Кіно-Театр. 2006. №1

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/26575

Browse

Now showing 1 - 20 of 37

"Богдан Ступка запрошує друзів"
(2006)
Ретроспектива та прем’єри фільмів, у яких знімався український актор Богдан Ступка, пройшла в київському кінотеатрі "Жовтень" з 16 по 20 грудня. Із давніших робіт на свій бенефіс Богдан Ступка вибрав "Білого птаха з чорною ознакою" Юрія Іллєнка, де він блискуче зіграв роль Ореста та "Із житія Остапа Вишні" Ярослава Ланчака. Це перша в часи незалежної України презентаційно-бенефісна акція, започаткована українським кінотеатром. Сподіваємось, що не остання, адже в Україні немало акторів, які заслуговують на таке вшанування.
Важкий шлях на омріяний Захід, або У "фокусі" знову Балкани
(2006) Свято, Роксолана
Фільм спільного боснійсько-герцеговинського виробництва "На Захід" ("Go West") Axмета Імамовича менш ніж за рік після випуску вже встиг "наскандалити" на міжнародному рівні й отримати багато відгуків на свою адресу — як суперпозитивних, так і відверто негативних. На цьогорічному ж МКФ "Молодість" стрічка здобула головний приз журі Міжнародної федерації кіноклубів (FICC) "Дон Кіхот", яким зазвичай нагороджують "неформатні" фільми, себто такі, що здатні когось шокувати чи розізлити, а когось, навпаки, привабити. Зрозуміло, що критерії відбору при цьому можуть бути дуже різними.
"Віднесені революцією"
(2006) Блейман, Ірма
9 листопада 2005 року столичних журналістів запросили на ще одну інтригуючу акцію — останній день знімання у Києві "першого українського блокбастера", дія якого відбувається під час помаранчевої революції (незалежна кіностудія "ПРЕ Продакшн"). Епізод — від’їзд двох автобусів з "помаранчевими" спостерігачами — знімали у невідреставрованому приміщенні майбутньої галереї "Арсенал".
Грузинська кінокласика: сорок років по тому
(2006) Свято, Роксолана
Із розпадом СРСР грузинський кінематограф, колись чи не найуспішніший на теренах імперії, нині, як і український, вимушений боротися за виживання, вибиваючи (переважно безуспішно) в держави кошти на свою підтримку. Зрештою, навіть реалізовані проекти майже не мали шансів з'явитися на екранах інших країн. Жовтневі покази "Золотої серії грузинського кіно", що проходили в семи містах України в рамках проекту "Рік Грузії в Україні", стали першим кроком до заповнення тієї інформаційної лакуни, що утворилася впродовж останніх 15-20 років. Але дуже показово, що розпочинали "золоту серію" демонстрацією фільму Р. Чхеїдзе "Батько солдата" (1964) — справжнім "хітом" радянських часів, який уже за перший рік прокату переглянуло 23,8 мільйона глядачів (статистика, якою радянські кінодовідники довго пишалися).
Грузинська осінь
(2006) Косенко, Ганна
Відкриття фестивалю стало помітною подією в насиченному осінньому графіку київських кіноманів. Прийшли також на фільми Грузії й відомі в нашій державі особи. Зокрема, Катерина Ющенко і Юрій Павленко. Перша леді розповіла журналістам, що давно любить грузинське кіно, особливо короткометражне, за його тонкий і влучний гумор. "Нещодавно я спілкувалася з одним грузинським режисером, він мені розповів, що у них знати народну культуру, танці і співи престижно, хотілося, щоб у нас теж так було," — додала Катерина Ющенко. Міністр сім'ї, молоді та спорту Юрій Павленко нагадав, що 26 листопада — це день вшанування тих, хто постраждав від голодомору і сталінських репресій (нас це з братами- грузинами також єднає). Пам’ять загиблих вшанували хвилиною мовчання. Два фільми, які відкривали фестиваль, пропонують два ординально відмінні погляди на сучасну грузинську культуру.
Диво Еміра Кустуріци
(2006)
Фестиваль документальних фільмів "Диво Еміра Кустуріци" відбувався в Києві з 30-го листопада по 13-те грудня в кінотеатрі "Жовтень".
Дні аргентинського кіно в Україні
(2006) Свято, Роксолана
З 18 по 20 жовтня в Будинку кіно проходив щорічний фестиваль аргентинських фільмів, організований за підтримки Посольства Аргентинської республіки в Україні та НСКУ. За ці дні глядачі мали змогу переглянути найпомітніші, на думку організаторів, стрічки кількох останніх років. Попри фабульну неподібність і навіть різножанровість, фільми виявилися в чомусь суголосними. І те, що їх об’єднує, — це посилена увага до фабули та якась майже епічна розлогість. Три історії про пошуки власних коренів і сенсу життя, долання труднощів і самоствердження на уламках минулого. Далекі від "магічного реалізму", вони радше вписуються в традицію аргентинських телесеріалів, де несподівані повороти долі знову й знову руйнують звичний уклад життя героїв і змушують їх переосмислити весь попередній досвід.
До питання про екранізацію ("Олівер Твіст" Романа Поланського)
(2006) Папаш, Ольга
"Олівер Твіст" — це фільм дитячий, на чому наголошує сам автор, прагнучи, щоб його "послання зачепило дітей і залишилося з ними після виходу з кінозали". Але є щось у цьому фільмі, здатне зацікавити і дорослого глядача. Це "щось" — вміння Поланського відчути дещо важливе, але невисловлене в літературному джерелі, й передати його засобами кіно. Коли ми говоримо про екранізацію, мимоволі висловлюємося в термінах перекладу — з природної мови на т. зв. мову кіно. У цьому силовому полі ключовою залишається установка на відповідність оригіналу ("адекватний переклад"), яка може виглядати, по-перше, як вірність "букві" оригіналу, по-друге — як вірність його "духу", по-третє — як навмисна "невірність" (свобода інтерпретації). Відкриття фестивалю складалося із нетривалої урочистої частини, під час якої Президент України Віктор Ющенко вручив почесну нагороду- "Скіфського оленя" — Роману Поланському, та з подальшого показу нової картини режисера. Після трирічної перерви Поланський презентував екранізацію класичного твору Чарльза Діккенса "Олівер Твіст". Цікаво, що це перша екранізація роману після однойменного мюзиклу 1968 року, але загалом вже кільканадцята. Цікаво також, що ця екранізація належить постановникові "Чайнатауна" та "Дитини Розмарі".
Ескізи Світлани Ватаманюк
(2006) Іванишина, Лариса
У виставі "Чужина" (назва тут не зовсім відповідає основному посилу сценічного дійства) домінує сповідь жінки. Сповідається вона словами Лесі Українки, її ліричними творами і фрагментами з "Одержимої" емоційно домінує перша частина у виставі, адже в ній розкривається внутрішня сила особистості, яка має всі підстави пред’являти світові рахунки, (діла ця в жертовності, а не в ідеях надлюдини, як свого часу тлумачили "Одержиму". У виставі цей виклик усім тим, хто не здатний жертвувати себе Месії, пом’якшено жіночністю актриси. Втім, Світлані Ватаманюк під силу такого рівня поезія, її можна назвати актрисою нерозкритих можливостей.
"Жести примирення"
(2006)
Таку назву мав міжнародний конкурс короткометражних фільмів, організований Гете-Інститутом за спонсорської підтримки німецького фонду "Пам’ять і майбутнє". Учасники - студенти кінематографічних вузів країн Європи, Ізраїлю і США. Конкурс заохочував молодь обирати темою робіт жести примирення, які сьогодні ініціюються різними громадськими та релігійними інституціями. Цього року в конкурсі взяло участь 250 робіт з 11 країн. Журі кожної з країн-учасниць відібрали вцілому 50 робіт, які було реалізовано із залученням коштів фонду "Пам’ять і майбутнє" і фільми-переможці планують випустити на DVD . В Україні з 29 заявлених сценаріїв було вибрано 5.
Зримий слід майстра : про режисера Володимира Миколайовича Оглобліна згадують актори театру-студії "Дах"
(2006)
29 жовтня у 91-річному віці помер Володимир Миколайович Оглоблін. Свого майстра та вчителя згадують актори театру-студії "ДАХ", з якими він поставив "Вассу Желєзнову". За своє життя Оглобліну вдалося створити власну школу. Від актора він вимагав, щоб була життєва правда у грі, щоб на сцені все відбувалося "по-справжньому", від усієї душі, щоб він повністю викладався. У нього було стільки енергії, що часом гадалося: "Усіх нас разом скласти, і то не вистачить". Він був дуже енергійною людиною, повною сил.
Його мистецька обітниця
(2006) Веселка, Світлана
Досвідчений театрал, який цінує сучасний театр авангарду, щиро аплодує, перейнятий якоюсь відсвіжувальною високою нотою, коли виходить на поклони Олександр Боніфатійович Гринько. Він не "заводить" глядачів і ніколи не догоджає їм, не намагається вразити якимось карколомним ракурсом своєї акторської природи, ба навіть зовнішності. Він грає у своїх параметрах актора, посвяченого у шляхетність. Шляхетність, людська толерантність, гідність — така його обітниця Сцені. Життя Олександра Боніфатійовича динамічне, насичене. Він не пропускає жодної прем’єри, жодної театральної новинки: "лівої", авангардної, експериментальної. І при цьому — ніякої суєтності. Він має душу, здатну, як писав Монтень, спілкуватися із собою. Така душа може скласти собі товариство, в неї є на що нападати і від чого боронитися, що отримувати і чим обдаровувати.
Казка? Так, сучасна
(2006) Іванишина, Лариса
У фільмі є все, чого прагне замучена негараздами життя людська душа, — і святково-піднесений настрій, і казка про іноземного "принца", що його зустріне наша бідна, але така прекрасна Попелюшка! І безмежна любов до "братів менших"! І дитяча солідарність! Стоп! Здається, цього навіть забагато для невеликого фільму. Але... А може, це особливості віку авторки, і не можна вимагати чогось оригінальнішого, аніж повторення того, що було вже багато разів? І якщо наслідування — хвороба росту, то побажаймо їй успіху в пошуках власного обличчя. Дебютантка Аксінья Куріна зняла стрічку "Мрії" за власним сценарієм. Зібравши чудових акторів (серед яких Алла Сергійко, Олег Прімогенов та обдарована молодь), вона запропонувала форму компромісну: щось середнє між кліпом і рекламою.
Кость Степанков як українська проблема
(2006) Танюк, Лесь
Українське кіно знало багатьох гарних акторів. Та було небагато особистостей, яких публіка любила без обожнювання і цінила не за ролі, а за те, що вони саме такі, як є, шукала зустрічей з ними й радилась як з людьми, до думки яких слід прислухатись. Іншими словами — цим акторам довіряли більше, ніж собі, дискутували саме з ними, а не з їхніми персонажами. Я назвав би тут Івана Миколайчука і Костя Степанкова. Я не належав до його найближчого оточення, хоч ми були й добре знайомі; я жодного разу не перетнув порогу їхнього славного помешкання на Пушкінській (про цей "кіносалон" ходили легенди). Часи змінювались. Половина України переживала за Степанковим як за ідеальним Ковпаком, інша половина зловтішно почала знімати його з п’єдесталу, коли політична кон’юнктура змінилась і критики заднім числом ураз помудрішали. Але навіть найвідповідальніші з них не робили спроб глибше проаналізувати біохімію тих же степанковських "комісарів" та ін. Про залюбленість Костя Степанкова в молоду українську поезію, зокрема в Ліну Костенко й Вінграновського, написано багато. Степанков багато читав, сидів на російських журналах, де тоді нуртувала бунтівна думка, добре знався на всьому найцікавішому, що виходило друком українською. Команда, що гуртувалася навколо нього, черпала від нього й цю ерудицію, а не лише богемний фавор; насправді там не лише відпружувалися, а й набиралися уму-розуму.
Кіно: погляд з королівської гори
(2006) Мусієнко, Наталія
Монреаль є сінефільським містом з розкішною Сінематекою, показами в університетах та музеях, а також великою мережею кінотеатрів, то точну кількість кіноподій назвати важко, але спробуємо це зробити календарно: Фестиваль фільмів світу. 29-ий раз (25 серпня — 5 вересня); Міжнародний монреальський кінофестиваль. Вперше. (18 — 25 вересня); Фестиваль нового кіно. Найстарший в Канаді, 34-й раз. (13 - 23 жовтня); Міжнародний фестиваль фільмів про мистецтво (вересень — жовтень, стрічки-призери 23-го МКФ); Показ французьких фільмів, дія яких відбувається в Провансі (8 — 22 жовтня); Фестиваль арабського кіно (29 жовтня — 14 листопада); Показ фільмів Сергія Параджанова і виставка його робіт, що зберігаються в єреванському музеї (ЗО жовтня-21 листопада); Сінеманія Фестиваль фільмів французькою мовою (3 — 13 листопада). Особлива увага була цієї осені в Монреалі до східно-азійського кінематографа. Мій знайомий монреальский адвокат стверджує, що ситуація в монреальскому кіно- фестивальному світі нагадує ситуацію в українській політиці. Це означає, що українська політика відома монреальським адвокатам, а монреальські кінофестивалі схильні до популізму та скандалів. Кожне порівняння кульгає, проте... Осінь у Монреалі була насиченою різноманітним кіно на тлі боротьби кінофестивалів за першість. За першість у табелі о рангах, де, на жаль, про глядача нерідко забувають. Може саме це мав на увазі мій знайомий монреальський адвокат?
"Люди з майдану. Nevseremos!"
(2006)
Так називається документальний фільм Сергія Маслобойщикова, присвячений подіям Помаранчевої революції, знятий на замовлення Швейцарського агентства з розвитку і співробітництва (БОС). В листопаді, напередодні річниці "революції", в Швейцарії пройшли перші покази фільму, а також публічні дискусії за участі Сергія Маслобойщикова та Юрія Андруховича. Фільм планують показати у містах України: Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі, Львові. Акція проходить за підтримки посольства Швейцарії в Україні.
Марк Нестантінер: "Ми маємо чути один одного"
(2006) Нестантінер, Марк
Марк Нестантінер, театральний режисер. Народився у Києві. Закінчив режисерський факультет Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого (майстерня М.М. Рудіна). Поставив вистави "Схожий на лева" за Р. Ібрагімбековим (театр-судія на Ярославовому валу); "Сподіватися" за Ю. Щербаком (Ворошиловградський обласний музично- драматичний театр), "Отчий світильник" за Р. Федорівим, "Сорочинський ярмарок" за М. Гоголем (Львівський ТЮГ); "Пам ять" за творами Б. Олійника (Національний театр ім. І Франка); "Шабашечка" за В. Тимченком, «Дах» за А. Галіним (Київський Театр кіноактора); "Ідея пана Дома" за Ф. Кроммелінком (Київський театр російської драми ім. Л. Українки) та ін., а також 1981 р. виставу "Стійкий принц" за П. Кальдероном у Київському Молодіжному театрі, яку так і не побачив широкий глядач внаслідок офіційної заборони. З 1994 р. живе в Мюнхені. Ставить вистави у Німеччині та Голландії. У листопаді 2005 р. закінчив роботу над виставою "Нотатки божевільного" за М. Гоголем у Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса.
"Молодість"-35: війна смаків
(2006) Косенко, Ганна
35-та "Молодість" залишила присмак солодко- гіркого коктейлю, в який потрапили переважно сімейні драми й мелодрами, трохи комедій і багато стрічок про війну. Присутність або загроза війни як чогось, що дихає в спину, сьогодні відчувається у більшості робіт молодих неєвропейських режисерів, принаймні тих, які подали на конкурс повнометражні стрічки. Зрозуміло, що свій перший фільм хочеться зробити вагомим, сказати ним щось важливе. Це ніби плата за вхід у світ дорослого кіно. Але тривожить те, що для молодих режисерів зі східних регіонів сьогодні важливі не якісь особисті турботи, пов'язані зі становленням у суспільстві, з переживанням досвіду трансгресії чи приватних етичних відкриттів, що ми бачимо в роботах європейців (хай не думають росіяни і турки, що я їм відмовляю в "європейськості", просто залучаю до цього переліку радше як ближчих за культурними ознаками до Сходу). Зараз молодих цікавить тема війни. Чи не тому, що протягом останніх кількох років вона актуалізувалася в медійному просторі, і не тільки у форматі політичних спекуляцій? Можливо, це передчуття загрози і спроба її попередити? Журі, очевидно, більше було схильне до відносно мирних тем. Напевне, це таки справа смаку і данина політкоректності, яка вже стала майже законом у західному суспільстві.
На обріях душі
(2006) Кандинська, Віра
Словосполучення "українське кіно молодих", яке з середини 90-х років почало поступово зникати навіть з професійного словника кінокритиків, нині знову набуває актуальності. Про мистецькі здобутки молодих українських кінематографістів — Олеся Саніна, Ігоря Стрембіцького, Тараса Томенка, Валентина й Максима Васяновичів, Ганни Яровенко та багатьох інших ми неодноразово писали в попередніх числах "Кіно-Театру". 17 листопада в Синьому залі Будинку кіно відбулися прем’єри документальних стрічок-дебютів, знятих на студії "Кінематографіст" Національної спілки кінематографістів України, - "Портрет, намальований глибиною" Лесі Мацько та "Жар-Птиця" Анастасії Харченко. Обидві картини, створені завдяки грантам Президента України, є своєрідними портретами непересічних особистостей. Випускниця Київського національного університету культури й мистецтв Леся Мацько обрала своїм героєм акванавта, висококласного каскадера-підводника (що знявся більш, яку 70 кінострічках), відомого письменника, лауреата літературної премії імені А. П. Чехова Володимира Григоровича Карпічева.
"На перехресті"
(2006)
29 жовтня в Києві відбулася прем’єра короткометражного ігрового фільму "На перехресті" (режисер-дебютант Олекса Ом) про українських заробітчан за кордоном. Виробник — незалежна студія "Пробудження". Події фільму відбуваються у Празі, де фільм і знімався. Використано музику гурту "Океан Ельзи". В ролях — Юрій Сак, Тетяна Іванюк. 17-го листопада прем’єра відбулася в Українському кіно клубі Колумбійського університету в Нью-Йорку.

Browse

Browsing Кіно-Театр. 2006. №1 by Title

Results Per Page

Sort Options