033 Філософія
Permanent URI for this collection
Освітньо-наукова програма: Філософія
Browse
Browsing 033 Філософія by Title
Now showing 1 - 3 of 3
Results Per Page
Sort Options
Item Пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Бакаєв, Микола; Менжулін, ВадимДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 – Філософія (03 – Гуманітарні науки). Національний університет "Києво- Могилянська Академія". Київ, 2023. Вибір теми дослідження обґрунтований широким філософським інтересом до пояснення і розуміння та великим методологічним значенням цих понять безпосередньо для філософії історії. Як показано у вступній частині роботи, впродовж останніх десятиліть у цій галузі відбуваються значущі трансформаційні процеси, що пов’язані з розвитком постаналітичної філософії історії та ще тільки очікують на систематичне осмислення. Заповнити цю прогалину покликана ця дисертаційна робота, яка присвячена дослідженню методів пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії у трьох аспектах: 1) історичному, 2) теоретичному та 3) прикладному. Центральним фокусом дослідження є виявлення філософсько-методологічного значення понять пояснення і розуміння у вказаних аспектах, а саме: встановлення історичних передумов філософсько-методологічного осмислення понять пояснення і розуміння; з’ясування розвитку відповідних методів у сучасній англомовній філософії; аналіз позиції постаналітичної філософії історії та визначення її специфіки у порівнянні з іншими різновидами філософії історії – аналітичної, яка зосереджена передовсім на історичному пізнанні, та континентальної, яка зосереджена здебільшого на історичному процесі; розгляд ролі методів пояснення і розуміння у методологічних розвідках постаналітичної філософії історії; розкриття прикладного значення вказаних методів. Зазначені три основні аспекти визначили також структуру роботи: кожному з аспектів постаналітичної філософії присвячено окремий розділ. У присвяченому історичному аспекту першому розділі роботи ("Історичні передумови методологізації понять пояснення і розуміння") йдеться про розвиток методів пояснення і розуміння у європейській (континентальній) та англомовній (аналітичній та постаналітичній) філософії упродовж XIX–XXI ст. А саме, у європейській філософії XIX ст. засновник позитивізму Оґюст Конт (1798–1857) обґрунтував застосування пояснення як методу пізнання, а один із провідних методологів історії Йоган Ґустав Дройзен (1808–1884) – застосування розуміння як методу історії (на противагу поясненню – як методу природознавства). Завдяки цьому у XIX ст. сформувалися важливі методологічні передумови для подальшого розколу філософії на аналітичну та континентальну. У континентальній філософії XX ст. розуміння стає центральним поняттям методології гуманітарних наук та філософської герменевтики (Вільгельм Дильтай (1833–1911), Мартин Гайдеґер (1889–1976), Ганс-Ґеорґ Ґадамер (1900–2002) тощо), а Дройзенова методологія історії, "історика" (нім. Historik), набула розвитку як теорія історії. В аналітичній філософії XX ст., Контове пояснення було осмислене як логіко-епістемологічне каузальне пояснення в рамках філософії та методології науки (у Карла Гемпеля (1905–1997) та Ґеорґа фон Вриґта (1916–2003)), а безпосередньо в межах аналітичної філософії історії як альтернатива каузальному було запропоноване наративне пояснення (Артур Данто (1924–2002), Френк Анкерсміт (нар. 1945) та інші). Зазначене дозволяє виокремити два напрямки у розвитку філософії історії – континентальна філософія історії (як герменевтична теорія історичного процесу, зорієнтована на розуміння) та аналітична філософія історії (як логіко-епістемологічна методологія історичного пізнання, зорієнтована на пояснення). В Україні вплив цього розрізнення відчувається й донині: пояснення і розуміння осмислюються здебільшого у контексті поляризації філософії на аналітичну та континентальну, логіко-позитивістську та гуманітарно-герменевтичну тощо. Натомість постаналітична філософія історії розвивається як поєднання континентальної теорії історії та аналітичної методології історії. Таким чином також уточнено поділ англомовної філософії XX–XXI ст. на аналітичну та постаналітичну: аналітична філософія зберігає звичне протиставлення пояснення і розуміння або підпорядковує останнє першому (як робить сучасний дослідник Карим Халіфа, вводячи поняття пояснювального розуміння), тоді як постаналітичній філософії притаманний баланс між поясненням і розумінням (прикладом цього є поняття ідеальної історіографії, яке вводить Константин Сандис). Постаналітична філософія є неформальною назвою для такого напрямку, який бере витоки з аналітичної філософії, але з 1980-х років відходить від неї, залучаючи континентальні джерела та проблеми до вже наявних аналітичних. Найбільш виразним представником постаналітичної філософії в цілому може вважатися Ричард Рорті (1931–2007), відомий, зокрема, методологічним обґрунтуванням жанрового розмаїття історіографії філософії. Власне у філософії історичного пізнання постаналітичні тенденції відображують розвідки таких сучасних дослідників, як Квентін Скіннер, Марк Бевір, Авіезер Такер, Джуліан Рис тощо. Історичний аналіз розвитку уявлень щодо методів пояснення і розуміння у філософії XIX–XXI ст., здійснений у першому розділі роботи, та теоретичний аналіз їх використання у постаналітичній філософії історії, здійснений у другому розділі ("Теоретичне осмислення методів пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історичного пізнання"), дають можливість побачити, як відповідні поняття спочатку стали ключовими моментами методологічної поляризації позитивістської та герменевтичної ліній філософування, а згодом – у постаналітичної філософії історії – втрачають звичне протиставлення і стають двома взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими елементами історичної рефлексії. Постаналітична філософія демонструє подолання розколу між поясненням і розумінням, поєднуючи ці методи, а отже і напрацювання аналітичної та континентальної філософії. В теоретичному плані, як з’ясовано у другому розділі роботи, пояснення постає для постаналітичної філософії історії як виразник історичної каузальності, яка перевіряється через історичні контрфактичності (загальний рівень аналізу), або ж як некаузальне (довільне) поєднання ідей та каузальна реконструкція життя на тлі цих ідей (індивідуальний рівень). Теоретичний аспект розуміння полягає для постаналітичної філософії історії в тому, що цей метод або дозволяє схопити загальний хід історії за лаштунками певних історичних каузальних зв’язків (загальний рівень аналізу), або ж історизує предмет дослідження як через предмет, так і через його контекст (індивідуальний рівень). В роботі також набули подальшого розвитку філософсько-методологічні настанови постаналітичної філософії історії, які реалізуються передовсім у таких різновидах історичних розвідок, як контрфактична історія (історія того, що могло статися), інтелектуальна історія й історія ідей, а також інтелектуальна біографія. Можливість застосування цих настанов була продемонстрована у третьому розділі ("Постаналітична модель пояснення і розуміння у філософії історичного пізнання: прикладне застосування") шляхом аналізу двох історичних прикладів, обраних автором, а саме: 1) Чорнобильської катастрофи 1986 р. – за допомогою контрфактичних припущень; 2) ідейної еволюції раннього Дмитра Донцова (1883–1973) – з використанням постаналітичних підходів в інтелектуальній історії та біографістиці. Застосування методу розуміння в обох прикладах полягає у формулюванні певних узагальнень, висновків на основі множини каузальних пояснень, а також з урахуванням контекстів для розкриття і подальшого розвитку каузальних та некаузальних пояснень щодо предмета дослідження. Отже, в усіх трьох аспектах методи пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії передбачають не лише баланс чи просте сполучення двох методів, а і їхню тісну взаємодію та взаємозалежність. Цей та інші результати дослідження мають як теоретичну, так і практичну користь, адже можуть знайти застосування як у подальших філософсько-історичних розвідках чи дослідженнях щодо пояснення та розуміння, так і у практиці викладання різноманітних навчальних дисциплін з філософії історії, історії філософії, сучасної філософії тощо.Item Проблема Іншого в філософії Ричарда Рорті : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії(2023) Мейта, Ксенія; Лютий, ТарасДисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 033 "Філософія". — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Дисертаційну роботу присвячено дослідженню проблеми Іншого в філософії Ричарда Рорті (1931-2007) — видатного американського неопрагматиста, професора філософії Принстонського університету, дослідника гуманітарних студій в університеті Вірджинії та літературної компаративістики — в Стенфордському університеті. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що здійснено історико-філософський аналіз висвітлення Р. Рорті проблеми Іншого, що дало змогу систематизувати інтерпретацію філософом фігури Іншого в соціально-філософському, епістемологічному, феноменологічному та культурологічному контекстах. У вступному розділі дисертації проблема Іншого розкривається в історичному контексті. До уваги береться перспектива різноманітних шкіл і напрямків сучасної західної філософії. Зокрема, розглянуто інтерпретації Іншого в англо-американській філософії (Дж. Лок, Д. Г’юм, Дж. Бентам, Дж. С. Міл, Дж. Г. Мід, Дж. Ролз), філософії фемінізму (С. де Бовуар, Л. Іріґаре, Д. Гаравей, Дж. Батлер, Н. Фрейзер), феноменології (Е. Гусерль, П. Рикер, Е. Левінас, М. Гайдеґер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті, М. Бахтін, Т. Наґель, М. Бубер, Д. Чалмерс, М. Фуко, Р. Жирар, Р. Кірні, М. Онфре, А. Бадью, Б. Вальденфельс, Ю. Кристева, Д. Загаві), психоаналізі та структуралізмі (З. Фройд, К. Ґ. Юнґ, Ж. Лакан, К. Леві-Строс). Окреслені напрями обрані задля кращого контекстуального розуміння інтерпретації проблеми Іншого в континентальній і аналітичній філософії. Проблема Іншого у філософії Рорті ґрунтується на пропонованому ним соціально-філософському проєкті ліберальної утопії. Це ідея суспільства майбутнього, що має базуватися на цінностях демократії, на уникненні насилля та протидії знущанням. Філософ полемізує з легалістською настановою кантіанської моралі, наголошуючи на тому, що вона не завжди є доцільною в межових ситуаціях, які передбачають складний етичний вибір. Особливу увагу приділено шкідливості не лише фізичного, а й вербального насилля, що може завдавати шкоди психіці людини, примушуючи її сумніватися у власних життєвих цінностях. Для наочності в роботі наведено приклади з художньої літератури — з антиутопій ХХ століття : "1984" (1949) Дж. Орвела та "Який чудовий світ новий" (1932) О. Гакслі. Саме податливість психологічному насиллю та приниженню, на думку Рорті, є визначальним фактором відмінності людини від тварин. Отже, спостерігаємо потребу в солідарності членів ліберальної утопії на засадах обстоювання спільної безпеки та самозахисту. Відповідно, інклюзія Іншого в такому суспільстві будується на емпатії до страждань людини, навіть якщо її культурний бекґраунд є відмінним від бекґраунду представників інших культур, та здатності індивіда бачити в запобіганні насильству найвищу цінність. Настанова на сприйняття стражденних членів суспільства як "товаришів по нещастю" — fellow sufferers — має походження з християнського вчення про любов до ближнього. У перспективі, члени ліберальної утопії мають консолідуватися на основі ширшої лояльності — об’єднання всіх мешканців світу задля збереження планети. У дослідженні простежено спадкоємність ідеї ліберальної утопії від соціальної філософії утилітаризму Дж. Ст. Міла та Дж. Бентама, зокрема, від принципу "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". У роботі також розглянуто тлумачення проблеми Іншого в контексті індивідуального особистісного проєкту, де філософ-іронік здійснює переопис наявних у соціумі культурних практик за допомогою метафор, які пропонуються суспільству інновацій. Базовим методом історіографії для Рорті стає раціональна реконструкція — переопис позицій філософів минулого, що нагадуватиме діалог рівноправних дослідників із різних епох. Одним із альтернативних шляхів побудови такого підходу, за Рорті, є концептуальна схема — наратив про антиподів: істот, які ідентичні до людей, але нездатні рефлексувати щодо своїх фізичних відчуттів. Наведений приклад ілюструє те, що проблему Іншого проаналізовано не лише на рівні соціальної філософії Рорті, а й у його епістемологічних пошуках, які найповніше ілюструє праця "Філософія та дзеркало природи" (1979). Зрештою, увагу сфокусовано на пропонованому Рорті навчальному проєктові сентиментальної освіти, що передбачає виховання в учнях не лише інтелектуальних здібностей, а й моральних чеснот, зокрема — емпатії. У дисертації проведено паралель між навчальною методикою неопрагматиста і поглядами Р. В. Емерсона та Дж. Дьюї, а також — із герменевтичною концепцією освіти як виховання (Bildung). Методологія сентиментальної освіти має базуватися на ознайомленні учнів не лише з філософськими працями на тему етики, а й із літературними творами, перевага яких полягає в здатності розвитку в них емпатії та можливості ідентифікуватися з персонажами, які роблять певний моральний вибір. Загалом, філософ наголошує на тому, що людство поступово відходить від релігійної та філософської культури й прямує до культури літературної, що зумовлює більшу діалогічну спрямованість та інтерсуб’єктивну відкритість людства до проблем Іншого в різних аспектах і способах життя. На думку філософа, головним у процесі емансипації маргіналізованих соціальних груп є набуття ними семантичної автономії — тобто здобуття права на власний голос шляхом консолідації та організованої діяльності (що демонструється на прикладі фемінізму), на противагу пасивним сподіванням покращити соціальне становище власної групи. Проаналізовано полеміку Рорті з представниками дискурс-аналізу Е. Лаклау та Ш. Муф, а також — із С. Жижеком щодо ефективності представницької демократії та підстав надавання можновладцям права голосу для представництва інтересів партикулярних груп. Якщо представники дискурс-аналізу вважають плюралізм та соціальний антагонізм оптимальними для демократії, то Ричард Рорті наголошує на важливості інтерсуб’єктивного консенсусу та партисипативної демократії, адже найвагоміше значення у прийнятті ключових для соціуму рішень має не кількість осіб, які мають право голосу, а доречність їхньої аргументації та їхня фаховість. За допомогою герменевтичного та компаративістського методу в дисертації проаналізовано проблему взаємодії Заходу та Сходу в рецепції Рорті, зокрема, на матеріалі збірника "Культурна іншість" (1999), що складається з епістолярного діалогу неопрагматиста із А. Н. Балслєв стосовно проблем колоніалізму, етноцентризму та культурного релятивізму. Аргументація Рорті будується на засадах антиантиетноцентризму — розумінні західної культури, зокрема, культури США, як зразка майбутньої ліберальної утопії, оскільки філософ вважає цю державу єдиним вдалим соціальним експериментом із державотворення, а інші національні культури такими, де інклюзія їхніх представників у спільний простір детермінована здатністю приймати правила інтерсуб’єктивного консенсусу. Тоді як теза постмодерної філософії про культурний релятивізм сприймається Рорті скептично, адже цей підхід не містить обмежень у вигляді універсалізованої моралі, й толерує будь-які дії Іншого, якщо вони вважаються прийнятними в культурі, яку він/вона представляє. З погляду філософа, подібне явище може призвести до толерування кримінальних злочинів, на кшталт тероризму. Крім того, в дисертації значну увагу приділено проблемі солідаризації членів різнорідних маргіналізованих соціальних груп. Рорті демонструє, що ефективність їхнього діалогу та взаємодії задля боротьби за власні права сприяє кращим результатам, ніж упереджене небажання солідаризуватися з Іншим. Врешті, окреслено пропоновані Рорті шляхи взаємодії з Абсолютним Іншим (Чужим), які характеризуються виключенням із загального комунікативного дискурсу індивіда, котрий підважуватиме цінність соціального консенсусу насильницькими діями. Загалом, проблему Іншого в філософії Рорті проаналізовано з соціально-філософської перспективи, тобто в контексті оцінки релевантності проєкту ліберальної утопії, розглянуто з точки зору реалістичності її створення та адекватності моральних засад, на яких вона має будуватися. Реалізація принципів сентиментальної освіти має сприяти інклюзії представників різних культурних середовищ та толерантному ставленні до них.Item Суспільствознавча проблематика у творчості Євгена Спекторського : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 033 "Філософія"(2023) Крупина, Оксана; Ткачук, МаринаДисертаційна робота є цілісним історико-філософським дослідженням суспільствознавчого доробку Євгена Васильовича Спекторського (03[15].10.1875‒03.03.1951) – видатного філософа, правознавця, вченого-енциклопедиста, громадського й освітянського діяча, чия академічна діяльність у 1914‒1919 рр. стала невід’ємною часткою історії київського Університету Св. Володимира. Професор і декан юридичного факультету (1918), останній ректор університету (1918–1919), один з ініціаторів й очільник київського Науково-філософського товариства (1914–1918), він залишив значний доробок у царині філософії права, методології соціальних наук, етики, філософії культури, а також помітний слід в історії академічної філософії України. Як з’ясовано в дисертації, чільне місце у працях Є. В. Спекторського належить філософсько-суспільствознавчій проблематиці, яка досі залишалася одним із найменш досліджених аспектів його багатогранної спадщини. Поняття "суспільствознавство" проникає всю творчість мислителя та охоплює не лише науку про суспільство в її сучасному розумінні, а й комплекс тих теоретико-методологічних питань філософського й передусім гносеологічного характеру, що визначали зміст актуальних знань про суспільство кінця XIX – першої половини ХХ ст. Як доведено у роботі, дослідження ключових суспільствознавчих проблем (онтологічних, етичних, філософсько-правових, метафізичних та релігійних) пов’язує різнопланові інтелектуальні пошуки Є. В. Спекторського в єдине ціле й увиразнює еволюцію його філософських поглядів. Крім того, власне суспільствознавчі студії мислителя, що засвідчують високий рівень обізнаності з історією й актуальними тенденціями західноєвропейської філософії та науки, постають його своєрідною «візитівкою» у західному академічному середовищі й забезпечують цілком органічне долучення до кола провідних суспільствознавців першої половини ХХ ст. Фокусуючи увагу на суспільствознавчому компоненті творчої спадщини Євгена Спекторського, дисертація має за мету історико-філософський аналіз його доробку в цій царині, визначення змісту та специфіки розуміння суспільства і суспільних наук на всіх етапах його творчої біографії. Спираючись на комплексний методологічний підхід і потужний джерельний фундамент у вигляді не лише друкованих праць, а й численних рукописів, документів та матеріалів з архівів Києва, Любляни (Республіка Словенія) та Праги (Чеська республіка), значну частину яких уведено до наукового обігу вперше, авторка доводить, що теоретико-методологічні рефлексії з питань суспільствознавства і представленого в ньому комплексу суспільних наук становлять стрижень інтелектуальної діяльності Є. В. Спекторського, а також простежує трансформацію його суспільствознавчих поглядів протягом усієї інтелектуальної біографії. У роботі визначено, зокрема, пріоритетну роль вивчення філософських проблем об’єктивності знання, методології наук і дослідження соціального життя у його етичному вимірі на ранньому етапі творчості мислителя, пов’язаному з рецепцією марбурзького неокантіанства і позначеному потужним антипозитивістським спрямуванням та спробами розбудови раціональної етики як основи розумної організації суспільного життя. Вперше доведено, що подальші суспільствознавчі студії Є. В. Спекторського демонструють значну еволюцію його методологічних настанов та спробу розробки власного вчення про суспільні науки на підставі генетичного методу та історико-філософського дослідження соціальної науки XVII ст. Реконструюючи запропоновану вченим класифікацію наук, ґрунтовану на ідеалі раціональної науки і розумінні людини як моральної істоти, наділеної свободою волі та розумом, авторка з’ясовує, що визначальною рисою суспільних наук Є. В. Спекторський вважав їх моральний характер і розкриває особливості його розуміння правознавства як "моральної соціології" ‒ абстрактно-раціональної суспільної науки, що опікується як ідеальними нормами належного, так і актуальними проблемами та викликами суспільства. У роботі вперше доведено важливе місце та реконструйовано зміст суспільствознавчих студій мислителя на завершальному етапі його творчої еволюції, позначеному християнським світобаченням та розбудовою християнської соціології й водночас збереженням відданості ідеалам раціональності та науки.