Browse
Recent Submissions
Item Політичний вимір суб'єктності прикордонних територій в умовах трансформації світопорядку : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2026) Озадовський, Ігор ; Нагорняк, ТетянаДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 052 "Політологія"(05 "Соціальні та поведінкові науки"). Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Сучасний світопорядок переживає фундаментальну трансформацію від моделі ліберального універсалізму до мультиплексного світу, де традиційні механізми міжнародної безпеки стрімко втрачають свою ефективність. У цій системній турбулентності глобальні процеси – від мілітаризації міжнародних відносин та асиметричної міграції до демократизації з хвилями авторитарного відкату – найгостріше проявляються саме на просторах, де перетинаються гегемонії, юрисдикції та ідентичності. Наслідком цих зсувів стала глибока ерозія традиційних уявлень про суверенітет: прикордонні території остаточно долають колишній статус пасивних ліній розмежування, перетворюючись на активних політичних суб’єктів, здатних генерувати як нові простори транскордонного діалогу, так і зони конфлікту. Для Української держави осмислення цього феномену набуло безпрецедентного, екзистенційного характеру. Досвід повномасштабної російської агресії наочно довів, що "інституційна порожнеча" та розмита ідентичність фронтирного прикордоння цілеспрямовано інструменталізуються ворожими акторами для створення плацдармів для наступу та руйнування суверенітету. Світова політична практика демонструє й успішні приклади того, як прикордонні території конвертують свою просторову специфіку в дієвий ресурс політичної суб’єктності, виступаючи стабілізуючими медіаторами та хабами транскордонного співробітництва. Потреба пояснити цю фундаментальну дихотомію – чому одні території перетворюються на "зони конфлікту", а інші стають "просторами діалогу" – зумовлює необхідність переходу до суб’єктно-орієнтованого підходу до розуміння прикордонних територій, здатного адекватно пояснити природу та наслідки політизації цих просторів в умовах нелінійної трансформації світопорядку. Автор ставить за мету теоретико-методологічно обґрунтувати політичний вимір суб’єктності прикордонних територій та виявити закономірності їхньої трансформації у самостійних акторів, що дозволить розробити сценарні моделі еволюції світопорядку та визначити стратегічні пріоритети державної політики України. Розглядаючи процес трансформації сучасного світопорядку, автор фокусується на політичній суб’єктності прикордонних територій як ключовому чиннику цих змін. Такий ракурс спирається на гіпотезу, що за умов нелінійної трансформації світопорядку політична суб’єктність прикордоння стає змінною, а її характер залежить від структурного балансу між внутрішніми активами цих територій і впливом зовнішніх політичних акторів, що зумовлюється типом прикордоння. Методологічну основу дослідження побудовано на засадах багаторівневого міждисциплінарного синтезу теорій міжнародних відносин, системного підходу, синергетики, неоінституціоналізму, конструктивізму та аналітичної оптики Border Studies. Системний підхід, посилений інструментарієм синергетики, забезпечив розуміння об’єкта дослідження – процесу трансформації сучасного світопорядку – як нелінійного процесу перерозподілу глобальних ресурсів та переформатування інституційної керованості. Це дозволило інтерпретувати глобальну політичну архітектуру через призму нелінійної динаміки, а прикордонні території – як «простори підвищеної турбулентності», де нові форми політичної взаємодії проявляються найвиразніше. Водночас неоінституціоналізм застосовано для оцінки внутрішньої спроможності територій і дизайну їхніх владних інститутів, конструктивістський підхід – для аналізу ролі ідентичності та символічних ресурсів у процесах політичної мобілізації, а специфіку предмета розкрито через методологію Border Studies. У комплексі такий підхід дозволив подолати обмеженість лінійних моделей та інтегрувати безпековий, інституційний, ідентичнісний і просторовий виміри в єдину аналітичну рамку. У роботі обґрунтовано концепцію політичної суб’єктності прикордонних територій як стійкої, інституційно закріпленої здатності формувати та реалізовувати право на самовизначення. Доведено, що ця здатність розкривається через прийняття самостійних політичних рішень, представництво в міжнародних політичних процесах, розбудову економічних засад, доступ до технологій, розподіл ресурсів, просторове планування та безпековий контроль. На цій теоретичній основі визначено, що в умовах нелінійної трансформації світопорядку суб’єктність прикордоння є самостійною системною змінною, здатною як посилювати кризові тенденції, так і слугувати стабілізуючим атрактором для архітектури регіональної та глобальної безпеки. У дисертації уточнено категоріальний апарат дослідження, зокрема зміст понять "прикордонні території", "світопорядок" та "трансформація світопорядку". У другому розділі праці систематизовано ключові тренди трансформації світопорядку та розкрито його суб'єктний вимір через систематизацію парадоксальних стратегій адаптації акторів до цих трендів. Визначено, що довготривала демократизація політичних режимів нині перебуває на стадії «авторитарного відкату». Разом із міграцією людського й інтелектуального капіталу, мілітаризацією міжнародних відносин та переосмисленням ролі прикордонних територій, ці тренди формують глобальну "архітектуру нестабільності". Встановлено, що зовнішні шоки (війни, пандемії) діють у цій системі як "дивні атрактори", які пришвидшують фрагментацію світу. Політичні актори адаптуються до наведених вище трендів через інструменталізацію виборів, формування "мінілатеральних" альянсів, урбанізацію; прикордонні території, набуваючи нової ролі, або ведуть боротьбу за суб'єктність, або стають об’єктом зовнішньої інструменталізації. Автор здійснив емпіричну верифікацію теоретичних моделей шляхом компаративного політичного аналізу. Зіставлення восьми різнорідних кейсів (Баварії, Гренландії, Донбасу, Ічкерії, Каталонії, Косова, Криму, Південного Судану) за шістьма геополітичними, історичними, ресурсними та інституційними індикаторами дозволило розробити типологію прикордонних територій та виділити три ідеальні типи ("самодостатні території", "моноетнічні/монорелігійні прикордоння" та "географічні фронтири") , а також спрогнозувати специфічні для кожного з них стратегії реалізації суб'єктності. У дослідженні поглиблено теоретичну інтерпретацію політичної динаміки прикордонних територій шляхом ідентифікації специфічних "пасток розвитку", що дозволило пояснити механізми як ескалації конфліктів, так і поширення діалогових практик. У третьому розділі дисертації апробовано діагностичний інструментарій - "Індекс суб’єктності прикордонних територій", що базується на зведенні 12 індикаторів у чотири ключові компоненти. За результатами його застосування з'ясовано, що характер суб’єктності безпосередньо залежить від структурного балансу цих компонентів, тоді як внутрішні диспропорції формують відмінні траєкторії розвитку прикордонних регіонів. У дисертації апробовано сценарне моделювання глобальних процесів шляхом розробки трьох ймовірнісних моделей ("конфліктні зони", "діалогові простори" та "синергія фреймів"), а також підходи до формування державної політики у сфері безпеки кордонів на основі переходу до асиметричної моделі управління (поєднання жорсткої ребордеризації на сході та півночі з транскордонною інтеграцією та friend-shoring на заході). Результати дослідження впроваджено в аналітичну та законопроєктну діяльність Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій України, національних меншин і міжнаціональних відносин (сценарні моделі та стратегію "дифузії суб’єктності" використано для прогнозування конфліктів і розробки інструментів делегітимізації контролю агресора). Напрацювання дисертації також застосовано в управлінській діяльності Бериславської районної державної (військової) адміністрації Херсонської області (зокрема "Індекс суб’єктності прикордонних територій" - для оцінки безпекових ризиків і розробки політик відновлення громад). Крім того, теоретико-методологічні положення та прикладні моделі імплементовано в освітній процес Національного університету "Києво-Могилянська академія" під час розробки магістерської програми "Економічна дипломатія і GR-політики" (спільно з МЗС України) та викладання фахових політологічних і безпекових дисциплін.Item Політика конкурентоспроможності територій у процесі відновлення України : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2026) Козир, Сергій; Нагорняк, ТетянаДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 052 "Політологія" (05 "Соціальні та поведінкові науки"). – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Кваліфікаційна наукова праця є дослідженням політики конкурентоспроможності України та її регіонів в контексті відновлення та розвитку. Автор мав на меті вдосконалити теоретико-методологічні засади дослідження політики формування і розвитку конкурентоспроможності територій у процесі відновлення України з використанням міждисциплінарного інструментарію та запропонувати науково-практичні рекомендації щодо їх використання у державній регіональній політиці. Методологічною основою вивчення політики конкурентоспроможності автором обрано синергію таких міждисциплінарних підходів, як брендинг територій, теорія політичної суб’єктності, інституціоналізм, мережеве врядування (корпоративізм), теорії конкурентоспроможності регіонального розвитку, комʼюнітарний підхід та фреймовий вимір відновлення. Це дозволило виявити кореляцію між показниками суб’єктності території та її конкурентоспроможністю, здійснити аналіз регіонів України в періоди до війни і під час воєнних дій (2013-2014, 2021, 20222-2023рр.), запропонувати шляхи розвитку, вважаючи ключовими характеристиками рівень готовності країни до відновлення, рівень конкурентоспроможності регіонів і набуття ними суб’єктності в умовах війни. Використовуючи широку джерельно-інформаційну базу дослідження – праці українських та іноземних науковців, законодавчі, нормативні акти, офіційні матеріали та статистичні бази Державної служби статистики України, Світового банку, Міжнародного валютного фонду (IMF), міжнародних рейтингів (Індексу глобальної конкурентоспроможності GCI (Global Competitiveness Index); Міжнародного рейтингу глобальних міст GCI (Kerney; Global Cities Index), Індексу ділової конкурентоспроможності BCI (Business Competitiveness Index); Рейтингу конкурентоспроможності IMD (Institute of Management Development); Індексу економічної свободи IEF (The Heritage Foundation & The Wall Street Journal); Індексу людського розвитку (The Human Development Index); Світових індикаторів державного управління WGI (Worldwide Governance Indicators), офіційні відповіді обласних військових адміністрацій (Волинської, Дніпропетровської, Житомирської, Кіровоградської, Одеської, Полтавської, Сумської, Тернопільської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської) на запит щодо показників регіональної статистики, автор зміг продемонструвати використання міждисциплінарного інструментарію та запропонувати науково-практичні рекомендації щодо коригування державної регіональної політики відновлення регіонів України. У дисертації вдосконалено теоретико-методологічні засади дослідження політики формування і розвитку конкурентоспроможності територій у процесі відновлення України шляхом пропозицій авторського потрактування категорій: "політика конкурентоспроможності територій" і "субʼєктність території" та узагальнення підходів до визначення поняття «конкурентоспроможність території». Встановлено, що асинхронність імплементації політики конкурентоспроможності територій має стати стратегічним підходом у процесах відновлення України в 2026-2027рр. У роботі надані концептуальні обґрунтування кореляції індикаторів суб’єктності території та її конкурентоспроможності; доведено, що суб’єктність території здатна бути ресурсом її конкурентоздатності. Експериментальна частина дисертації базується на узагальненні переліку 11 індикаторів оцінки готовності країн до відновлення на основі методик Всесвітнього економічного форуму за пріоритетами та на авторській розробці оцінки конкурентоспроможності територій в умовах відновлення України, що охоплює визначення методики алгоритму розрахунку Інтегрального показника оцінки конкурентоспроможності територій як зваженої середньої п’яти синтетичних показників – індексів: рівня економічного розвитку території, рівня соціального розвитку території; стану демографічної ситуації; доступності публічних послуг та екологічної безпеки та збалансованого природокористування. Також автором побудований Рейтинг конкурентоспроможності територій та запропоновані типології територій відповідно до їх стану та рівня конкурентоспроможності в умовах війни (тилові, деокуповані, прифронтові та тимчасово окуповані (релоковані). У дисертації доведено, що збройна агресія РФ проти України спричинила суттєвий вплив на рівень добробуту населення в країні, що свідчить про вразливість державної регіональної політики України і необхідність формування стійких механізмів відновлення та підтримки внутрішнього попиту. Зроблено висновок про те, що міжнародна фінансова допомога у 2023 - 2024 рр. залишалася ключовим джерелом підтримки державного бюджету України. Основну роль у бюджетній підтримці відіграють Європейський Союз, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та окремі уряди партнерських країн, що підтверджується отриманням значних пільгових кредитів, грантів і позик. Автором проведено порівняльний аналіз показників конкурентоспроможності регіонів України за 2021 і 2023 рр., що продемонстрував збереження лідируючих позицій Дніпропетровської області та покращення показників Тернопільської, Волинської й Полтавської областей. Водночас у прифронтових регіонах відзначено істотне зниження конкурентоспроможності через посилення соціального напруження та руйнування інфраструктури. На тлі перерозподілу позицій в рейтингу, на перші сходинки лідерів вийшли тилові регіони – Тернопільська та Волинська область, що пояснюється не тільки перерозподілом відносних показників, а і також покращенням рівня регіонального управління – значним зростанням кількості проєктів розвитку та обсягами фінансування, залученим для їхньої реалізації. Покращилася ситуація на ринку праці в цих областях – на тлі переміщення бізнесу зросла кількість робочих місць, які забезпечили зниження показника кількості безробітних на 1 вакансію. У результаті повномасштабного вторгнення погіршилися показники конкурентоспроможності Одеської, Житомирської та Черкаської областей. Покращилися відносні позиції в рейтингу Тернопільської, Волинської та Полтавської областей. Найгірші позиції рейтингу конкурентоспроможності у Чернігівської області. Зроблено висновок про необхідність диференційованого підходу до політики відновлення та залучення фінансових ресурсів із урахуванням рівня конкурентоспроможності регіонів. У третьому розділі дисертації автором сформований перелік науково-практичних рекомендацій щодо напрямів відновлення України з урахуванням необхідності асинхронного підходу до механізмів забезпечення їх впровадження. Доведено гіпотезу, що асинхронність результатів відновлення регіонів України може бути зумовлена не лише масштабами воєнних втрат, а різним рівнем інституційної та громадянської самоорганізації територій, що є визначальною в кореляції впливу втрат і конкурентоспроможності територій. Авторська логіка припущення містить такі тези та індикатори дослідження: 1) обсяг воєнних втрат і збитків не є визначальним чинником гальмування розвитку території; 2) самоорганізація території зумовлює кореляцію між втратами та результатами відновлення; 3) конкурентоспроможність локальних територій формується не "після" відновлення, а в процесі реагування на втрати; 4) асинхронність може бути результатом імплементації державних програм відновлення та посилюватися за умов продовження війни; 5) ключовими субʼєктами політики конкурентоспроможності територій є держава, донори і громада (органи місцевого самоврядування, бізнес, інституції громадянського суспільства). Їх ролі, функції та субʼєктність змінюються на різних етапах реалізації політики, як і типи та форми прояву Лідерства – від формального до трансформаційного, здатного створювати нові системи конкурентоспроможних відносин.Item Державна політика в сфері вищої освіти в умовах глобальних змін: освіта дорослих як відповідь на виклики : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2026) Студілко, Максим; Нагорняк, ТетянаДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 052 "Політологія" (05 "Соціальні та поведінкові науки"). – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Дисертація є комплексною науковою працею, що присвячена теоретико-методологічному обґрунтуванню ролі навчання впродовж життя (Lifelong Learning – LLL) і освіти дорослих (Adult Education – AE) як стратегічних інструментів державної політики щодо забезпечення стійкості та адаптивності сучасних політичних систем. Автор стверджує, що сучасний світопорядок перебуває у фазі біфуркації, де змагаються дві моделі: демократична, заснована на партнерстві та правах людини, і силова, орієнтована на нескінченні війни. Встановлення першої моделі безпосередньо залежить від сили мереж активних і освічених громадян, що робить освіту важливим системотворчим чинником майбутнього. Методологічна основа дослідження поєднує класичний системний підхід, інституціоналізм, синергетику та теорію стійкості (resilience studies). У теоретико-методологічному розділі автор обґрунтовує політичний вимір освіти дорослих. Доведена доцільність вивчення освіти дорослих не лише як світоглядного явища, а як інструмента адаптивності політичних систем, що координується державною політикою. Автор уперше доводить доцільність саме політичного виміру вивчення освіти дорослих. У межах цього розділу вдосконалено зміст категорій "навчання впродовж життя" (LLL), "освіта дорослих" (AE), "політична система сучасності" та "адаптивність політичної системи". У роботі вдосконалено зміст категорії освіта впродовж життя, яка трактується як безперервний процес опанування нових компетентностей Ключовим теоретичним внеском автора є розробка типології політичних систем за рівнем їхньої адаптивності – здатності реагувати на зовнішні виклики та структурні кризи в контексті реалізації та коригування державної політики. Запропоновано до аналізу такі типи систем: реактивно-стабільні, функціонально-адаптивні, проактивно-адаптивні та трансформаційно-адаптивні. Реактивно-стабільні системи діють зі запізненням, орієнтовані на збереження стану та мінімалізації впливу. Освітня політика в них вертикальна та консервативна. Функціонально-адаптивні системи своєчасно коригують політику, працюючи в "режимі навчання". Освіта в таких системах виконує роль соціального контролю та соціалізації. Проактивно-адаптивні системи здатні передбачати виклики завдяки сильній аналітичній спроможності та довірі суспільства до влади. Трансформаційно-адаптивні системи здатні змінювати архітектуру світопорядку, формуючи новий суспільний договір. Це дозволяє аналізувати державну політику не як статичний набір норм, а як динамічний процес "інституційного навчання". Особливої уваги заслуговують трансформаційно-адаптивні системи, що здатні не просто виживати, а формувати нові інституційні практики через становлення "трансформаційних лідерів", здатних продукувати ціннісні парадигми суспільств. У роботі детально проаналізовано глобальні виклики, що детермінують сучасну державну освітню політику: тенденції авторитаризму, міграційні зсуви, цифровізація (вплив ШІ), демографічна криза ("суперстаріння" націй), що вимагає розвитку "срібної економіки". Особливу увагу приділено концепту "лімінальної війни" – стану невизначеності та розмитих меж між миром і війною, що характерно для російської агресії проти України. За таких умов освіта дорослих стає запорукою збереження суб’єктності держави. У дисертації адаптивність політичної системи України у зв’язку з освітою дорослих посідає центральне місце завдяки аналізу еволюції цих процесів у період Війни за Незалежність (після 2014 р.). Автор виокремлює такі етапи: 2014–2016 рр. – соціально-компенсаторна адаптивність – виживання системи завдяки волонтерським мережам та самоорганізації суспільства; 2016–2019 рр. – протягом усього життя індивіда, та освіта дорослих, що є складником LLL і охоплює формальне, неформальне та інформальне навчання. структурно-функціональна адаптивність – інституціоналізація реформ і поява "якорів стабільності" (ЄС, донори); 2019–2021 рр. – управлінсько-технологічна адаптивність – акцент на цифровізації та інноваціях в управлінні; 2022–2024 рр. – мобілізаційно-мережева адаптивність – надвисока адаптивність через злиття держави, армії та суспільства; 2024–2025 рр. – гібридна адаптивність відновлення – співіснування логік війни та відбудови; прогноз на 2026–2032 рр. – селективна інституційна адаптивність – нерівномірна адаптивність за секторами (висока в безпеці та цифровізації, низька в судовій системі) з активним впровадженням європейських стандартів. Така періодизація є матеріалом для аналізу стійкості політичної системи. Автор доводить, що для України освіта дорослих є ключовим інструментом відновлення людського і пропонує формулу адаптивності політичної системи, яка базується на синергії трьох компонентів: швидкості навчання інституцій, якості людського капіталу, рівня довіри суспільства до змін. Доведено, що інвестиції в освіту дорослих дозволяють оновлювати компетентності нації без руйнівних "кадрових революцій", забезпечують економічну мобільність, зменшують вразливість громадян до популізму та дезінформації. У другому розділі автором розглянуті глобальні тренди розвитку LLL. Ідентифіковано комплекс викликів, що детермінують сучасну освітню політику: соціально-політична поляризація, цифровізація (вплив ШІ), демографічна криза ("суперстаріння" націй) і міграційні зсуви. Обґрунтовано потребу в освіті як засобі виживання в умовах розмитих меж між миром і війною, де населення має опановувати спеціальні знання – від тактичної медицини до кібербезпеки. Визначено ключові тренди Європейського простору вищої освіти: міждисциплінарність, цифровізація, інклюзивність і впровадження системи мікрокваліфікацій як відповіді на динамічний ринок праці. Розглянуто світові моделі AE через умови становлення та розвитку освіти дорослих в національних моделях LLL 5 держав (США, Канада, Велика Британія, Франція, Сінгапур). Це дає змогу уникнути сліпого копіювання чужого досвіду та пропонувати зважені рішення для України. Для цього запропоновані критерії порівняння: умови, в яких LLL активізувалася як елемент національної моделі вищої освіти чи як стратегічний пріоритет розвитку держави; політико-правове забезпечення розвитку освіти протягом життя в державі; інституціоналізація освіти дорослих як складника LLL; показники адаптивності політичної системи; динаміка соціально-економічних показників розвитку держави; наявність/відсутність кореляції між динамікою соціально-економічних показників розвитку держави, показниками адаптивності політичної системи та розвитком LLL. Компаративний аналіз дозволив автору виокремити національні моделі AE: англосаксонська (США, Канада, Велика Британія), що характеризується децентралізацією та мінімальним втручанням держави, де ініціатива належить меншим адміністративним одиницям та ринку; континентальна (Франція, Німеччина) – базується на високому рівні державного регулювання та фінансування з метою широкого доступу громадян до освітніх послуг; азійська (Сінгапур), що демонструє глибоку централізацію, де програма SkillsFuture є усвідомленою частиною економічної стратегії, а держава є головним інвестором у людський капітал. Третій розділ містить кількісно-якісний аналіз викликів воєнного часу, зокрема систематизовано такі втрати України як руйнування освітньої інфраструктури, негативне сальдо освітньої міграції молоді, критичне недофінансування освіти та інші. Проаналізована еволюція державної політики в сфері вищої освіти та освіти дорослих. Виокремлено етапи становлення освіти дорослих в Україні: від пострадянського періоду та інституціоналізації під впливом Болонського процесу до проривного періоду 2022–2025 рр., коли освіта дорослих стала ресурсом національної стійкості та механізмом адаптивності політичної системи. Ця теза доведена кейсами трансформації академічних практик. Відзначено перехід від моделі «післядипломної освіти» до "навчання протягом життя", де університети стають центрами суспільної стійкості. Проаналізовано успішні академічні кейси, зокрема створення в Національному університеті "Києво-Могилянська академія" факультету "Києво-Могилянська школа професійної та неперервної освіти" (kma_pro). Ця інституція впроваджує магістерські програми з політики врядування в місті, економічної дипломатії та GR-політик, управління освітою, а також широкий спектр короткострокових навчальних програм для дорослих у сфері перемовних процесів, стратегічного управління розвитком громад, стратегічних комунікацій і психофізики присутності, формуючи когнітивну гнучкість нових еліт. Також розглянуто досвід Житомирської політехніки у реінтеграції ветеранів, Сумського державного університету в розвитку "міст, що навчаються" [Студілко, 2022а; 2022b], кейси бізнес-освіти kmbs, KSE, УКУ. Автором сформований портрет здобувача програм освіти дорослих – 2026 на підставі відкритих даних на офіційних ресурсах провайдерів таких програм і групових інтервʼю з тими, хто навчався на таких програмах й випустився у 2024 і 2025 роках. Виявлено, що переважно на програмах освіти дорослих навчається фахівець віком 28–55 років, який цінує гнучкість, нетворкінг, прикладний зміст програм і репутацію університету. Автор робить висновок, що навчання протягом життя – це визначальний механізм адаптивної політичної системи. Вона знижує соціальну напругу, зменшує спротив реформам і робить трансформації політично здійсненними. У дисертації запропоновано комплекс рекомендацій для державної політики: прийняття та імплементація Закону "Про освіту дорослих" для гармонізації з нормами Європейського Союзу (ЄС); масштабування системи мікрокваліфікацій, що дозволяє перенавчати фахівців за 2–5 місяців під конкретні потреби відбудови; розвиток мережі освітніх хабів та цифрових освітніх центрів для внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО) та постраждалих від війни; запровадження "цифрового освітнього паспорта" для відстеження індивідуальних освітніх траєкторій тощо. Результати дослідження підтверджують гіпотезу: чим більше держава інвестуватиме в освіту протягом життя та освіту дорослих, відповідно до викликів, тим адаптивнішою буде її політична система. Доведено, що в умовах війни освіта дорослих виконує функцію швидкого реагування на дефіцит кадрів, забезпечує реінтеграцію ветеранів і ВПО, знижує соціальну напругу та робить державні реформи політично легітимними.