Статтю присвячено огляду центральної тези Андерсона, що догматичну дрімоту Канта
перервала критика Г’юмом метафізики (раціональної теології) в "Дослідженні про людське розуміння", а саме його критика раціоналістичного принципу достатньої підстави,
що закладає підвалини догматичних доведень існування Бога. Я відтворюю зміст самої
"зауваги Г’юма", визначаю ширше значення принципу достатньої підстави в Кантовій
філософії і оцінюю пояснювальний потенціал цієї інтерпретації в контексті ранніх і "критичних" текстів Канта, а також інших автобіографічних свідчень (зокрема, відомого листа
до Ґарве). Попри те, що гіпотеза Андерсона видається обґрунтованою і навіть експлікує
неочевидний зв’язок усього проєкту критичної філософії зі спростуванням спінозизму, я
доводжу, що її майже неможливо узгодити з актуальними дослідженнями Кантової
Entwicklungsgeschichte.