033 Філософія
Permanent URI for this collection
Освітньо-наукова програма: Філософія
Browse
Browsing 033 Філософія by Author "Лютий, Тарас"
Now showing 1 - 2 of 2
Results Per Page
Sort Options
Item Проблема Іншого в філософії Ричарда Рорті : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Мейта, Ксенія; Лютий, ТарасДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 033 "Філософія". — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Дисертаційну роботу присвячено дослідженню проблеми Іншого в філософії Ричарда Рорті (1931-2007) — видатного американського неопрагматиста, професора філософії Принстонського університету, дослідника гуманітарних студій в університеті Вірджинії та літературної компаративістики — в Стенфордському університеті. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що здійснено історико-філософський аналіз висвітлення Р. Рорті проблеми Іншого, що дало змогу систематизувати інтерпретацію філософом фігури Іншого в соціально-філософському, епістемологічному, феноменологічному та культурологічному контекстах. У вступному розділі дисертації проблема Іншого розкривається в історичному контексті. До уваги береться перспектива різноманітних шкіл і напрямків сучасної західної філософії. Зокрема, розглянуто інтерпретації Іншого в англо-американській філософії (Дж. Лок, Д. Г’юм, Дж. Бентам, Дж. С. Міл, Дж. Г. Мід, Дж. Ролз), філософії фемінізму (С. де Бовуар, Л. Іріґаре, Д. Гаравей, Дж. Батлер, Н. Фрейзер), феноменології (Е. Гусерль, П. Рикер, Е. Левінас, М. Гайдеґер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті, М. Бахтін, Т. Наґель, М. Бубер, Д. Чалмерс, М. Фуко, Р. Жирар, Р. Кірні, М. Онфре, А. Бадью, Б. Вальденфельс, Ю. Кристева, Д. Загаві), психоаналізі та структуралізмі (З. Фройд, К. Ґ. Юнґ, Ж. Лакан, К. Леві-Строс). Окреслені напрями обрані задля кращого контекстуального розуміння інтерпретації проблеми Іншого в континентальній і аналітичній філософії. Проблема Іншого у філософії Рорті ґрунтується на пропонованому ним соціально-філософському проєкті ліберальної утопії. Це ідея суспільства майбутнього, що має базуватися на цінностях демократії, на уникненні насилля та протидії знущанням. Філософ полемізує з легалістською настановою кантіанської моралі, наголошуючи на тому, що вона не завжди є доцільною в межових ситуаціях, які передбачають складний етичний вибір. Особливу увагу приділено шкідливості не лише фізичного, а й вербального насилля, що може завдавати шкоди психіці людини, примушуючи її сумніватися у власних життєвих цінностях. Для наочності в роботі наведено приклади з художньої літератури — з антиутопій ХХ століття : "1984" (1949) Дж. Орвела та "Який чудовий світ новий" (1932) О. Гакслі. Саме податливість психологічному насиллю та приниженню, на думку Рорті, є визначальним фактором відмінності людини від тварин. Отже, спостерігаємо потребу в солідарності членів ліберальної утопії на засадах обстоювання спільної безпеки та самозахисту. Відповідно, інклюзія Іншого в такому суспільстві будується на емпатії до страждань людини, навіть якщо її культурний бекґраунд є відмінним від бекґраунду представників інших культур, та здатності індивіда бачити в запобіганні насильству найвищу цінність. Настанова на сприйняття стражденних членів суспільства як "товаришів по нещастю" — fellow sufferers — має походження з християнського вчення про любов до ближнього. У перспективі, члени ліберальної утопії мають консолідуватися на основі ширшої лояльності — об’єднання всіх мешканців світу задля збереження планети. У дослідженні простежено спадкоємність ідеї ліберальної утопії від соціальної філософії утилітаризму Дж. Ст. Міла та Дж. Бентама, зокрема, від принципу "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". У роботі також розглянуто тлумачення проблеми Іншого в контексті індивідуального особистісного проєкту, де філософ-іронік здійснює переопис наявних у соціумі культурних практик за допомогою метафор, які пропонуються суспільству інновацій. Базовим методом історіографії для Рорті стає раціональна реконструкція — переопис позицій філософів минулого, що нагадуватиме діалог рівноправних дослідників із різних епох. Одним із альтернативних шляхів побудови такого підходу, за Рорті, є концептуальна схема — наратив про антиподів: істот, які ідентичні до людей, але нездатні рефлексувати щодо своїх фізичних відчуттів. Наведений приклад ілюструє те, що проблему Іншого проаналізовано не лише на рівні соціальної філософії Рорті, а й у його епістемологічних пошуках, які найповніше ілюструє праця "Філософія та дзеркало природи" (1979). Зрештою, увагу сфокусовано на пропонованому Рорті навчальному проєктові сентиментальної освіти, що передбачає виховання в учнях не лише інтелектуальних здібностей, а й моральних чеснот, зокрема — емпатії. У дисертації проведено паралель між навчальною методикою неопрагматиста і поглядами Р. В. Емерсона та Дж. Дьюї, а також — із герменевтичною концепцією освіти як виховання (Bildung). Методологія сентиментальної освіти має базуватися на ознайомленні учнів не лише з філософськими працями на тему етики, а й із літературними творами, перевага яких полягає в здатності розвитку в них емпатії та можливості ідентифікуватися з персонажами, які роблять певний моральний вибір. Загалом, філософ наголошує на тому, що людство поступово відходить від релігійної та філософської культури й прямує до культури літературної, що зумовлює більшу діалогічну спрямованість та інтерсуб’єктивну відкритість людства до проблем Іншого в різних аспектах і способах життя. На думку філософа, головним у процесі емансипації маргіналізованих соціальних груп є набуття ними семантичної автономії — тобто здобуття права на власний голос шляхом консолідації та організованої діяльності (що демонструється на прикладі фемінізму), на противагу пасивним сподіванням покращити соціальне становище власної групи. Проаналізовано полеміку Рорті з представниками дискурс-аналізу Е. Лаклау та Ш. Муф, а також — із С. Жижеком щодо ефективності представницької демократії та підстав надавання можновладцям права голосу для представництва інтересів партикулярних груп. Якщо представники дискурс-аналізу вважають плюралізм та соціальний антагонізм оптимальними для демократії, то Ричард Рорті наголошує на важливості інтерсуб’єктивного консенсусу та партисипативної демократії, адже найвагоміше значення у прийнятті ключових для соціуму рішень має не кількість осіб, які мають право голосу, а доречність їхньої аргументації та їхня фаховість. За допомогою герменевтичного та компаративістського методу в дисертації проаналізовано проблему взаємодії Заходу та Сходу в рецепції Рорті, зокрема, на матеріалі збірника "Культурна іншість" (1999), що складається з епістолярного діалогу неопрагматиста із А. Н. Балслєв стосовно проблем колоніалізму, етноцентризму та культурного релятивізму. Аргументація Рорті будується на засадах антиантиетноцентризму — розумінні західної культури, зокрема, культури США, як зразка майбутньої ліберальної утопії, оскільки філософ вважає цю державу єдиним вдалим соціальним експериментом із державотворення, а інші національні культури такими, де інклюзія їхніх представників у спільний простір детермінована здатністю приймати правила інтерсуб’єктивного консенсусу. Тоді як теза постмодерної філософії про культурний релятивізм сприймається Рорті скептично, адже цей підхід не містить обмежень у вигляді універсалізованої моралі, й толерує будь-які дії Іншого, якщо вони вважаються прийнятними в культурі, яку він/вона представляє. З погляду філософа, подібне явище може призвести до толерування кримінальних злочинів, на кшталт тероризму. Крім того, в дисертації значну увагу приділено проблемі солідаризації членів різнорідних маргіналізованих соціальних груп. Рорті демонструє, що ефективність їхнього діалогу та взаємодії задля боротьби за власні права сприяє кращим результатам, ніж упереджене небажання солідаризуватися з Іншим. Врешті, окреслено пропоновані Рорті шляхи взаємодії з Абсолютним Іншим (Чужим), які характеризуються виключенням із загального комунікативного дискурсу індивіда, котрий підважуватиме цінність соціального консенсусу насильницькими діями. Загалом, проблему Іншого в філософії Рорті проаналізовано з соціально-філософської перспективи, тобто в контексті оцінки релевантності проєкту ліберальної утопії, розглянуто з точки зору реалістичності її створення та адекватності моральних засад, на яких вона має будуватися. Реалізація принципів сентиментальної освіти має сприяти інклюзії представників різних культурних середовищ та толерантному ставленні до них.Item Рецепції раннього німецького романтизму у представників німецької філософії: Фрідріх Ніцше, Мартин Гайдеґґер, Франкфуртська школа : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2026) Смірнов, Артемій; Лютий, ТарасДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 "Філософія" (03 "Гуманітарні науки"). — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Вибір теми дослідження зумовлений наявністю прогалин у вивченні філософії раннього німецького романтизму (Frühromantik) та його рецепцій у подальшій німецькій філософській традиції, а також браком ґрунтовних систематичних досліджень цієї тематики в українському академічному просторі. Як показано у вступній частині роботи, доволі поширений розгляд романтизму та Просвітництва як двох провідних культурологічних тенденції модерного часу часто призводить до формування методологічних абстракцій, що затьмарюють конкретні особливості обох цих явищ. Це впливає на те, що ранній німецький романтизм (Frühromantik) або досліджується побіжно, тобто як літературне явище, або вважається ірраціональним відгалуженням субʼєктивного ідеалізму, що не дає змогу правильно оцінити його філософський потенціал. Заповнити зазначену прогалину покликана ця дисертаційна робота, що присвячена дослідженню філософського та історичного значення раннього німецького романтизму та його рецепцій у трьох основних аспектах: 1) історико-філософському (переоцінка сутності Frühromantik); 2) рецепційному (аналіз впливу на мислителів XIX—XX ст. за конкретними точками перетину) та 3) компаративістському (встановлення можливостей для діалогу). Фокусом дослідження є виявлення філософського та історичного значення німецького романтизму для подальшої німецької філософської думки на підставі розгляду прямих та опосередкованих рецепцій у творчості Фрідріха Ніцше, Мартина Гайдеґґера та представників Франкфуртської школи. Вибір зазначених представників німецької філософської традиції зумовлений тим, що вони репрезентують важливий момент переходу до некласичних та постметафізичних форм мислення. Як показує це дослідження, ранній німецький романтизм має безпосереднє значення для цього переходу. Романтики, як і пізніші автори, заперечують можливість побудувати повноцінну філософську систему в дусі німецького ідеалізму, а також підважують уявлення про кореспондентну теорію істини. Тому істина переважно трактується ними як історична (темпоральна) подія репрезентації, а сам історичний час ‒ як якісний час постійної можливості, а не як час прогресу. З огляду на це, у дисертації сутність Frühromantik визначено як "романтичний голізм", що формується у критичному діалозі з німецьким ідеалізмом. Романтична позиція найкраще розкривається через ідею Абсолютного цілого, що становить нескінченну множинність можливих форм. Оскільки сам Абсолют для романтиків є логічно непізнаваним, вони схильні трактувати його як регулятивну ідею, що забезпечує існування істини та хиби взагалі, але при цьому вважають, що абсолютна істина ніколи не може бути представлена. Істина у трактуванні романтиків завжди є історичним опосередкуванням абсолютної істини, з чого випливає їхня концепція іронії — історичної зміни опосередкувань, що ведуть до більшого розкриття абсолюту, але не до прогресу. Звідси випливає романтичний голізм — він полягає у тому, що повноцінне визначення певної речі (наприклад, обʼєкту мистецтва) можна отримати лише з огляду на її місце серед інших речей; або, як у випадку з поезією та філософією, повноцінне визначення може бути даним лише з огляду на всю множинність форм, в яких вони можуть постати. Проте, в обох цих випадках можна розраховувати лише на знаходження тимчасового трактування, оскільки нові форми (опосередкування у мові) абсолютної істини постають до нескінченності. На думку романтиків, самі по собі поетична та філософська діяльності полягають у відкритті таких нових форм істини, які впливають на облаштування символічного життєвого простору. А головною цінністю для людини на індивідуальному рівні стає освіта (Bildung), що спрямована на те, аби охопити якомога більшу кількість контекстів, в яких Абсолютне проявляє себе. Метафорично вираженою основою такої освіти стає "туга за нескінченністю": бажання увібрати всю цілісність форм попри усвідомлення неможливості це зробити. Освітнім ідеалом — стан "дитини", що готова постійно починати спочатку, не втрачаючи цікавість. Піднесений з індивідуального на загальний рівень, цей ідеал втілився у романтичній концепції «освіченого суспільства», яку пророкує "нова міфологія" (нова релігія), покладена романтиками в основу формування культури. Розділ, присвячений Ф. Ніцше, розглядає його ставлення до романтизму як діалектичне і суперечливе, оскільки воно поєднує критику "хвороби" з імпліцитним засвоєнням романтичних, естетичних та мовних засад. Ніцше не можна назвати послідовником ранніх німецьких романтиків, оскільки він знайомий із їхніми ідеями не напряму, а за посередництвом Ріхарда Ваґнера. Проте, аналіз творів Ніцше дає змогу показати, що він поділяє з романтиками уявлення про відносність абсолютної істини, призначення поетичної творчості, а також найвищу оцінку освіти. Ба більше, у перший період своєї творчості він також відстоює схожу ідею щодо нової міфології, що, проте, має інше призначення та ідеал. А його ідея про те, що життя є виправданим лише як естетичний феномен, цілком відповідає уявленням романтиків. Дослідження рецепції ранніх романтиків у Мартина Гайдеґґера обертається навколо впливу ідей Новаліса та Фрідріха Шлеґеля на його філософію мови та концепцію Dasein. З обома авторами Гайдеґґер був знайомий ще в період навчання, що залишило безпосередній відбиток на його габілітаційній дисертації. Зокрема, Гайдеґґер залучав ідеї Ф. Шлеґеля у своїх намаганнях знайти серединний шлях між ідеалізмом та реалізмом, а також у спробі дистанціюватися від філософії Геґеля. Попри те, що його зацікавленість у Ф. Шлеґелі виявилася короткочасною, вона мала вплив на його пізнішу онтологічну позицію. Натомість знайомство з Новалісом залишило фактично зафіксований важливий відбиток у творчості Гайдеґґера. На початку 1930-х рр. він згадає Новаліса в контексті визначення основного характеру філософії — відчуття безпритульності, і повертатиметься до цієї метафори впродовж наступних 30 років, що зумовлено схожістю концептуальних засновків, з яких він виходить. Інша важлива згадка Новаліса відбудеться у звʼязку з пошуками сутності мови, які Гайдеґґер провадить у 1950-х. Як показано у дослідженні, його власна позиція багато в чому перегукуватиметься з романтичною концепцією мови як "монологу". А Гайдеґґерова концепція поезії, що відкриває істину як подію репрезентації, буде майже повністю відповідати уявленням романтиків. Вплив Frühromantik на представників Франкфуртської школи (Вальтер Беньямін, Теодор Адорно, Герберт Маркузе) досліджується у дисертації в контексті вивчення джерел критичної теорії й утопічного потенціалу мистецтва. При цьому коротко оглянуто загальний підхід неомарксистської історіографії, що переважно розглядає романтизм у контексті уявлення про модерність як регресивний рух із критичним потенціалом. Особлива увага приділена доробку Вальтера Беньяміна, котрий активно цікавився філософським спадком раннього німецького романтизму, особливо у перші 10 років своєї творчої діяльності. Зокрема, показано, що це зацікавлення мало безпосередній вплив на формування його концепції"«магічного" (або "не-інструментального") письма, а також на концепцію істини, що розкривається через поетичну дію як "представлення" (Darstellung). Також детально розглянуті ідеї Беньяміна про поняття критики у німецькому романтизмі, висловлені в його докторській дисертації. На основі цього аналізу показано, чому Беньямін позитивно ставиться до розпаду «аури» мистецького твору та високо оцінює значення рефлексії, а також, як він адаптує уявлення про якісний час романтиків для обґрунтування своєї філософії історії. Окрім цього, також з’ясовано, де саме відбувається розрив Беньяміна з романтичною традицією. Його метод "монтажу", що покликаний показувати ідеї як констеляції, робить акцент на поетико-філософській рефлексії, яка звертається до минулого — на відміну від романтичної рефлексії, що шукає нові символічні форми у просторі цілого. У дослідженні рецепцій раннього романтизму в Теодоро Адорно та Герберта Маркузе особливий наголос зроблено на їхній естетичній концепції. Хоча вони й вважали романтизм віджилим мистецьким рухом, що втратив свій безпосередній критичний потенціал, для них він залишався гарним історичним прикладом альтернативного мислення. Оцінюючи його саме як свідчення утопічної можливості, вони наново інтерпретують романтичні образи (наприклад, тугу за нескінченним) у світлі нової соціальної реальності. Проте, як показано у дисертації, позиція Адорно щодо цього має глибші концептуальні паралелі з романтиками. Діалог між ними показує, що позиція романтиків щодо Абсолюту залишає субʼєкту набагато більший простір для реалізації своєї свободи, аніж позиція Адорно; бо останній обмежує критичну діяльність людини до усвідомлення своєї позиції без можливості для змін. Загалом, в дисертації обґрунтовано, що ранній німецький романтизм не може бути адекватно інтерпретований як продовження чи похідна форма німецького суб’єктивного ідеалізму, натомість його центральні інтенції формуються у критичному діалозі з останнім. Демонструється, що критика суб’єктивного ідеалізму у Новаліса, Ф. Шлеґеля та інших романтиків створює підґрунтя для відмови від намагань побудувати замкнену систему філософського знання та обґрунтування кореспондентної теорії істини, що визначає подальші напрями розвитку європейської філософії. А також показано, що ранній німецький романтизм слугував для зазначених мислителів не лише історичним тлом, а й дієвим інтелектуальним співрозмовником, чиї засади вони специфічно засвоювали у сферах естетики, філософії мови, герменевтики та культурної критики. Цей та інші результати дослідження мають як теоретичне, так і практичне значення, адже можуть отримати застосування у подальших розвідках з історії філософії, філософії культури, філософської антропології, естетики, філософії історії, літературознавства та ін. гуманітарних наук. Вони також можуть бути впроваджені у практику викладання зазначених навчальних дисциплін та використані для підготовки відповідних навчальних посібників.