033 Філософія

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/35515
Освітньо-наукова програма: Філософія

Browse

Browsing 033 Філософія by Title

Now showing 1 - 5 of 5
  • Thumbnail Image
    Item
    Пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
    (2023) Бакаєв, Микола; Менжулін, Вадим
    Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 – Філософія (03 – Гуманітарні науки). Національний університет "Києво- Могилянська Академія". Київ, 2023. Вибір теми дослідження обґрунтований широким філософським інтересом до пояснення і розуміння та великим методологічним значенням цих понять безпосередньо для філософії історії. Як показано у вступній частині роботи, впродовж останніх десятиліть у цій галузі відбуваються значущі трансформаційні процеси, що пов’язані з розвитком постаналітичної філософії історії та ще тільки очікують на систематичне осмислення. Заповнити цю прогалину покликана ця дисертаційна робота, яка присвячена дослідженню методів пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії у трьох аспектах: 1) історичному, 2) теоретичному та 3) прикладному. Центральним фокусом дослідження є виявлення філософсько-методологічного значення понять пояснення і розуміння у вказаних аспектах, а саме: встановлення історичних передумов філософсько-методологічного осмислення понять пояснення і розуміння; з’ясування розвитку відповідних методів у сучасній англомовній філософії; аналіз позиції постаналітичної філософії історії та визначення її специфіки у порівнянні з іншими різновидами філософії історії – аналітичної, яка зосереджена передовсім на історичному пізнанні, та континентальної, яка зосереджена здебільшого на історичному процесі; розгляд ролі методів пояснення і розуміння у методологічних розвідках постаналітичної філософії історії; розкриття прикладного значення вказаних методів. Зазначені три основні аспекти визначили також структуру роботи: кожному з аспектів постаналітичної філософії присвячено окремий розділ. У присвяченому історичному аспекту першому розділі роботи ("Історичні передумови методологізації понять пояснення і розуміння") йдеться про розвиток методів пояснення і розуміння у європейській (континентальній) та англомовній (аналітичній та постаналітичній) філософії упродовж XIX–XXI ст. А саме, у європейській філософії XIX ст. засновник позитивізму Оґюст Конт (1798–1857) обґрунтував застосування пояснення як методу пізнання, а один із провідних методологів історії Йоган Ґустав Дройзен (1808–1884) – застосування розуміння як методу історії (на противагу поясненню – як методу природознавства). Завдяки цьому у XIX ст. сформувалися важливі методологічні передумови для подальшого розколу філософії на аналітичну та континентальну. У континентальній філософії XX ст. розуміння стає центральним поняттям методології гуманітарних наук та філософської герменевтики (Вільгельм Дильтай (1833–1911), Мартин Гайдеґер (1889–1976), Ганс-Ґеорґ Ґадамер (1900–2002) тощо), а Дройзенова методологія історії, "історика" (нім. Historik), набула розвитку як теорія історії. В аналітичній філософії XX ст., Контове пояснення було осмислене як логіко-епістемологічне каузальне пояснення в рамках філософії та методології науки (у Карла Гемпеля (1905–1997) та Ґеорґа фон Вриґта (1916–2003)), а безпосередньо в межах аналітичної філософії історії як альтернатива каузальному було запропоноване наративне пояснення (Артур Данто (1924–2002), Френк Анкерсміт (нар. 1945) та інші). Зазначене дозволяє виокремити два напрямки у розвитку філософії історії – континентальна філософія історії (як герменевтична теорія історичного процесу, зорієнтована на розуміння) та аналітична філософія історії (як логіко-епістемологічна методологія історичного пізнання, зорієнтована на пояснення). В Україні вплив цього розрізнення відчувається й донині: пояснення і розуміння осмислюються здебільшого у контексті поляризації філософії на аналітичну та континентальну, логіко-позитивістську та гуманітарно-герменевтичну тощо. Натомість постаналітична філософія історії розвивається як поєднання континентальної теорії історії та аналітичної методології історії. Таким чином також уточнено поділ англомовної філософії XX–XXI ст. на аналітичну та постаналітичну: аналітична філософія зберігає звичне протиставлення пояснення і розуміння або підпорядковує останнє першому (як робить сучасний дослідник Карим Халіфа, вводячи поняття пояснювального розуміння), тоді як постаналітичній філософії притаманний баланс між поясненням і розумінням (прикладом цього є поняття ідеальної історіографії, яке вводить Константин Сандис). Постаналітична філософія є неформальною назвою для такого напрямку, який бере витоки з аналітичної філософії, але з 1980-х років відходить від неї, залучаючи континентальні джерела та проблеми до вже наявних аналітичних. Найбільш виразним представником постаналітичної філософії в цілому може вважатися Ричард Рорті (1931–2007), відомий, зокрема, методологічним обґрунтуванням жанрового розмаїття історіографії філософії. Власне у філософії історичного пізнання постаналітичні тенденції відображують розвідки таких сучасних дослідників, як Квентін Скіннер, Марк Бевір, Авіезер Такер, Джуліан Рис тощо. Історичний аналіз розвитку уявлень щодо методів пояснення і розуміння у філософії XIX–XXI ст., здійснений у першому розділі роботи, та теоретичний аналіз їх використання у постаналітичній філософії історії, здійснений у другому розділі ("Теоретичне осмислення методів пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історичного пізнання"), дають можливість побачити, як відповідні поняття спочатку стали ключовими моментами методологічної поляризації позитивістської та герменевтичної ліній філософування, а згодом – у постаналітичної філософії історії – втрачають звичне протиставлення і стають двома взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими елементами історичної рефлексії. Постаналітична філософія демонструє подолання розколу між поясненням і розумінням, поєднуючи ці методи, а отже і напрацювання аналітичної та континентальної філософії. В теоретичному плані, як з’ясовано у другому розділі роботи, пояснення постає для постаналітичної філософії історії як виразник історичної каузальності, яка перевіряється через історичні контрфактичності (загальний рівень аналізу), або ж як некаузальне (довільне) поєднання ідей та каузальна реконструкція життя на тлі цих ідей (індивідуальний рівень). Теоретичний аспект розуміння полягає для постаналітичної філософії історії в тому, що цей метод або дозволяє схопити загальний хід історії за лаштунками певних історичних каузальних зв’язків (загальний рівень аналізу), або ж історизує предмет дослідження як через предмет, так і через його контекст (індивідуальний рівень). В роботі також набули подальшого розвитку філософсько-методологічні настанови постаналітичної філософії історії, які реалізуються передовсім у таких різновидах історичних розвідок, як контрфактична історія (історія того, що могло статися), інтелектуальна історія й історія ідей, а також інтелектуальна біографія. Можливість застосування цих настанов була продемонстрована у третьому розділі ("Постаналітична модель пояснення і розуміння у філософії історичного пізнання: прикладне застосування") шляхом аналізу двох історичних прикладів, обраних автором, а саме: 1) Чорнобильської катастрофи 1986 р. – за допомогою контрфактичних припущень; 2) ідейної еволюції раннього Дмитра Донцова (1883–1973) – з використанням постаналітичних підходів в інтелектуальній історії та біографістиці. Застосування методу розуміння в обох прикладах полягає у формулюванні певних узагальнень, висновків на основі множини каузальних пояснень, а також з урахуванням контекстів для розкриття і подальшого розвитку каузальних та некаузальних пояснень щодо предмета дослідження. Отже, в усіх трьох аспектах методи пояснення і розуміння в постаналітичній філософії історії передбачають не лише баланс чи просте сполучення двох методів, а і їхню тісну взаємодію та взаємозалежність. Цей та інші результати дослідження мають як теоретичну, так і практичну користь, адже можуть знайти застосування як у подальших філософсько-історичних розвідках чи дослідженнях щодо пояснення та розуміння, так і у практиці викладання різноманітних навчальних дисциплін з філософії історії, історії філософії, сучасної філософії тощо.
  • Thumbnail Image
    Item
    Проблема Іншого в філософії Ричарда Рорті : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
    (2023) Мейта, Ксенія; Лютий, Тарас
    Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 033 "Філософія". — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Дисертаційну роботу присвячено дослідженню проблеми Іншого в філософії Ричарда Рорті (1931-2007) — видатного американського неопрагматиста, професора філософії Принстонського університету, дослідника гуманітарних студій в університеті Вірджинії та літературної компаративістики — в Стенфордському університеті. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що здійснено історико-філософський аналіз висвітлення Р. Рорті проблеми Іншого, що дало змогу систематизувати інтерпретацію філософом фігури Іншого в соціально-філософському, епістемологічному, феноменологічному та культурологічному контекстах. У вступному розділі дисертації проблема Іншого розкривається в історичному контексті. До уваги береться перспектива різноманітних шкіл і напрямків сучасної західної філософії. Зокрема, розглянуто інтерпретації Іншого в англо-американській філософії (Дж. Лок, Д. Г’юм, Дж. Бентам, Дж. С. Міл, Дж. Г. Мід, Дж. Ролз), філософії фемінізму (С. де Бовуар, Л. Іріґаре, Д. Гаравей, Дж. Батлер, Н. Фрейзер), феноменології (Е. Гусерль, П. Рикер, Е. Левінас, М. Гайдеґер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті, М. Бахтін, Т. Наґель, М. Бубер, Д. Чалмерс, М. Фуко, Р. Жирар, Р. Кірні, М. Онфре, А. Бадью, Б. Вальденфельс, Ю. Кристева, Д. Загаві), психоаналізі та структуралізмі (З. Фройд, К. Ґ. Юнґ, Ж. Лакан, К. Леві-Строс). Окреслені напрями обрані задля кращого контекстуального розуміння інтерпретації проблеми Іншого в континентальній і аналітичній філософії. Проблема Іншого у філософії Рорті ґрунтується на пропонованому ним соціально-філософському проєкті ліберальної утопії. Це ідея суспільства майбутнього, що має базуватися на цінностях демократії, на уникненні насилля та протидії знущанням. Філософ полемізує з легалістською настановою кантіанської моралі, наголошуючи на тому, що вона не завжди є доцільною в межових ситуаціях, які передбачають складний етичний вибір. Особливу увагу приділено шкідливості не лише фізичного, а й вербального насилля, що може завдавати шкоди психіці людини, примушуючи її сумніватися у власних життєвих цінностях. Для наочності в роботі наведено приклади з художньої літератури — з антиутопій ХХ століття : "1984" (1949) Дж. Орвела та "Який чудовий світ новий" (1932) О. Гакслі. Саме податливість психологічному насиллю та приниженню, на думку Рорті, є визначальним фактором відмінності людини від тварин. Отже, спостерігаємо потребу в солідарності членів ліберальної утопії на засадах обстоювання спільної безпеки та самозахисту. Відповідно, інклюзія Іншого в такому суспільстві будується на емпатії до страждань людини, навіть якщо її культурний бекґраунд є відмінним від бекґраунду представників інших культур, та здатності індивіда бачити в запобіганні насильству найвищу цінність. Настанова на сприйняття стражденних членів суспільства як "товаришів по нещастю" — fellow sufferers — має походження з християнського вчення про любов до ближнього. У перспективі, члени ліберальної утопії мають консолідуватися на основі ширшої лояльності — об’єднання всіх мешканців світу задля збереження планети. У дослідженні простежено спадкоємність ідеї ліберальної утопії від соціальної філософії утилітаризму Дж. Ст. Міла та Дж. Бентама, зокрема, від принципу "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". У роботі також розглянуто тлумачення проблеми Іншого в контексті індивідуального особистісного проєкту, де філософ-іронік здійснює переопис наявних у соціумі культурних практик за допомогою метафор, які пропонуються суспільству інновацій. Базовим методом історіографії для Рорті стає раціональна реконструкція — переопис позицій філософів минулого, що нагадуватиме діалог рівноправних дослідників із різних епох. Одним із альтернативних шляхів побудови такого підходу, за Рорті, є концептуальна схема — наратив про антиподів: істот, які ідентичні до людей, але нездатні рефлексувати щодо своїх фізичних відчуттів. Наведений приклад ілюструє те, що проблему Іншого проаналізовано не лише на рівні соціальної філософії Рорті, а й у його епістемологічних пошуках, які найповніше ілюструє праця "Філософія та дзеркало природи" (1979). Зрештою, увагу сфокусовано на пропонованому Рорті навчальному проєктові сентиментальної освіти, що передбачає виховання в учнях не лише інтелектуальних здібностей, а й моральних чеснот, зокрема — емпатії. У дисертації проведено паралель між навчальною методикою неопрагматиста і поглядами Р. В. Емерсона та Дж. Дьюї, а також — із герменевтичною концепцією освіти як виховання (Bildung). Методологія сентиментальної освіти має базуватися на ознайомленні учнів не лише з філософськими працями на тему етики, а й із літературними творами, перевага яких полягає в здатності розвитку в них емпатії та можливості ідентифікуватися з персонажами, які роблять певний моральний вибір. Загалом, філософ наголошує на тому, що людство поступово відходить від релігійної та філософської культури й прямує до культури літературної, що зумовлює більшу діалогічну спрямованість та інтерсуб’єктивну відкритість людства до проблем Іншого в різних аспектах і способах життя. На думку філософа, головним у процесі емансипації маргіналізованих соціальних груп є набуття ними семантичної автономії — тобто здобуття права на власний голос шляхом консолідації та організованої діяльності (що демонструється на прикладі фемінізму), на противагу пасивним сподіванням покращити соціальне становище власної групи. Проаналізовано полеміку Рорті з представниками дискурс-аналізу Е. Лаклау та Ш. Муф, а також — із С. Жижеком щодо ефективності представницької демократії та підстав надавання можновладцям права голосу для представництва інтересів партикулярних груп. Якщо представники дискурс-аналізу вважають плюралізм та соціальний антагонізм оптимальними для демократії, то Ричард Рорті наголошує на важливості інтерсуб’єктивного консенсусу та партисипативної демократії, адже найвагоміше значення у прийнятті ключових для соціуму рішень має не кількість осіб, які мають право голосу, а доречність їхньої аргументації та їхня фаховість. За допомогою герменевтичного та компаративістського методу в дисертації проаналізовано проблему взаємодії Заходу та Сходу в рецепції Рорті, зокрема, на матеріалі збірника "Культурна іншість" (1999), що складається з епістолярного діалогу неопрагматиста із А. Н. Балслєв стосовно проблем колоніалізму, етноцентризму та культурного релятивізму. Аргументація Рорті будується на засадах антиантиетноцентризму — розумінні західної культури, зокрема, культури США, як зразка майбутньої ліберальної утопії, оскільки філософ вважає цю державу єдиним вдалим соціальним експериментом із державотворення, а інші національні культури такими, де інклюзія їхніх представників у спільний простір детермінована здатністю приймати правила інтерсуб’єктивного консенсусу. Тоді як теза постмодерної філософії про культурний релятивізм сприймається Рорті скептично, адже цей підхід не містить обмежень у вигляді універсалізованої моралі, й толерує будь-які дії Іншого, якщо вони вважаються прийнятними в культурі, яку він/вона представляє. З погляду філософа, подібне явище може призвести до толерування кримінальних злочинів, на кшталт тероризму. Крім того, в дисертації значну увагу приділено проблемі солідаризації членів різнорідних маргіналізованих соціальних груп. Рорті демонструє, що ефективність їхнього діалогу та взаємодії задля боротьби за власні права сприяє кращим результатам, ніж упереджене небажання солідаризуватися з Іншим. Врешті, окреслено пропоновані Рорті шляхи взаємодії з Абсолютним Іншим (Чужим), які характеризуються виключенням із загального комунікативного дискурсу індивіда, котрий підважуватиме цінність соціального консенсусу насильницькими діями. Загалом, проблему Іншого в філософії Рорті проаналізовано з соціально-філософської перспективи, тобто в контексті оцінки релевантності проєкту ліберальної утопії, розглянуто з точки зору реалістичності її створення та адекватності моральних засад, на яких вона має будуватися. Реалізація принципів сентиментальної освіти має сприяти інклюзії представників різних культурних середовищ та толерантному ставленні до них.
  • Thumbnail Image
    Item
    Рецепції раннього німецького романтизму у представників німецької філософії: Фрідріх Ніцше, Мартин Гайдеґґер, Франкфуртська школа : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
    (2026) Смірнов, Артемій; Лютий, Тарас
    Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 "Філософія" (03 "Гуманітарні науки"). — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Вибір теми дослідження зумовлений наявністю прогалин у вивченні філософії раннього німецького романтизму (Frühromantik) та його рецепцій у подальшій німецькій філософській традиції, а також браком ґрунтовних систематичних досліджень цієї тематики в українському академічному просторі. Як показано у вступній частині роботи, доволі поширений розгляд романтизму та Просвітництва як двох провідних культурологічних тенденції модерного часу часто призводить до формування методологічних абстракцій, що затьмарюють конкретні особливості обох цих явищ. Це впливає на те, що ранній німецький романтизм (Frühromantik) або досліджується побіжно, тобто як літературне явище, або вважається ірраціональним відгалуженням субʼєктивного ідеалізму, що не дає змогу правильно оцінити його філософський потенціал. Заповнити зазначену прогалину покликана ця дисертаційна робота, що присвячена дослідженню філософського та історичного значення раннього німецького романтизму та його рецепцій у трьох основних аспектах: 1) історико-філософському (переоцінка сутності Frühromantik); 2) рецепційному (аналіз впливу на мислителів XIX—XX ст. за конкретними точками перетину) та 3) компаративістському (встановлення можливостей для діалогу). Фокусом дослідження є виявлення філософського та історичного значення німецького романтизму для подальшої німецької філософської думки на підставі розгляду прямих та опосередкованих рецепцій у творчості Фрідріха Ніцше, Мартина Гайдеґґера та представників Франкфуртської школи. Вибір зазначених представників німецької філософської традиції зумовлений тим, що вони репрезентують важливий момент переходу до некласичних та постметафізичних форм мислення. Як показує це дослідження, ранній німецький романтизм має безпосереднє значення для цього переходу. Романтики, як і пізніші автори, заперечують можливість побудувати повноцінну філософську систему в дусі німецького ідеалізму, а також підважують уявлення про кореспондентну теорію істини. Тому істина переважно трактується ними як історична (темпоральна) подія репрезентації, а сам історичний час ‒ як якісний час постійної можливості, а не як час прогресу. З огляду на це, у дисертації сутність Frühromantik визначено як "романтичний голізм", що формується у критичному діалозі з німецьким ідеалізмом. Романтична позиція найкраще розкривається через ідею Абсолютного цілого, що становить нескінченну множинність можливих форм. Оскільки сам Абсолют для романтиків є логічно непізнаваним, вони схильні трактувати його як регулятивну ідею, що забезпечує існування істини та хиби взагалі, але при цьому вважають, що абсолютна істина ніколи не може бути представлена. Істина у трактуванні романтиків завжди є історичним опосередкуванням абсолютної істини, з чого випливає їхня концепція іронії — історичної зміни опосередкувань, що ведуть до більшого розкриття абсолюту, але не до прогресу. Звідси випливає романтичний голізм — він полягає у тому, що повноцінне визначення певної речі (наприклад, обʼєкту мистецтва) можна отримати лише з огляду на її місце серед інших речей; або, як у випадку з поезією та філософією, повноцінне визначення може бути даним лише з огляду на всю множинність форм, в яких вони можуть постати. Проте, в обох цих випадках можна розраховувати лише на знаходження тимчасового трактування, оскільки нові форми (опосередкування у мові) абсолютної істини постають до нескінченності. На думку романтиків, самі по собі поетична та філософська діяльності полягають у відкритті таких нових форм істини, які впливають на облаштування символічного життєвого простору. А головною цінністю для людини на індивідуальному рівні стає освіта (Bildung), що спрямована на те, аби охопити якомога більшу кількість контекстів, в яких Абсолютне проявляє себе. Метафорично вираженою основою такої освіти стає "туга за нескінченністю": бажання увібрати всю цілісність форм попри усвідомлення неможливості це зробити. Освітнім ідеалом — стан "дитини", що готова постійно починати спочатку, не втрачаючи цікавість. Піднесений з індивідуального на загальний рівень, цей ідеал втілився у романтичній концепції «освіченого суспільства», яку пророкує "нова міфологія" (нова релігія), покладена романтиками в основу формування культури. Розділ, присвячений Ф. Ніцше, розглядає його ставлення до романтизму як діалектичне і суперечливе, оскільки воно поєднує критику "хвороби" з імпліцитним засвоєнням романтичних, естетичних та мовних засад. Ніцше не можна назвати послідовником ранніх німецьких романтиків, оскільки він знайомий із їхніми ідеями не напряму, а за посередництвом Ріхарда Ваґнера. Проте, аналіз творів Ніцше дає змогу показати, що він поділяє з романтиками уявлення про відносність абсолютної істини, призначення поетичної творчості, а також найвищу оцінку освіти. Ба більше, у перший період своєї творчості він також відстоює схожу ідею щодо нової міфології, що, проте, має інше призначення та ідеал. А його ідея про те, що життя є виправданим лише як естетичний феномен, цілком відповідає уявленням романтиків. Дослідження рецепції ранніх романтиків у Мартина Гайдеґґера обертається навколо впливу ідей Новаліса та Фрідріха Шлеґеля на його філософію мови та концепцію Dasein. З обома авторами Гайдеґґер був знайомий ще в період навчання, що залишило безпосередній відбиток на його габілітаційній дисертації. Зокрема, Гайдеґґер залучав ідеї Ф. Шлеґеля у своїх намаганнях знайти серединний шлях між ідеалізмом та реалізмом, а також у спробі дистанціюватися від філософії Геґеля. Попри те, що його зацікавленість у Ф. Шлеґелі виявилася короткочасною, вона мала вплив на його пізнішу онтологічну позицію. Натомість знайомство з Новалісом залишило фактично зафіксований важливий відбиток у творчості Гайдеґґера. На початку 1930-х рр. він згадає Новаліса в контексті визначення основного характеру філософії — відчуття безпритульності, і повертатиметься до цієї метафори впродовж наступних 30 років, що зумовлено схожістю концептуальних засновків, з яких він виходить. Інша важлива згадка Новаліса відбудеться у звʼязку з пошуками сутності мови, які Гайдеґґер провадить у 1950-х. Як показано у дослідженні, його власна позиція багато в чому перегукуватиметься з романтичною концепцією мови як "монологу". А Гайдеґґерова концепція поезії, що відкриває істину як подію репрезентації, буде майже повністю відповідати уявленням романтиків. Вплив Frühromantik на представників Франкфуртської школи (Вальтер Беньямін, Теодор Адорно, Герберт Маркузе) досліджується у дисертації в контексті вивчення джерел критичної теорії й утопічного потенціалу мистецтва. При цьому коротко оглянуто загальний підхід неомарксистської історіографії, що переважно розглядає романтизм у контексті уявлення про модерність як регресивний рух із критичним потенціалом. Особлива увага приділена доробку Вальтера Беньяміна, котрий активно цікавився філософським спадком раннього німецького романтизму, особливо у перші 10 років своєї творчої діяльності. Зокрема, показано, що це зацікавлення мало безпосередній вплив на формування його концепції"«магічного" (або "не-інструментального") письма, а також на концепцію істини, що розкривається через поетичну дію як "представлення" (Darstellung). Також детально розглянуті ідеї Беньяміна про поняття критики у німецькому романтизмі, висловлені в його докторській дисертації. На основі цього аналізу показано, чому Беньямін позитивно ставиться до розпаду «аури» мистецького твору та високо оцінює значення рефлексії, а також, як він адаптує уявлення про якісний час романтиків для обґрунтування своєї філософії історії. Окрім цього, також з’ясовано, де саме відбувається розрив Беньяміна з романтичною традицією. Його метод "монтажу", що покликаний показувати ідеї як констеляції, робить акцент на поетико-філософській рефлексії, яка звертається до минулого — на відміну від романтичної рефлексії, що шукає нові символічні форми у просторі цілого. У дослідженні рецепцій раннього романтизму в Теодоро Адорно та Герберта Маркузе особливий наголос зроблено на їхній естетичній концепції. Хоча вони й вважали романтизм віджилим мистецьким рухом, що втратив свій безпосередній критичний потенціал, для них він залишався гарним історичним прикладом альтернативного мислення. Оцінюючи його саме як свідчення утопічної можливості, вони наново інтерпретують романтичні образи (наприклад, тугу за нескінченним) у світлі нової соціальної реальності. Проте, як показано у дисертації, позиція Адорно щодо цього має глибші концептуальні паралелі з романтиками. Діалог між ними показує, що позиція романтиків щодо Абсолюту залишає субʼєкту набагато більший простір для реалізації своєї свободи, аніж позиція Адорно; бо останній обмежує критичну діяльність людини до усвідомлення своєї позиції без можливості для змін. Загалом, в дисертації обґрунтовано, що ранній німецький романтизм не може бути адекватно інтерпретований як продовження чи похідна форма німецького суб’єктивного ідеалізму, натомість його центральні інтенції формуються у критичному діалозі з останнім. Демонструється, що критика суб’єктивного ідеалізму у Новаліса, Ф. Шлеґеля та інших романтиків створює підґрунтя для відмови від намагань побудувати замкнену систему філософського знання та обґрунтування кореспондентної теорії істини, що визначає подальші напрями розвитку європейської філософії. А також показано, що ранній німецький романтизм слугував для зазначених мислителів не лише історичним тлом, а й дієвим інтелектуальним співрозмовником, чиї засади вони специфічно засвоювали у сферах естетики, філософії мови, герменевтики та культурної критики. Цей та інші результати дослідження мають як теоретичне, так і практичне значення, адже можуть отримати застосування у подальших розвідках з історії філософії, філософії культури, філософської антропології, естетики, філософії історії, літературознавства та ін. гуманітарних наук. Вони також можуть бути впроваджені у практику викладання зазначених навчальних дисциплін та використані для підготовки відповідних навчальних посібників.
  • Thumbnail Image
    Item
    Суспільствознавча проблематика у творчості Євгена Спекторського : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 033 "Філософія"
    (2023) Крупина, Оксана; Ткачук, Марина
    Дисертаційна робота є цілісним історико-філософським дослідженням суспільствознавчого доробку Євгена Васильовича Спекторського (03[15].10.1875‒03.03.1951) – видатного філософа, правознавця, вченого-енциклопедиста, громадського й освітянського діяча, чия академічна діяльність у 1914‒1919 рр. стала невід’ємною часткою історії київського Університету Св. Володимира. Професор і декан юридичного факультету (1918), останній ректор університету (1918–1919), один з ініціаторів й очільник київського Науково-філософського товариства (1914–1918), він залишив значний доробок у царині філософії права, методології соціальних наук, етики, філософії культури, а також помітний слід в історії академічної філософії України. Як з’ясовано в дисертації, чільне місце у працях Є. В. Спекторського належить філософсько-суспільствознавчій проблематиці, яка досі залишалася одним із найменш досліджених аспектів його багатогранної спадщини. Поняття "суспільствознавство" проникає всю творчість мислителя та охоплює не лише науку про суспільство в її сучасному розумінні, а й комплекс тих теоретико-методологічних питань філософського й передусім гносеологічного характеру, що визначали зміст актуальних знань про суспільство кінця XIX – першої половини ХХ ст. Як доведено у роботі, дослідження ключових суспільствознавчих проблем (онтологічних, етичних, філософсько-правових, метафізичних та релігійних) пов’язує різнопланові інтелектуальні пошуки Є. В. Спекторського в єдине ціле й увиразнює еволюцію його філософських поглядів. Крім того, власне суспільствознавчі студії мислителя, що засвідчують високий рівень обізнаності з історією й актуальними тенденціями західноєвропейської філософії та науки, постають його своєрідною «візитівкою» у західному академічному середовищі й забезпечують цілком органічне долучення до кола провідних суспільствознавців першої половини ХХ ст. Фокусуючи увагу на суспільствознавчому компоненті творчої спадщини Євгена Спекторського, дисертація має за мету історико-філософський аналіз його доробку в цій царині, визначення змісту та специфіки розуміння суспільства і суспільних наук на всіх етапах його творчої біографії. Спираючись на комплексний методологічний підхід і потужний джерельний фундамент у вигляді не лише друкованих праць, а й численних рукописів, документів та матеріалів з архівів Києва, Любляни (Республіка Словенія) та Праги (Чеська республіка), значну частину яких уведено до наукового обігу вперше, авторка доводить, що теоретико-методологічні рефлексії з питань суспільствознавства і представленого в ньому комплексу суспільних наук становлять стрижень інтелектуальної діяльності Є. В. Спекторського, а також простежує трансформацію його суспільствознавчих поглядів протягом усієї інтелектуальної біографії. У роботі визначено, зокрема, пріоритетну роль вивчення філософських проблем об’єктивності знання, методології наук і дослідження соціального життя у його етичному вимірі на ранньому етапі творчості мислителя, пов’язаному з рецепцією марбурзького неокантіанства і позначеному потужним антипозитивістським спрямуванням та спробами розбудови раціональної етики як основи розумної організації суспільного життя. Вперше доведено, що подальші суспільствознавчі студії Є. В. Спекторського демонструють значну еволюцію його методологічних настанов та спробу розробки власного вчення про суспільні науки на підставі генетичного методу та історико-філософського дослідження соціальної науки XVII ст. Реконструюючи запропоновану вченим класифікацію наук, ґрунтовану на ідеалі раціональної науки і розумінні людини як моральної істоти, наділеної свободою волі та розумом, авторка з’ясовує, що визначальною рисою суспільних наук Є. В. Спекторський вважав їх моральний характер і розкриває особливості його розуміння правознавства як "моральної соціології" ‒ абстрактно-раціональної суспільної науки, що опікується як ідеальними нормами належного, так і актуальними проблемами та викликами суспільства. У роботі вперше доведено важливе місце та реконструйовано зміст суспільствознавчих студій мислителя на завершальному етапі його творчої еволюції, позначеному християнським світобаченням та розбудовою християнської соціології й водночас збереженням відданості ідеалам раціональності та науки.
  • Thumbnail Image
    Item
    Феноменологічна концептуалізація досвідів війни : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
    (2026) Амельченко, Олександра; Менжулін, Вадим
    Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 "Філософія" (03 ‒ Гуманітарні науки). — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2026. Вибір теми дослідження зумовлено тривалим домінуванням у західній філософській традиції низки типових підходів до осмислення феномену війни, яким бракує пізнавально-методологічних інструментів, потрібних для врахування різноманітних досвідів проживання війни її свідками та учасниками. Зокрема, як показано у вступній частині роботи, якщо в суміжних галузях (наприклад, у дослідженнях із міжнародних відносин) останніми десятиліттями відбувається перехід від розуміння війни як продовження політики іншими засобами до її тлумачення крізь призму специфічних людських досвідів, то у філософії (передовсім — у рамках морально-філософської традиції) досі переважає розуміння війни як політичного явища, у якому людський досвід війни виведено на периферію подій війни. Панівним типом розуміння війни залишається морально-правовий, який оцінює війну передовсім як політичний акт у рамках певної норми, тоді як альтернативою цій настанові, яка повною мірою враховує індивідуальні досвіди проживання війни, постає феноменологічна філософія. Феноменологічна концептуалізація досвідів війни здійснюється в роботі в контексті феноменології проживання шляхом: 1) типологізації та класифікації провідних філософських поглядів на війну як морально-правовий, політичний та історико-соціокультурний феномен; 2) виявлення та оцінки евристичних потенціалів актуальних методологічно-пізнавальних підходів до філософського осмислення досвідів війни; 3) демонстрування ефективності застосування феноменологічного підходу на прикладі описів таких досвідів війни, як міграція, окупація та життя в умовах війни; 4) увиразнення значення феноменології проживання як екзистенційно-онтологічного проєкту в контексті феноменологічної концептуалізації досвідів війни. Зазначені чотири напрями розгортання дослідження визначили структуру роботи: кожному із зазначених рівнів осмислення феномену війни присвячено окремий розділ. У першому розділі ("Провідні філософські моделі осмислення війни: типологізація") відтворено найпоширеніші типи осмислення війни у філософській думці й запропоновано класифікацію відповідних концепцій. У межах морально-правового типу запропоновано виокремити такі філософські концепції війни: 1) нормативно-політичну, закладену в роботах Аристотеля (384–322 рр. до н. е.), Августина (354–430), Томи Аквінського (1225–1274) та розвинуту в працях Жана-Жака Русо (1712–1778), Імануеля Канта (1724–1804), Бертрана Расела (1872–1970), а також сучасних теоретиків справедливої війни, зокрема Майкла Волцера (нар. 1935 р.) та Джефа Макмахана (нар. 1954 р.), і представників дискурсивної етики, зокрема Карла-Ото Апеля, Юрґена Габермаса та Анатолія Єрмоленка, які оцінюють війну крізь призму певних моральних норм, але продовжують її розглядати передовсім як політичний акт; 2) політико-легітимаційну, представлену в філософії Джона Лока (1632–1704), який осмислював війну як легітимну форму реалізації державного суверенітету. У межах політичного типу виділено: 3) політичну концепцію війни Ніколо Макіавелі (1469–1527), Томаса Гобса (1588–1679), Карла фон Клаузевіца (1780–1831) та Карла Шміта (1888–1985), в якій війну визначали суто як функцію політики. У межах історико-соціокультурного типу виділено такі концепції: 4) національно-метафізичну, центральним виразником якої можна вважати Йогана Ґотліба Фіхте (1762–1814), який тлумачив війну як подію націотворення, але до якої також можна віднести Ґеорґа Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770–1831), який вважав війну формою втілення Абсолютного Духу в історії; 5) економічно-історичну, у формуванні якої провідну роль відіграли праці Фридриха Енґельса (1820–1895) і Карла Маркса (1818–1883), які тлумачили війну я вираз класового конфлікту та як механізм у рамках ширшої соціально-економічної боротьби; 6) соціально-антропологічну, представлену в працях Сімони Вейль (1909–1943), оскільки вона інтерпретувала війну як структурний механізм, через який відтворюється соціальне панування; 7) аксіологічно-метафізичну, виявлену в працях Макса Шелера (1874–1928), який розглядав війну як привілейовану сферу реалізації цінностей нації; 8) формально-соціологічну, представлена в працях Ґеорґа Зімеля (1858–1918), який концептуалізував війну як посилену форму конфлікту, що парадоксально функціонує як спосіб соціальної інтеграці; 9) раціонально-інституційну, засновану Максом Вебером (1864–1920), який інтерпретував війну як вираз інституціоналізованих форм панування; 10) історико-соціологічну, представлену в працях Реймона Арона (1905–1983), який розглядав війну як вираз конкретної історичної конфігурації та етапу розвитку суспільства; 11) соціально-прагматичну, оформлену Вільямом Джеймсом (1842–1910), Джоном Дьюї (1859–1952), які аналізували соціальні умови війни та шукали її раціональні альтернативи. Здійснена типологічна класифікація філософських поглядів на війну наочно демонструє недооцінювання статусу окремих осіб як суб’єктів війни у панівних філософських підходах до осмислення цього феномену. В останніх суб’єктами війни є держава, нація, соціальні групи та класи, а також ті, хто має державну владу. Індивіди ж отримують суб’єктність у поодиноких випадках, і лише як абстрактні моральні дієвці. У контексті теперішньої російсько-української війни особливо разючою стає розбіжність таких поглядів із реальністю, адже в останній індивідуальна ініціатива окремих людей, зокрема волонтерів, добровольців та інших категорій громадян, спроможна генерувати справжню суб’єктність індивідів в умовах війни. У методологічно-пізнавальному плані, як з’ясовано у другому розділі роботи ("Війна як досвід: проблема суб’єктності"), до осмислення суб’єктності звичайних людей під час війни надають змогу наблизитися лише такі сучасні філософські підходи, як постструктуралізм, психоаналіз і феноменологія, адже пропонують відповідні концептуальні та методологічні ресурси. За підсумками аналізу тлумачень війни, наявних у представників цих підходів, виявлено низку позитивних альтернатив — тих концепцій війни, які долають обмеженість типових способів осмислення цього феномену, реконструйованих у першому розділі. Такими концепціями війни доцільно визнати: 1) антиполітичну, представлену поглядами Жиля Дельоза (1925–1995) та Фелікса Ґватарі (1930–1992), які демонстрували, що війна лежить в основі мирної політики й має потенціал знищити останню; 2) військово-політичну, представлену в роботах Еманюеля Левінаса (1906–1995) та Мішеля Фуко (1926–1984), які вважали, що війна лежить в основі (біо)політики; 3) насильницько-правову, виявлену у працях Жака Деріда (1930–2004), який вважав, що насилля є джерелом права; 4) психоаналітичну, представлену в працях таких авторів, як Зигмунд Фройд (1856–1939), Карл Ґустав Юнґ (1875–1961), Мелані Кляйн (1882–1960) та Анна Фройд (1895–1982), які простежували походження війни до неусвідомлених агресивних імпульсів, внутрішніх психічних конфліктів або потреби захищати матерів відповідно; 5) феноменологічну, представлену в працях Яна Паточки (1907–1977), який описував війну крізь призму фронтового досвіду. На основі аналізу особливостей застосування постструктуралістичного, психоаналітичного та феноменологічного підходів у роботі було зроблено висновок про перевагу феноменологічного підходу — як такого, що надає філософські засади для опису та концептуалізації безпосередніх досвідів війни. З огляду на сказане вище, у третьому розділі роботи ("Феноменологічний аналіз досвідів війни") на основі описів досвідів війни, здійснених із феноменологічних позицій, було концептуалізовано досвіди міграції, окупації та життя в умовах війни. Досвід міграції було визначено як розрив у тілесності, яка конституюється як продовження рідного дому; такий досвід також характеризується мисленням про власне життя як таке, що має завершитися вдома. В основу такого концептуального розуміння досвідів міграції лягли розвідки низки феноменологів, зокрема Сари Ахмед (нар. 1969 р.) та Карлоса Санчеса (нар. 1986 р.). Доробок Альфреда Шюца (1899–1959) формує підмурівок для розуміння «дому» як знайомого культурного життєсвіту, що надає коди та патерни, які важко відтворити за умов міграції. Досвід окупації підлягає концептуалізації як такий, що ставить під загрозу безпеку власного дому й може вимагати ризикувати власним життям задля її відновлення чи захисту. Підстави для такої інтерпретації надає здійснений у роботі аналіз автобіографічних праць Жана-Поля Сартра (1905–1980) та Моріса Мерло-Понті (1908–1961). Попри те, що фундаментально дім мав би слугувати прихистком і місцем переховування, досвід життя в умовах війни, як він описаний у працях вітчизняних дослідників, зокрема Вахтанґа Кебуладзе, Тетяни Огаркової, Володимира Єрмоленка та Володимира Приходька, може бути концептуалізований як досвід загроженості дому. Наголошення на значенні дому як прихистку, в якому вільно розкривається природа людини, допомагає увиразнити точку зору, відповідно до якої саме образ дому лежить в основі різноманітних досвідів війни. Тому в четвертому розділі ("Проживання як екзистенційно-онтологічна умова досвіду війни"), який відповідає четвертому рівню дослідження — екзистенційно-онтологічному, було здійснено концептуальну інтеграцію війни як онтологічної загрози. Основою для такого перевизначення війни стає феноменологічне тлумачення дому, розвинене на основі феноменології проживання Мартина Гайдеґера (1889–1976), Еманюеля Левінаса (1906–1995), Айріс Маріон Янґ (1949–2006) та Едварда Кейсі (нар. 1939 р.). Феноменологія проживання набуває істотного доповнення з урахуванням описів відчуття втрати, яке переживають ті, хто переселяється чи мобілізується через війну. Підстави стверджувати це дає феміністична критика феноменології проживання, запроваджена тією ж А. М. Янґ, та феноменологічні описи горювання, виявлені, зокрема, в працях Метью Реткліфа та Моріса Мерло-Понті. Розглянута в такому світлі, війна постає феноменом, що загрожує самому буттю людини, людській суб’єктності, стосункам з Іншим, створенню нових і збереженню старих смислів, існуванню культури та відповідної їй ідентичності, тілесності та життєсвіту кожного. Отже, на всіх чотирьох рівнях дослідження у дисертації було доведено, що саме феноменологічна філософія, зокрема феноменологія проживання, надає основу для розуміння війни як досвіду, в якому, попри усі загрози, які вона несе, здатна розкриватися суб’єктність людини. Про це свідчать описи й аналіз досвідів міграції, життя під окупацією, долучення до лав руху опору, мобілізації, проживання стану війни в місцях, наближених і віддалених від фронту тощо. Цей та інші результати дослідження мають як теоретичну, так і практичну користь, адже можуть бути застосовані як у подальших філософських розвідках, присвячених осмисленню війни, так і у соціальній практиці, а також у викладанні різноманітних навчальних дисциплін із політичної філософії, філософії війни тощо.