Кіно-Театр. 2024. № 3

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/30965

Browse

Now showing 1 - 20 of 36

"Фортеця Маріуполь. Саймон"
(2024)
Олег "Саймон" Крісенко з Миколаєва був актором, грав у дитячому театрі, та у 2014-му, з початком війни, одразу пішов у добровольчий батальйон. У 2022 році разом з іншими захисниками Маріуполя опинився на "Азовсталі", а потім у полоні, з якого повернувся рік потому. Наразі хлопець проходить реабілітацію. Фільм входить до циклу "Фортеця Маріуполь"– про воїнів, які обороняли Маріуполь у повному оточенні протягом 86 днів.
Відеозвернення 24 лютого
(2024)
24 лютого 2024 понад 30 світових зірок та амбасадорів United24 звернулися до українців зі словами підтримки у другу річницю повномасштабного російського вторгнення в Україну. Свою підтримку висловили Роберт Де Ніро, Катрін Денев, гурт Imagine Dragons, Кетрін Винник, Боно, Гіларі Свенк, Вігго Мортенсен, Бернар-Анрі Леві, Емма Томпсон, Стівен Фрай, П’єр Рішар, Лієв Шрайбер, Марк Стронг, Річард Бренсон та ін. Відеозвернення прoзвучали з Нью-Йорка, Парижа, Лос-Анджелеса, Лондона. Відео у своїх соцмережах опублікувала фандрейзингова платформа United24 з підтримки України. Започаткована 5 травня 2022 року, завдяки пожертвам з більш ніж 110 країн, вона зібрала понад 500 млн доларів.
Золотий хрест Ярослава Пілунського
(2024) Пілунський, Ярослав
"Отримав нагороду. Чомусь не відчув жодних емоцій. Йду, дивуюся своїй реакції. Напевно, міркую, накладається враження від того, що бачу у тилу, і не тільки у цивільному житті… Раптово згадую перевірити, за чиїм підписом наказ… Валерій Залужний. …його підпис миттєво повернув у стрій: Згадав побратимів, з якими поруч, на бойовій роботі; Згадав тих, хто на першій лінії, під тоннами ворожого заліза, позамежними зусиллями стримує ворожу навалу; Згадав усіх звичайних українців, які будували своє життя в любові, мріяли про найкраще майбутнє для своїх дітей у вільній, охайній країні… допоки нечисть не забрала в них домівку, батьківщину, здоров‘я, цноту, життя; Згадав, у скількох дітей вкрадено дитинство… скільки втратили батьків; Згадав тих, хто вже віддав своє життя… а скільки ще попереду… і все знову стало на місце: Я, солдат Збройних Сил України, став на захист життя і безпеки громадян України, а також територіальної цілісності і честі держави. І ті, хто зневажає честь держави зсередини, – мої вороги теж. А те, що ворогів всередині виявилось занадто багато, теж можна було передбачити, уважно читаючи історію. Тож з Честю приймаю нагороду за підписом головнокомандувача Валерія Залужного і відповідаю: Служу українському народові! Тримаємо стрій, боронимо країну та її честь! Пам’ятаємо загиблих Героїв! Рухаємось до Перемоги! P.S. Тим, хто вважає війну можливістю для власного фінансового підйому, раджу пам’ятати, що ваша діяльність не залишається без уваги. Навряд чи в когось, хто зараз б’ється із зовнішнім ворогом, виникнуть комплекси щодо засобів наведення порядку всередині країни. Честь маю!
Пісні Джамали
(2024)
До другої річниці повномасштабної війни "Голос Америки" випустив документальний фільм "Джамала: пісні свободи", який показує війну очима співачки кримськотатарсько-вірменського походження, голос якої є одним з найгучніших на міжнародній арені. Фільм містить як архівні кадри Джамали, зняті на телефон у перші дні війни, так і унікальні кадри, зняті журналістами "Голосу Америки" в таких містах, як Буча, Ірпінь та Київ. Журналісти супроводжують Джамалу, фіксуючи її думки, події та наслідки війни в Україні, що триває уже два роки. Стрічка доступна до перегляду онлайн українською мовою.
Олексій Хільський: головний сержант взводу розвідроти
(2024)
Олексій Хільський (14.11.1987, Кам’янське – 17.08.2023, Запорізька обл.) – український актор, воїн ЗСУ. З 2005 по 2019 рік – актор Дніпровського драматичного молодіжного театру "Віримо!". 2014 року закінчив Дніпропетровський театрально-художній коледж. 2019 року подружжя Надія та Олексій Хільські переїхали до Києва, де Олексій працював у Дитячому музично-драматичному театрі "Віват", знімався в кіно та серіалах: "На твоєму боці", "Квочка" (головна роль), "Кріпосна", "Опер за викликом", "Загадка для Анни", "Поганий хороший коп", "Лікар Ковальчук", "Місце під сонцем", "Виклик" (головна роль) та ін. Олексій долучився до лав ЗСУ у перші дні російського повномасштабного вторгнення. 8 вересня 2023 актор-воїн посмертно нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня – за вагомий особистий внесок у розвиток української кінематографії, заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, багаторічну сумлінну працю. 20 вересня сквер на Слобожанському проспекті у Дніпрі був названий на його честь.
Олександр Рябокрис: портрети борців за свободу України
(2024) Іванишина, Лариса
Олександр Рябокрис (н. 1952, Покровськ на Донеччині) – український режисер-документаліст, з 1994 до 2019 – співробітник редакції документальних фільмів у Національній телекомпанії України. Народився в сім’ї маркшейдера та бухгалтерки. Закінчив факультет АСУ Донецької політехніки, фах інженер-електронник, а через десять років – Санкт-Петербурзький державний університет кіно і телебачення за фахом телережисер. Серед найважливіших робіт фільми: "Сандармох", "Українці на Колимі", "Голгофа академіка Кравчука", "Людина волі2 (про Михайла Сороку), "Війна Мирослава Симчича", "Вільне козацтво" (про визвольні змагання 1918–1922 рр. в Холодному Яру), "Сергій Корольов", "Відкриття неба" (про розвиток авіації в Україні), "Велика гра (присвячений 100-річчю скаутського руху "Пласт"), "Григір Тютюнник. Доля", "Кенгір. 40 днів свободи".
Підробка
(2024) Саква, Олександр
Альона Шилова ("Суспільне. Культура") зазначає, що хоча в підсумку в авторів вийшла доволі банальна історія, після неї "все ще хочеться по читати статтю на вікіпедії про цього персонажа, але не для того, щоб дізнатись про нього більше, а щоб загалом зрозуміти його вчинки та життя". Шкода, що в Держкіно нині навіть вікіпедію не читають. Їм нащо? А ще безмежно жаль чудових українських авторів, зайнятих в стрічці – переконливих, зрілих, фахово оснащених. В’ячеслав Довженко, Надія Левченко (які точні психологічні стани в цієї актриси на крупних планах!), Ахтем Сеітаблаєв, Яна Коверник, Януш Юхницький, Орест Гарда. Митці такого ґатунку прикрасили б екран світового рівня, були б стійким підмурком високого національного кінематографа, а їх використовують, мов мікроскоп, яким спритники від галузевої адміністрації лущать скарбничку бюджетного фінансування. Бідний наш кінематограф, і як на- слідок, бідний екранізований ним Петро Іванович Франко!
"З цією виставою щось не так"
(2024) Павленко, Галина
Ця п’єса, за інформацією з інтернету, поставлена в 30-ти країнах світу. Це ж не просто про недолугих аматорів, з яких можна посміятися і забути. Це не звичайна пародія на театральні штампи. Я ось цю виставу забути не можу. Може, не я одна. Що вже говорити про глядачів, які були у захваті. Кожної хвилини на них чекав черговий сюрприз. Щось падало, хтось уявно вмирав, а потім оживав. Палала проводка, щось вибухало на межі техніки безпеки. До всього, репліки подавалися невчасно та недоладно, що створювало ще більш комічний ефект. Врешті, коли стіни залишилися голими, з розбитими і розчиненими дверима і вікнами, на завершення, впали і самі стіни. В цей час на сцені зібралися всі виконавці. Хтось із них опинився в проймі вікна, хтось – в інших отворах. Ось де було проявлено досконалість розрахунків творців цього видовища! А далі – остання крапка – вибухнула і впала люстра, яка освітлювала ту нещасливу кімнату. Настала темрява. І на сцені, і в залі.
Тарас Зень: "Історичне кіно - це велика відповідальність" : [інтерв’ю]
(2024) Зень, Тарас
Є два великих промахи у фільмі. Перше, це те, що у сценах таборування пластунів використані сучасні однострої, а не автентичного зразка початку ХХ ст. У кількох кадрах на дівчатах нашивки таборів, що відбувалися у 2019 році. "Цивільні", можливо, цього не помітять, а от пластуни "засічуть" одразу. Творцям стрічки треба було радитися з істориками. "Інший Франко" – це все-таки історичний фільм. Тож теза про те, що у художньому кіно допустима вільна інтерпретація, не виправдовує себе. Це ж не фентезі. Другий момент – це авіабої в небі. Графіка з літаками настільки помітна, що часом нагадує мультфільм. За останні роки в Україні потужно розвинулась школа комп’ютерної графіки. Впевнений, що ці сцени можна було зробити краще. Загалом, добре, що стрічка вийшла. Висвітлення постаті Петра Франка давно назріло, бо більшість і не здогадувались про такого персонажа в українській історії. Проте рости є куди. Історичне кіно – це велика відповідальність. І нам цій відповідальності треба ще вчитися та вчитися.
Імаго. Портрет Анжеліки Савченко
(2024) Саква, Олександр
Анжеліка Савченко (н. 1982) – акторка театру і кіно, народна артистка України. Освіту отримала в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі, з 2002 року – артистка Національного театру ім. Ів. Франка. Створила понад 30 ролей в театрі і близько 10 – в кіно. Сценічні роботи: панна Зося у виставі "Дами і гусари" О. Фредро, Симона в "Едіт Піаф" Ю. Рибчинського та В. Васалатій, Саша в "Живому трупі" Льва Толстого, Попелюшка в "Попелюшці" Шарля Перро, Джульєтта в "Ромео і Джульєтті" й королева Єлизавета в "Річарді ІІІ" Вільяма Шекспіра, Патріція Хольман в "Трьох товаришах" Ремарка, Ніна Зарєчна в "Чайці" Антона Чехова, Юля в "Братах Карамазових" і Настасья Пилипівна в "Ідіоті" Федора Достоєвського, Анна в "Украденому щасті" Івана Франка, Килина і мати – в спектаклі "Verba" за Лесею Українкою, Роксана в "Сірано де Бержераку" Е. Ростана, Сольвейг в "Пер Гюнті" Генріка Ібсена. Виконала роль Жанни д’Арк в ораторії А. Онеггера "Жанна д’Арк на вогнищі" з симфонічним оркестром України й капелою "Думка". "Київська пектораль" в номінаціях "Найкраща жіноча роль другого плану" (2015) й "Найкраще виконання жіночої ролі" (2018).
Не "поза політикою". Актуальні теми на Берлінале-2024
(2024) Канівець, Анастасія
У своєму зверненні в програмі фестивалю виконавча директорка Маріетт Різенбек чітко проговорила поточні міжнародні справи, що на них (як побачимо далі) зреагувало цьогорічне Берлінале: "Нинішня гуманітарна катастрофа на Близькому Сході, зокрема, ставить перед нами багато викликів. Як фестиваль ми хочемо посилити здатність суспільства говорити про конфлікти. Це стосується і війни в Україні, друга річниця якої припадає на час цьогорічного Берлінале". Як бачимо, "українське питання", на жаль, відсунулось на другий план, поступившись місцем "свіжішій" і більш контроверсійній ізраїльсько-палестинській війні. Про неї, як і про інші болючі й невирішені питання, – спадщину колоніалізму, наприклад, – говорили багато й охоче... Українська присутність на фестивалі більш ніж помітна: Оксана Забужко у складі міжнародного журі, українські стрічки та фільми на тему війни в Україні в програмі фес тивалю, круглий стіл "Збираємо голоси: українське кіно протистоїть невимовному" у програмі "Форум", українські кінопроєкти на Berlinale Co-Production Market (де драмі "Дівчина, що кричить" Антоніо Лукіча підтримку надав європейський фонд Eurimages), участь українських продюсерів у Європейському кіноринку... Можна довго перераховувати варті уваги стрічки, проте ми хотіли зробити акцент на кіно з політичним, публіцистичним звучанням. Світ змінюється, і кіно мусить на це реагувати. На те воно й дзеркало світу.
Зарубіжна документалістика про Україну
(2024) Кудрін, Олег
У столиці Латвії на початку березня пройшов Міжнародний фестиваль документального кіно "Artdocfest". Його організатор і незмінний президент – відомий режисер-документаліст, уродженець Львова Віталій Манський, – відкриваючи кінофорум, сказав, що "на третій рік нещадної та злочинної війни Росії насамперед проти України, але загалом – проти цивілізованого світу, ми робимо наш фестиваль дзвоном, який сповіщає світ про загрози". Це справді так. І, висловлюючись метафорично, той дзвін відлитий з українського металу. Майже всі стрічки "Artdocfest" – надзвичайно соціально загострені, водночас дуже багато кіно з України та про Україну. Цього року була підготовлена спецпрограма, яка має яскраву, сильну назву: "Україна понад усе!".
Богдан Тихолоз: "Добре, що глядачі довідалися про Петра Франка"
(2024) Тихолоз, Богдан
Музей був однією з локацій зйомок, а інтер’єр слугував прототипом павільйонного відтворення помешкання Петра Франка. Дуже добрі враження залишилися від спілкування з акторами В’ячеславом Довженком та Ахтемом Сеітаблаєвим. Актори перейнялися цим проєктом, хотіли добре зіграти свої ролі, щоб розповісти історію дуже харизматичної, але малознаної постаті. В цілому, фільм має як позитивні, так і негативні сторони. Мій особистий баланс – у сприйманні не як фахівця, а радше як звичайного глядача. Добре, що багато людей, які прийшли на це кіно, довідалися про Петра Франка. Вже те, що фільм виводить таку постать на широкий екран, – незаперечний позитив. Я аналізував відгуки глядачів. Вони перейнялися цією історією, повірили в неї, відзначили акторські роботи, прекрасну фінальну пісню як окрасу саундтреку фільму. Насамкінець скажу, що вдячний усім, хто долучився до цього проєкту, маючи глибоку внутрішню мотивацію розповісти цю складну і драматичну історію якомога краще. Слід раціонально осмислити плюси і мінуси та в наступних проєктах підсилити той потенціал, який є. Це, пере-дусім, потенціал самого героя. Хотілося б побачити хороший біографічний серіал, який дасть змогу розвинути історію не про один день життя Петра Франка з флешбеками, а розкрити весь масштаб біографії "іншого Франка".
Демон у подобі янгола
(2024) Велика, Ангеліна
"Тартюф" у постановці Дмитра Богомазова – це історія про добро і зло, про сили світла і темряви, правди і брехні, про чорне і біле, без домішку сірих напівтонів. Про людину розумну і мислячу, що здатна відрізнити мотузку від змії і навпаки. Жити в гармонії з собою настільки, щоб не піддатися на маніпуляції й оману з боку підступного світу, сповненого всіляких чаклунств та ілюзій. Адже і сьогодні нам трапляється чимало "сучасних тартюфів": псевдопастирів, шоуменів, удаваних містиків і проповідників, священників і політиків, медійників, пророків і визволителів, що за брехливою маскою релігії, науки, Святого Письма, примітивного зомбування та всіляких фальсифікацій майстерно приховують свою демонську личину та лукаву мету. Віщаючи цілодобово з телеекранів, вони втовкмачують у голови брехню, втілюючи в життя страшну місію, котра здатна зруйнувати безліч людських доль.
74-й Берлінале: сім’я в інтер’єрі
(2024) Швець, Юлій
Вже другий рік на Берлінале перемагає посередньо-актуальна документальна стрічка. Сигнал для фестивалю тривожний, оскільки лояльність художників політичній ідеї вже домінує над їх художньою спроможністю. Головна тема, яку заявляли організатори, – пошук спільної мови людьми, що покинули свій дім і намагаються знайти себе на новому місці. Як ця тема корелює зі стрічкою-переможницею про повернення Францією культурних цінностей колишній африканській колонії, сказати важко, але що організаторам фестивалю самим доведеться долати "наслідки колоніалізму" й "шукати себе на новому місці", вже цілком зрозуміло.
Національний театр Ісландії: в напрямі міфу - в глибину сучасності
(2024) Швець, Юлій
Нині Національний театр Ісландії є провідною театральною інституцією країни. Він має три окремі сцени: головна – на 500 місць; сцена "Чорна скриня" (Black Box) – на 180 місць; сцена творчої майстерні (для експериментальних постановок та репетицій) – на 150 місць. Щороку тут відбуваються загалом 300-400 різноманітних культурних заходів, які відвідують 80-100 тисяч осіб.
Херсонці не мовчать
(2024) Котенок, Вікторія
Це історія жінки, яка пережила окупацію міста і його звільнення від російського агресора, стала свідком підриву загарбниками Каховської ГЕС, бачила злочини, не раз була на волосині від смерті. Її квартира пішла під воду, через що вона змушена жити у сусідки поверхом вище. Але жінка не зламалася, не втратила почуття гумору, віри у людей і Бога, адаптувалася до сирен, вибухів, воєнних реалій і продовжує жити і радіти життю. А ще допомагати, підтримувати і рятувати інших. Один сусід її почав називати протитанковою жінкою, інший – рятувальницею. У назву вистави винесені рядки з вірша Людмили Горової "Враже", написаний 22 квітня 2022 року, а згодом покладений на музику гуртом "Енджі Крейда". А починається вистава з щемливої пісні "Як ти, Херсоне?" музичного гурту "Спів братів". Дія відбувається в затопленій квартирі херсонки (художниця створила басейн, по щиколотку залитий водою), що заставлена коробками з гуманітарною допомогою, яку дістала для жінки сусідка-волонтерка. Нині Херсонський театр репетирує у Миколаєві дві нові вистави і ще три – відновлює у Миколаєві та Києві.
Український донкіхот проти вітчизняних реалій
(2024) Канівець, Анастасія
"Редакція" Романа Бондарчука, відомого своїм документальним фільмом "Українські шерифи" й ігровим "Вулканом" – це не про природоохоронництво, українські медіа чи навіть українську політику, хоча це ті основні теми, котрі тримають на собі сюжет. "Редакція" розповідає нам куди більше, і саме тому в ній так безпомилково можна впізнати український космос, з його ідеалістами, що тримають небо над всіма, й цинічними ділками від влади, що їм начхати на все, крім миттєвої вигоди... і хай те небо хоч обвалиться над уламками світу.
Миколайчук на сцені
(2024) Котенок, Вікторія
Іван Миколайчук захоплює багатогранністю свого таланту: актор, режисер і сценарист. А от про Миколайчука як драматурга мало хто знає. І це не дивно, адже написав він лише одну п’єсу (збереглася не повністю, деякі сторінки рукопису було втрачено) – "Живий хрест у мертвій діброві", яка увійшла до книги "Іван Миколайчук. Сценарії", виданої у 2008 році. Написав її в 17-річному віці (1958 р.), коли працював актором у Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської. А почав пробувати себе у письменстві за порадою свого вчителя Володимира Сокирка, коли навчався у театральній студії при театрі. Через 65 років від дати написання твір ризикнув поставити колектив Київського театру українського фольклору "Берегиня", який останні роки з неабияким пієтетом ставиться до постаті Івана Миколайчука. А починається ця лірично-музична драма з аудіозапису, на якому чути голос Івана. Він читає вірша і вже від початку налаштовує на поетичне дійство. Далі на сцені з’являються Іван і Марічка, які святкують срібне весілля, зізнаючись у коханні один одному, даючи клятви вічної любові. "Мабуть, янгол нас звів", – каже Мирослава. "Ні, сам Бог", – каже Климент. Саме великий мальований янгол на заднику сцени, в крила якого закутуються закохані пари, і є центральним елементом художнього оформлення вистави. У постановці використано багато рідкісної народної музики (живої й у запису) і танців. Зокрема, звучать пісні, які любило співати подружжя Миколайчуків. Авторка музичного оформлення Ірина Бонковська використала два диски з буковинськими піснями у виконанні Марічки Миколайчук. Режисерка вирішила зробити фінал щасливим, тож вистава звучить як ніжна, щемлива серенада чистому і вірному коханню, справжнім почуттям.
"Інший Франко"
(2024) Ямборко, Ольга
8 лютого у прокат вийшов фільм "Інший Франко" (реж. Ігор Висневський, кінокомпанія Ganza Film). Цей проєкт прогнозовано мав стати "першою великою прем’єрою українського кіно" у 2024 році, та, на жаль, не склалося, позаяк "Інший Франко" протримався у широкому прокаті від одного до двох тижнів та зібрав доволі контроверсійні відгуки. Хай як стрічку оцінили різноманітні кіноблогери, втім, не надто компліментарною є думка самого постановника, що змушує замислитись над процесами в українському кіновиробництві, яке далебі ще не набрало творчої сили, а вже нехтує якістю заради кількості. "Третій син Каменяра" – під такою робочою назвою 90-хвилинний "Інший Франко" виграв конкурс Міністерства культури України у 2018 році. Його присвячено історичній постаті – синові Івана Франка Петру – співзасновнику національної скаутської організації "Пласт", науковцю-хіміку, викладачу і публіцисту, учаснику національно-визвольних змагань 1917–1920 рр.

Browse

Browsing Кіно-Театр. 2024. № 3 by Issue Date

Results Per Page

Sort Options