, компаративний – порівняння досвіду та творчості трьох письменниць, формалістський – аналіз побудови текстів за формальною логікою, біографічний – вивчення особистого досвіду письменниць і відображення його у творах, психоаналіз – читання тексту крізь призму студій травми. Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському та зарубіжному літературознавчому дискурсі проводиться компаративний аналіз відображення травми в жіночій літературі про Голокост першого покоління уцілілих з погляду автобіографічності, ідентичності та часосприйняття. Також уперше здійснюється спроба віднести жіночу літературу про Голокост до жанрової системи (концентраційний реалізм, література виживання та міф про Голокост) і досліджується, яким чином попередній досвід і досвід, пережитий під час Голокосту, вплинув на формування художнього стилю письменниць, твори яких досліджуються. Теоретичне значення. Дослідження дає можливість розширити аналіз художньої літератури про Голокост у темпоральному та автобіографічному аспекті в творчості інших поколінь авторів. Також положення роботи можуть стати науковим базисом для дослідження травми в літературі в контексті сучасних воєнних конфліктів. Науково-практичне значення. Матеріали та результати дослідження можуть бути використані в університетських спецкурсах і семінарах з історії та теорії літератури, присвячених літературі ХХ століття: "Історія літератури країн, мова яких вивчається", "Літературознавчі теорії та методології", "Історія зарубіжної літератури" та "Психоаналіз і література" тощо. Результати дослідження будуть актуальні для подальшого вивчення травми війни та геноциду, особливо в контексті російсько-української війни та для досліджень травми Голокосту в жінок у історичній перспективі. Їх можна використовувати для написання курсових, дипломних, магістерських робіт, а також вони стануть цінним матеріалом для відповідних розділів історичних, психологічних і літературознавчих підручників та посібників. Перший розділ дисертаційного дослідження містить загальний теоретичний огляд літератури про Голокост, увага фокусується на спробах літературознавців визначити та класифікувати літературу про Голокост в умовах відсутності чіткого канону. В науковому дискурсі щодо художньої літератури про Голокост порушується питання етичності. Як вважає Берел Ланг, писати про такі події – це моральна відповідальність кожного автора (Lang, 1988, с. 4). Тим не менш, художня література про Голокост активно публікувалась, особливо після 1970-х років ХХ століття, коли завершився колективний латентний період осягання пережитої травми. Художні тексти про Голокост, написані уцілілими, які не набули такого великого розголосу, як документальна література, спонукали літературознавців, таких як Девіда Русе та Сідру Езрагі, розробити окрему жанрову систему. Сідра Езрагі продовжила ідеї Девіда Русе про літературу "концентраційного всесвіту" та відокремила такі жанри: концентраційний реалізм, література виживання та міф про Голокост. У нашому дослідженні здійснено спробу жанрово класифікувати твори Іди Фінк, Шарлотти Дельбо та Синтії Озік за системою Сідри Езрагі. Подальший аналіз містить огляд теоретичного дискурсу травми Голокосту та її відображення в літературі про Голокост. Базуючись на ідеях Зигмунда Фройда, Кеті Карут і Шошани Фелман, вивчення літератури про Голокост включає такі аспекти, як: попередній досвід, мнемоніка, латентність, способи артикуляції травми та дослідження літератури як засобу зцілення від пережитої травми. Травма позначається не тільки на фізіологічному стані людини, але й на психологічному рівні, і саме цей рівень відображується в літературному тексті. Також травма впливає на самоідентифікацію особистості та на її орієнтацію у просторі й часі. Аналіз теоретичного дискурсу в першому розділі дисертаційного дослідження вказує на особливість переживання травми відповідно до ідентичності, що далі впливає на (авто)біографічність письма, тобто визначає, наскільки людина ототожнює себе з пережитими подіями. Єврейська ідентичність має свої особливості – насамперед унаслідок двохтисячолітнього існування без власної державності, проте з потужною релігійною основою. При цьому асиміляція багатьох євреїв у Європі напередодні Другої світової війни мала чималий вплив на переживання Голокосту. Ті, хто були більш асимільовані, відчували сильнішу несправедливість і дезорієнтацію, тоді як ті, хто мав чітку самоідентичність, змогли не втратити її навіть після пережитої травми (на прикладі Шарлотти Дельбо). Травма Голокосту також мала чималий вплив на часосприйняття. Анрі Бергсон був одним із перших, хто стверджував, що час є суб’єктивним і нелінійним і залежить від багатьох чинників. Саме література про Голокост відображає, яким чином певні травмуючі зовнішні та внутрішні чинники можуть викривити відчуття часу. Категорія темпоральності в літературі про Голокост здебільшого відображається у фрагментарності. Алейда Ассман висунула припущення про втрату минулого у собі під впливом травми, а положення Едмунда Гуссерля про "єдиний часовий потік" доводять, що травма може фрагментувати часосприйняття, проте все одно він є нерозривним. На завершення, у першому розділі було розглянуто особливості жіночого письма про Голокост першого покоління уцілілих і встановлено, що "покоління" у такому контексті не визначається віком, як прийнято вважати, а стосується саме тих, хто пережив у свідомому віці Голокост. Окрім того, посилаючись на теоретичні засади Сари Горовіц щодо жіночої літератури про Голокост, було розглянуто, чому письменниць менше, ніж письменників, та в чому полягає особливість і неоціненність їхнього творчого доробку у формуванні літератури про Голокост. Наше дослідження базується на матеріалах збірки "Усі історії" та автобіографічного роману "Подорож" Іди Фінк, збірки "Аушвіц і після" Шарлотти Дельбо та творів "Шаль" і "Роза" Синтії Озік. Другий розділ дисертаційного дослідження фокусується на аналізі впливу травми на (авто)біографічність і самоідентичність письменниць. Було досліджено збірку "Усі історії" та автобіографічний роман "Подорож" Іди Фінк – письменниці зі Збаражу Тернопільської області. Письменниця була асимільованою в польську культуру єврейкою, пережила кризу ідентичності та після завершення Другої світової війни змогла віднайти власну ідентичність в Ізраїлі. Вона використовує прийом автофікціональності, наділяючи своїх героїв елементами власної біографії, з метою уникнути болісних спогадів. Друга письменниця – Шарлотта Дельбо, яка була француженкою та підтримувала комуністичні й націоналістичні ідеї. У збірці "Аушвіц і після" авторка демонструє, що зріла і сформована ідентичність непохитна навіть після переживання сильної травми. Шарлотта Дельбо змогла зберегти свої ідентичність, саме тому її збірка є цілком автобіографічною. Третя письменниця – Синтія Озік, американка єврейського походження, не переживала Голокост фізично, проте турбувалась за долю євреїв у Європі, відчуваючи з ними національний зв’язок. Саме тому її твори про Голокост не є автобіографічними, проте, можливо, містять свідчення інших уцілілих. У третьому розділі роботи було розглянуто вплив травми Голокосту на категорію темпоральності у творчості письменниць. Іда Фінк вводить два «відтинки» часу, які вимірюються словами, тобто для неї час фрагментований залежно від подій – ув’язнення у гетто, депортації та знищення євреїв. Проаналізувавши її збірку "Усі історії", ми виділили третій "відтинок", а саме час після війни, коли людина має навчитись долати травму. Шарлотта Дельбо також демонструє фрагментацію часу, проте в неї час більш хаотичний і містить чимало прогалин. Синтія Озік, навпаки, описує дуже обмежений фрагмент часу та зображує героїню, яка живе у минулому й не сприймає теперішнє. У висновках дисертаційного дослідження було доведено, що проаналізовані твори можна класифікувати за Сідрою Езрагі таким чином: "Подорож" Іди Фінк належить до літератури виживання, "Аушвіц і після" Шарлотти Дельбо – до концентраційного реалізму, а "Шаль" і "Роза" Синтії Озік – до міфу про Голокост. Окрім того, було встановлено, що на травму Голокосту вплинули такі чинники, як попередній досвід, ідентичність і культурне оточення. Однак, хоча ці три письменниці мали різний досвід, у їхній творчості простежуються схожі риси: фрагментарність часу та насиченість поетикальних елементів.