Кіно-Театр. 2012. №5

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/28195

Browse

Now showing 1 - 20 of 28

Втрата
(2012) Брюховецька, Лариса
Пішов від нас Богдан Ступка. Йому на роду було написано стати знаменитим. Він це, очевидно, знав, і сприймав як належне свою місію. Здавалося, не існувало дистанції між ним і персонажами, в яких він перевтілювався. Легко міняв сутність, характер, при цьому залишався Богданом Ступкою — пізнаваним і знайомим. Аура його акторської харизми була настільки сильною, що далеко не кожен режисер наважувався брати його у свій фільм. Ті, хто наважувалися, вигравали. А були режисери, які відкривали його як актора. В театрі це Сергій Данченко, в кіно — Юрій Іллєнко. Український актор здобув міжнародну славу: знімався в польських режисерів — Єжи Гофмана (двічі) та Кшиштофа Зануссі (дістав приз Римського МКФ за кращу чоловічу роль у його фільмі "Серце на долоні"), у Франції в Отара Іоселіані, в багатьох російських режисерів, серед них найвідоміші ролі в Павла Чухрая ("Водій для Віри") та Дмитра Месхієва (за роль у фільмі "Свої" був номінований на Європейську кінематографічну премію "Сезар" і став членом Європейської кіноакадемії), був нагороджений найпрестижнішими російськими кінопреміями... Згас вулкан творчої енергії, який заряджав нею і своє оточення, і всіх, хто бачив його у виставах і фільмах. Український театр і кіно осиротіли. Пам’ять про Богдана Ступку, видатного майстра, житиме.
Повторення минулого
(2012) Череватенко, Леонід
М. Вінграновський, "є народ, в якого є прокляття, страшніші від водневої війни". Для мене, скажімо (гадаю, і для об’єднання "Дебют"), провідною ж є ідея збереження, збагачення і розвитку національного кінематографа, без якого не буде ані українського народу (в європейському значенні слова), ані української держави. Ну, а те, що викреслюється з темплану В. Підмогильний, так вилучаються одночасно і М. Хвильовий, і Ю. Липа, І. Франко, ба навіть Т. Шевченко. Нічого не вдієш: раптом підібрався (підібрали) дивовижний колектив вельмисумнівних "знавців", що дбають не стільки про національне кіно, скільки про власні преференції й амбіції. Так, це вони судять і засуджують. Якась "ініціативна група" вирішила, приміром, ліквідувати кінотеатр імені О. П. Довженка властиво і споруджений для прем’єрних показів українських фільмів. Що ж, тепер на цьому місці стирчить багатоповерховий "прибутковий дім" - як поминальна свічка. Подейкують, що на черзі вся кіностудія О. П. Довженка: хтось уже намірився набудувати ще один квартал отих "свічок". Тенденція зрозуміла й очевидна - знести з лиця землі те, що нагадувало хай віддалено про українську культуру, про Україну. Обернути все на безлику, безличну прибуткову територію.
Якого раю ми бажаєм?..
(2012) Брюховецька, Лариса
Андрій Приходько вільно почувається в історичному часі і просторі, стверджуючи їхню єдність. Надаючи глядачам можливість захоплюватися українською народною творчістю, він разом з тим апелює до Еллади і Єрусалима, єднаючи все це в одне ціле. Й нагадуючи: той вертеп і ті колядки свідчать про можливість раю на землі, який творять самі люди. Взято назву з інтермедії "Райськеє діло", яка входить до вистави. Написав її Малкович 1989 року, і діють у ній дві особи: Іван і Кат. Дивна ця інтермедія і навіть не до кінця зрозуміла. Принаймні в порівнянні з іншими дев’ятьма творами, що лягли в основу вистави. Андрій Приходько проявив себе як театральний режисер, готовий ризикнути і подивувати глядачів несподіваним вибором літературної основи, і її діапазон постійно розширюється (досить згадати авторів, до яких він звертався: Григорій Квітка-Основ’яненко, Юкіо Місіма, Іван Франко, Джордж Байрон, Григорій Кониський, Педро Кальдерон, давній індійський епос). Цікавиться він міфологією, про що свідчать його вистави за давньоіндійськими, німецькими і ось тепер за українськими міфами. Не дивує і назва прем’єрної вистави, якщо згадати Приходькове зацікавлення, зокрема, міфами, пов’язаними з поняттям раю (на думку режисера, самі люди можуть і повинні творити рай на землі, але для цього необхідно позбутися нетерпимості й ворожнечі).
"Бюро Подорожей" в Україні
(2012) Ільків, Вікторія
10-11 травня у Донецьку та 12—13 травня у Києві за фінансової підтримки Міністра культури та національної спадщини Республіки Польща познанський театр "Бюро Подорожей" (Biuro Podrozy) презентував одну зі своїх вуличних вистав — "Carmen Funebre". Музично-акустичне вогняне дійство відбувалося просто неба у парку культури і відпочинку ім. Олександра Щербакова (Донецьк) та на площі під аркою Дружби народів на території Хрещатого парку (Київ). У репертуарі цього театру за 24 роки існування фігурує 14 вистав, здійснених режисером Павелом Шкотаком, серед яких 8 - вуличного формату. Специфіка останніх у тому, що текстові діалоги та монологи в основному переформатовані в музично-пластичні уривки з використанням сучасних технологій та різноманітних спецефектів. Обраний формат допомагає трупі з легкістю спілкуватися на актуальні теми загальнодоступною міжнародною мовою "візуально-акустичного видовища". Актори відзначають, що кожен показ одного й того ж спектаклю - це щоразу нова вистава, не схожа на попередню через значний і безпосередній вплив нового глядача, нового сценічного місця та різних, подеколи просто непередбачуваних, погодних умов. Географія гастрольних "подорожей" познанського театру налічує вже близько 50 країн світу на 6 континентах, серед яких Австралія, Бразилія, Єгипет, Індія, Іран, Колумбія, Куба, Ліван, Мексика, Сингапур, США, Тайвань та чимало країн Європи. Театр - учасник багатьох відомих театральних фестивалів, де здобув безліч нагород та премій, зокрема Медаль мистецької слави Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща, якою 2008 р. були нагороджені Павел Шкотак, Марта Стржалко та Ярослав Сейковський. Спектакль "Carmen Funebre" став лауреатом Першої відзнаки, Нагороди критиків та Нагороди Гамада в Единбурзі (1995), здобув Громадську премію в Ерлангені (1996), премію за найкращу сценографію у Каїрі (2001) та Ґран-прі на Міжнародному фестивалі вуличних театрів у Афінах (2009).
Віталій Савчук: "Шлях до перетворення людини" : [інтерв'ю з актором Дитячого музичного театру]
(2012) Савчук, Віталій
В українському театрі сьогодні ситуація краща, порівняно з кінематографом. Влада в містах фінансово забезпечує театри, хоче, аби вони існували. Рідко, але трапляються й мистецькі події. Наприклад, у театрі Івано-Франківська Ростислав Держипільський поставив дві вистави: "Солодку Дарусю" й "Націю" - за творами Марії Матіос, на основі автентичного фольклору розкривши німоту героїні й показавши трагічні події. Події концептуально осмислені - йдеться про долю українців у XX столітті. Обидві вистави персоніфіковані, в них розкриваються конкретні людські долі, й водночас сама побудова дії, сценічна форма пронизані піснею, яка виражає дух і є проживанням геро'ів у безкінечно трагічній ситуації. Й ти усвідомлюєш, завдяки чому українцям, яких винищували в XX столітті, вдалося вижити. Тобто театр робить кроки в той історичний простір, де ми ще не до кінця осмислили, що ж з нами відбулося. Ті дві вистави розширили можливості театру, і це так важливо! Якісь глибинні речі, на які раніше театр не звертав особливої уваги, сьогодні допомогли передати послання Марії Матіос. Я не виховую акторів, хоч і викладаю акторську майстерність. Ми говоримо про людину, бо в центрі - життя духу. Це треба оберігати, зберігати в чистоті. Без цього неможливо творити ні в театрі, ні в кіно, ні на телебаченні. Саме цього сьогодні потребує час, саме таких людей, бо спокус дуже багато. Хотілося, щоб у час свого навчання вони отримали якомога більше позитивного за рахунок віри і довіри до своїх викладачів.
["Двоє". Кадри з фільму. Друкується вперше]
(2012)
З нагоди 71-ої річниці від дня народження Івана Миколайчука співробітниця Чернівецького краєзнавчого музею Євдокія Антонюк-Гаврищук зробила подарунок редакції журналу "Кіно-Театр" — надіслала диск із рідкісними фотографіями, які зберігаються у фондах музею. Це три кадри з короткометражного фільму "Двоє" - студентської роботи Леоніда Осики, який зняв її на кіностудії ім. 0. Довженка, де перебував на практиці. Фільм не зберігся; за описами це експериментальна робота, вибудувана без слів, тільки на зображенні й музиці. У стрічці знялися Антоніна Лефтій та Іван Миколайчук. Пропонуємо увазі читачів кадри з фільму "Двоє" (1964).
Сергій Павлюк: "Інколи треба з публікою загравати, щоб її втримати" : [інтерв'ю]
(2012) Павлюк, Сергій
Сергій Павлюк (н. 1978) — режисер Херсонського академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша. 2005 року закінчив Київський національний університет культури та мистецтв (курс Н. Гусакової). Поставив близько ЗО вистав у театрах України. Перша вистава С. Павлюка на "Мельпомені Таврії" — "Між небом та землею" за п’єсою Ігоря Афанасьева — була поставлена п'ять років тому. З того часу його вистави неодноразово отримували гран-прі "Мельпомени": "Страшна помста" (2009), "Наталка Полтавка" (2011). Цього року режисер презентував дві контрастні за стилістикою вистави: епатажну інтерпретацію шекспірівського "Макбета" та вишукану реалістичну постановку "На великій дорозі" Чехова. В першій виявив уміння знаходити яскраві, несподівані образи, але їй бракувало цілісності задуму та роботи з акторами. У другій це було, і вона перемогла в трьох номінаціях: головна чоловіча роль, епізодична роль та краща режисура.
Кіно скитальців
(2012) Бучко, Роман
Фільм В. Стажевського "Тарас Бульба", знятий у Мюнхені в 1920-х роках російськими емігрантами і критикований свого часу волинською пресою, озвучив Кедрицький у СІЛА в 1960-х роках. Богдан Солук у Німеччині зняв 12-хвилинний фільм "Бандура" про гастролі капели бандуристів з Торонто, очолюваної Г. Китастим, а також про таборове життя - "Українські Д.П. в Німеччині", які демонструвалися в країнах поселення емігрантів (Дідюк В. Б. Солук - видатний фільмовий продуцент / / Наша мета. - 1979). Творчу активність проявляє журналіст та літератор Леонід Полтава - створює студію "У-фільм" у Парижі, де знімає кілька документальних фільмів: "Українці у Франції", "Українці в Англії", "Українці у Великій Британії", "Українці в Німеччині" та дитячий фільм "Мавпячий король". Технічним керівником студії був Е. Березняк, були й співавтори. Вони ще сподівалися повернутися додому і сподівалися, що їхні митарства там можуть когось зацікавити. Полтава займався організаційною роботою і творчим упорядкуванням цієї хроніки. Він змонтував фільм "Україна в огні" з кадрів німецьких та совєтських військових кінооператорів, можливо, назвавши його так після заборони Довженкової однойменної кіноповісті. Згодом Євген Деслав змонтує заборонені німецькою цензурою кінокадри швейцарських документалістів у фільм "Країна чорної землі".
Літопис. Рік 1977
(2012) Фомін, Валерій
Ще не встиг вийти на волю зек Параджанов, як у Києві знайшовся ще один залізний претендент на табірні нари. Кінодраматург та письменник, член СК СРСР Гелій Іванович Снєгірьов оприлюднив свою політичну заяву, в якій відмовився від радянського громадянства. Гелій Іванович Снєгірьов — режисер і сценарист, письменник, дисидент. Деякий час був головним редактором Київської "Укркінохроніки". 1966 року за участь у зйомках траурного мітингу на 25-річчя Бабиного Яру його звільнили з посади, перевели в рядові режисери студії. 22 вересня 1977 був заарештований, ЗО жовтня оголосив про голодування. "Помилуваний" після публікації в "Литературной газете" листа-зречення, що його багато хто вважає підробкою. Влітку 1978-го Снєгірьова перепровадили в міську Жовтневу лікарню. 28 грудня його не стало. Матеріал запропонувала журналу наша авторка Інеса Размашкіна. Це — уривок з книги "Летопись Союза кинематографистов" В. І. Фоміна, фрагменти якої публікує на своїх сторінках інформаційно-аналітичне видання Спілки кінематографістів Росії "СК-новости". Валерій Фомін — відомий російський кінознавець, автор праць: "Пересечение параллельных", "Полка" (упор.), "Кино и власть", "Правда сказки", "Кино на войне" та ін.
Німе кіно: німецьке, радянське, українське
(2012) Новікова, Олена
2012 року на МКФ у Берліні програма "Ретроспективи" засвідчила зростання інтересу до німого та раннього звукового кіно. Організатори запропонували три програми. Перша - присвята 100-річчю німецької кіностудії "Бабельсберґ", де знімали свої славетні фільми Ф. Мурнау, Дж. фон Штернберг, К. Вольф, С. Дєлдрі з такими зірками, як Аста Нільсен, Еміль Яннінґс, Марлен Дітріх, Григорій Хмара, Кейт Вінслет та ін. Загалом було показано дев’ять художніх (серед них - "Смертельний танок", "Цариця" з А. Нільсен, "Голубий янгол" із М. Дітріх) і три документальні стрічки. Цій події в Берлінському музеї кіно присвятили дві виставки відреставрованих, забутих і віднайдених кінофотодокументів - "Париж-Бабельсберґ-Голлівуд. 1910-1919" та "Берлін-Бабельсберґ сьогодні". Друга програма "Ретроспективи" відзначила внесок у кіномистецтво американської акторки Меріл Стріп, яка отримала спеціальну нагороду цього МКФ. Третя - показала німі та ранні звукові стрічки радянського виробництва: 16 художніх, 9 документальних і 6 анімаційних 1922-1936 років. Серед них - "Панцерник "Потьомкін"", "Аеліта", "Міс Менд", "Дівчина з коробкою», "Кінець Санкт-Петербурга". Особливий акцент зробили на співпраці московської "Межрабпомфільм" та берлінської "Прометеус".
Юрій Ткаченко і його дорога до Святої гори...
(2012) Мужук, Леонід
Документальний фільм "Дорога до Святої гори" вряди-годи демонструється в українському національному просторі. Авторам цього кіноспогаду про українського кінорежисера і кінооператора Юрія Ткаченка важливо, аби фільм потрапив у національний ефір саме 19 серпня, на Святого Спаса - у день народження Ткаченка... Державні телеканали й досі показують Ткаченкові фільми по кілька разів щороку. І "Украдене щастя", і "Вечори на хуторі біля Диканьки" живуть у національному ефірі не старіючи. А його документальний фільм "Лобановський, Блохін та інші", знятий чверть століття тому, донині залишається своєрідним "ефірним рекордсменом" на приватних телеканалах. Іншому ж Ткаченковому шедевру документалістики - "Суперкубку" - сорок років, а сприймається немов учора змонтований. Ткаченко-кінохронікер і Ткаченко-громадянин був завжди першим там, де вирішувалася доля його народу. Сотні кілометрів плівки накрутила його відеокамера, і він розсилав ті свої матеріали, як речові докази про українську революцію по всіх світах, де могла очікуватися для України міжнародна підтримка. На превеликий жаль, і той неоціненний Юрків відеоархів, і його велика документальна кіноспадщина досі лежать без ужитку. Традиція правди. Правда традиції. І правдива традиція. Це три постулати Юркової майстерності, три сегменти життя цього великого Майстра перед об’єктивом історії. Це рівнозначні компоненти для творення кінообразу, який не вмирає. Дехто йому дорікав, що він, мовляв, аж надто показний українець. Юрко пишався тим.
Незвичайна справа Валентина Васяновича
(2012) Швець, Юлій
Нагороду "Дон Кіхот" від міжнародної федерації кіноклубів (ЙСС), журі якої оцінювало міжнародну програму Одеського кінофестивалю, здобув український фільм "Звичайна справа" Валентина Васяновича. В аргументації журі акцентується, що фільм заслуговує цієї нагороди. У ньому показано, як людині вдається зберегти власну гідність. Головний герой несе відповідальність за свою втечу з реальності, обираючи шлях поета замість кар’єри успішного лікаря. Але через власну слабкість не досягає успіху, проте він не здається, він непереможений. Режисерові вдалося об’єднати сюжет, історію, акторську гру, сучасні соціально-політичні дилеми... Окремо у рішенні журі згадується достойна похвали операторська робота ("гра світла і тіні в ній демонструють кінематографічну майстерність "), а також надзвичайне вживання акторів у роль. Фільм також уміло перекладає авторські філософські концепти на мову гармонійних - то веселих, то драматичних, то меланхолійних - екранних образів. Головне ж його надбання, мабуть, у тому, що складність й актуальність проблем, які порушують автори, не пригнічує, не нав’язує глядачеві стереотип "негативного" світовідчуття. Навпаки, фільм світлий і прозорий, хоч і змушує людину мислячу позбутись певних ілюзій.
Документальна "мода" на Росію
(2012) Свято, Роксолана
Поштовхом до написання цієї статті стала поява впродовж двох минулих років щонайменше чотирьох знятих у Європі повнометражних документальних фільмів, присвячених сучасній російській політичній дійсності. Всі роботи, про які тут ідеться, мали більший або менший міжнародний розголос. Скажімо, прем’єрний показ "Ходорковського" (2011) німецького режисера Кирила Туші на минулорічному "Берлінале" став однією з найрезонансніших подій фестивалю, а його "напівзаборона" в Росії додала йому ще більшої популярності. Масштабний, у чотирьох частинах, проект британської студії БіБіСі "Путін, Росія та Захід" (2012, режисер Пол Мітчелл) викликав шквал суперечливих емоцій у Росії та Британії та спричинився до появи десятків гострих статей і відгуків. Нарешті "Поцілунок Путіна" (2012) данської режисерки Лізи Бірк Педерсен було відзначено на МКФ "Санденс". Для українського ж глядача ці документальні стрічки становлять додатковий інтерес, адже майже в усіх них фігурує українське питання (без якого, як відомо, взагалі рідко обходиться російська політика). Погляд на себе збоку в цьому випадку стає нагодою не лише пригадати прорахунки своєї держави (про особливі здобутки, на жаль, говорити важко), а й знову побачити, наскільки тісно пов’язані між собою деякі внутрішньо- та зовнішньополітичні проблеми (з усіма подальшими невтішними наслідками).
Про фільм "Катерина Білокур. Послання"
(2012) Самолевська, Ольга
Хотілося більше дізнатись про чарівницю з Богданівки, хотілося побачити її, поцілувати натруджені руки. Але Катерини Василівни вже не було на світі. Тоді й виникла ідея створити фільм - поминальну молитву. Ця ідея покликала нас із Льонею Бернадським (тоді ще студентом) у Богданівку та в Яготинську картинну галерею до геніальної майстрині. "Все йде, все минає" - назва одного з тих пам’ятних полотен. Все йде, все минає... Український художник Микола Глущенко залишив свідчення, широко відоме нині: на виставці українського мистецтва в Парижі Пабло Пікассо, зачарований досконалістю робіт української селянки, вигукнув: "Якби вона жила у Франції- її знав би весь світ!". Катерина, яка "гласу вчителя не чула", яка ніяковіла перед ученими людьми, все ж мала вчителів. І це були великі вчителі. Це природа, що її вона називала матір’ю. Це всеосяжна любов до малювання. Це духовність, яка дозволяла їй відчути себе в усьому живому, і все живе - в собі.
Там, де немає світла
(2012) Свято, Роксолана
Стрічка відомої польської режисерки Агнешки Голланд, номінована на "Оскар" як найкращий неангломовний фільм, отримала чимало позитивних критичних відгуків у польській та американській пресі, але дивним чином не надто зацікавила українську глядацьку спільноту (принаймні кількість відгуків на неї поки що вимірюється одиницями, а про якусь ширшу суспільну дискусію взагалі не йдеться). А дивно це хоча б тому, що "В темряві" стосується делікатної та досі недостатньо відрефлексованої в нас теми - Голокосту в Україні (в цьому випадку- у Львові), а почасти й питання участі в ньому українського населення.
Класика і новаторство на таврійській сцені
(2012) Велимчаниця, Ольга
Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії", який щороку радує театралів незабутніми прем’єрами, відбувся вчотирнадцяте. Наприкінці травня 20 театрів із семи країн (Україна, Росія, Білорусь, Румунія, Молдова, Болгарія, Азербайджан) привезли в Херсон комедії, трагедії, моновистави, вистави для дітей. Цього року до постійних гостей "Мельпомени" додалися чотири нові російські колективи: Володимирський обласний драматичний театр, Смоленський державний театр ім. О. Грибоєдова, "Школа сучасного театру" (м. Нижній Новгород), Смоленський молодіжний театр "Міракль" та трупа з Азербайджану (Бакинський муніципальний театр). Окрім програми вистав, організатори "Мельпомени" на чолі з директором Херсонського театру ім. Миколи Куліша Олександром Книгою забезпечили простір для професійної комунікації, провівши спільну конференцію режисерів і драматургів. Цього року журі фестивалю вперше складалося лише з журналістів, до нього запросили і співробітницю нашого журналу Ольгу Велимчаницю. Незважаючи на реорганізацію, журі, як і раніше, не скупилося на нагороди - з 20 театрів 13 їх удостоїлися. XIV "Мельпомена Таврії" продемонструвала свою відкритість до нових театральних форм та напрямів, до нових колективів та імен. Хотілося б, аби і далі Мельпомена не боялася експериментувати, але й не цуралася ретельного відбору, оскільки чимало вистав, які не потрапили до нашого огляду, не дотягували до рівня міжнародного фестивалю. Наступна Мельпомена - ювілейна, Олександр Книга вже починає планувати грандіозну подію на п’ятнадцять днів та для п ’ятнадцяти країн. Залишається побажати йому та його театральній команді продуктивного року до наступного фестивалю.
Як нам розбудувати Париж : нотатки з IV Міжнародного фестивалю короткометражних фільмів "Харківський бузок"
(2012) Швець, Юлій
Сміливістю чи навіть якимось зухвальством можна назвати той факт, що в індустріально-антикурортному місті без усталених традицій і кінематографічної структури започаткувався конкурс з "міжнародними" претензіями... Однак, попри все, спущений "зверху" культурний зачин (під вельми втішною назвою й пахучим бузковим прапором) продовжує й сьогодні збирати чимало прихильників і вболівальників. Звісно, програмно очікуваний перекіс у бік різного ґатунку "відкриттів-закриттів-червоних-доріжок" й усякого кшталту політично-тусовочних заходів додавав немало нудьги у свято вишуканості й естетизму, що ним усе ще є для загалу мистецтво кіно. Проте перекіс цей дав можливість зацікавленим розгледіти особливості зарубіжної (кінематографічної) й харківської (владної) ментальностей, відчути їхні невловимі взаємовпливи й навіть труднощі буквального перекладу, не кажучи вже про "діалог". Співвідношення популярності, масштабу таланту та рангу зіркових гостей, що їх запрошували організатори фестивалю, досі було досить пристойним. Зустріччю з Аленом Делоном, майстрами російського та американського кінематографа, презентаціями книжок місцевих кінознавців про те, що кінематограф було винайдено не братами Люм’єр (а харків’янами, й, звісно, значно раніше), фотоекспозицією юної Мілен Демонжо й двома згаданими стрічками російського виробництва була, власне, вичерпана "презентаційна" програма. Єдине, про що вперто забували організатори, було саме Мистецтво кіно - живе спілкування з конкурсними стрічками. Конкурсна програма фестивалю складалася із 14 ігрових, чотирьох неігрових та двох мультиплікаційних короткометражок, що були відібрані із сотні чи трохи більше картин.
Зінаїда Дехтярьова: "Коли мене хвалили, я казала: то не я, а люди за мене зіграли"
(2012) Дехтярьова, Зінаїда
Зінаїда Миколаївна Дехтярьова (1927—2004) — актриса театру і кіно, народна артистка УРСР (1968). Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1996). 1950 року закінчила Одеське музичне училище. З 1954 працювала у Львівському театрі ПрикВО. Ролі в театрі: Тугіна ("Остання жертва" О.Островського), Ханума (однойменна комедія Цагарелі), Еліза Дулітл ("Пігмаліон" Б.Шоу), Ніла Сніжко ("Барабанщиця" А.Салинського), Валька ("Іркутська історія" О.Арбузова ), Ліка ("Мій бідний Марат" О.Арбузова), Марія ("Марія" А.Салинського), Калугіна ("Товариші по службі" Е.Брагінського, Е.Рязанова), Альдонса ("Людина з Ламанчі" Д.Вассермана, Д.Доріна), Емма ("Берег" Б.Бондарева). Знялась у фільмах: "Солдатка" (режисер В.Денисенко, 1959), "Явдоха Павлівна" (режисер О.Муратов, 1964), "Між високими хлібами" (режисер Л.МІлліонщиков, 1970), "За твою долю" (режисер Т.Золоєв, 1972), "До останньої хвилини" (режисер В.Ісаков, 1973), "Кожен день життя" (режисер Т.Золоєв, 1973), "Багряні береги" (режисер Я.Лупій, 1979), "Весна надії нашої" (режисер Т.Золоєв, 1983), "Злочин з багатьма невідомими" (за повістю Івана Франка "Основи суспільності". Режисер О. Бійма, 1993). ...Відомо: актори не вибирають ролей, а навпаки. Цивілізованість нації визначається її генетичною пам’яттю, сила театру - пошаною до акторів різних поколінь. Порушення цих норм призводить до руйнації: моралі, держави, театру. Зінаїда Дехтярьова, в який би час чи в якій драматургії їй не доводилось творити свої сценічні образи, вносила у кожен з них правду людського духу. Яка, як відомо, є вічною і позачасовою цінністю.
Перша любов
(2012) Іванишина, Лариса
Віра Холодна (дівоче прізвище Левченко, 1893-1919) - українка по батькові, народжена в Полтаві, — перша кінозірка російського кіно. 2014 року виповниться 100 років від часу її кінодебюту. Віра Холодна була старшою донькою Василя Левченка та Катерини Слєпцової. Батьки жили в Полтаві, але, коли Вірі виповнилося два роки, переїхали до Москви, де дівчина закінчила гімназію. Відразу після цього, у віці 17 років, вона вийшла заміж за українця, офіцера Володимира Холодного. Знімалась вона усього п’ять років, але надзвичайно інтенсивно: за її участю вийшло 39 фільмів і ще вісім, про вихід яких на екрани немає достовірних даних. У фільмах з різними назвами, де не було щасливих закінчень, Віра Холодна поставала в одній і тій же іпостасі: в образі жінки, якій судилося стати іграшкою в руках жорстокої долі. Майже кожного разу її героїня гинула: або вчиняла самогубство, або падала жертвою чоловіка-ревнивця, або помирала від виснаження. У час, коли вона знімалася (а це був період війни: 1914—1919), ще нікому не спадало на думку, що зіграні актором персонажі можуть впливати на його долю, що пережите перед камерою може ставати життям реальним, тобто зігране на екрані матеріалізується в реальному житті того, хто грає...
V Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів Wiz-Art
(2012)
26-29 липня у Львівському Палаці мистецтв відбувся Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів Wiz-Art. Переможців обирали глядачі та журі, до якого увійшли режисери Вінсент Мун (Франція), Ізольда Угадоттір (Ісландія) та ін. Стрічки, серед них українська "Я космос" Віталія Дмитрука, боролися у п’яти номінаціях. Гран-прі здобув "Грибок" Шарлотти Міллер (Швеція, 2011). Найкращим ігровим фільмом визнано "Фабрику" Алі Мурітіба (Бразилія, 2011), а найкращим експериментальним — "Не залишай ні хмаринки" Пабло Ґонзалеса (Франція—Німеччина, 2010).

Browse

Recent Submissions