Кіно-Театр. 2024. № 1

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/28083

Browse

Now showing 1 - 20 of 29

Як російський кінематограф привласнює собі українські стрічки
(2024) Телюк, Олександр
За легендою, після створення під Москвою в 1948 році Держфільмофонду туди органами радянської держбезпеки з Київської та Одеської кіностудій було вивезено оригінальні плівки всіх збережених на той час українських фільмів. Фактично вся історія українського міжвоєнного кіно, зокрема стрічки феноменального періоду ВУФКУ опинилися в Росії. Згідно з рекомендаціями Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF) першочергове право на зберігання фільмів має держава-виробник. Однак навіть із розпадом радянського союзу росіяни не поспішали повертати неросійські фільми в республіки. Тодішній очільник Держфільмофонду Володимир Малишев шовіністично пояснював це тим, що в республіканських кіноархівах нібито не було створено технічних умов для зберігання плівок. Відповідно, українське кінематографічне надбання першої половини ХХ століття почало повертатися в Україну лише на початку 2010-х років після принципової позиції українського державного кіноархіву Довженко-Центру. Шедеври раннього українського кіно доводилося купувати, обмінювати, а інколи виманювати.
Тіні КДБ в житті й творчості Сергія Параджанова
(2024) Дригола, Дарина
КДБ продовжувало уважно пильнувати за Параджановим навіть на зоні та доповідало Щербицькому, "що на шлях виправлення Параджанов не став і далі зводить наклепи на радянську дійсність". Щербицький тримав руку на пульсі у справі Параджанова, щоб не допустити його дострокового звільнення. У 1975 керівник КДБ В. Федорчук звітував про звернення режисера до Президії ВР УРСР щодо помилування. Але Сергій Параджанов вийшов на волю лише наприкінці 1977 року, завдяки особистому проханню Луї Арагона в Леоніда Брежнєва, клопотанням Лілі Брік та міжнародній підтримці правозахисних рухів проти гомофобії та репресій на підставі сексуальності. За чотири роки в умовах вогкості та гнітючості колоній суворого режиму Параджанов підірвав здоров’я. Наприкінці 1980-х режисера випускали за кордон для презентації фільмів. Враховуючи розгалужену мережу КДБ по всьому світу, можна припустити, що заплямований та надломлений системою, проте все ще прямолінійно-антирадянський Параджанов міг так само залишатися в полі зору спецслужб. Хвороби зробили останній порух до давньої мети режиму – остаточного знищення незручного режисера-інакодумця.
Музей Сергія Параджанова у Єревані: живописна поетика параджановського міфу
(2024) Швець, Маргарита
Автором свого музею є сам Сергій Параджанов. Люди, які його знали, розповідають, що ще в 70-х роках він пропонував їм купувати свої колажі, бо через деякий час вони зможуть продати ці роботи в його музей значно дорожче й непогано на цьому заробити. Зараз вже важко зрозуміти, чого в цих словах було більше – жарту, до якого був завжди охочий Маестро, чи він всерйоз думав, що вже досяг таких висот у мистецтві, що буде гідний музею свого імені. Перша конкретна згадка про можливість організації музею датується 1988 роком. Саме тоді відбулася перша виставка Сергія Параджанова в Музеї народного мистецтва в Єревані. Її експозиція налічувала близько 600 творів Майстра, які стали першими експонатами музею його імені. Рішення про організацію було прийнято одразу після виставки, й під музей було спроєктовано два двоповерхові будинки у майбутньому так званому "етнічному кварталі" Дзюрахюг. Один будинок призначався для проживання режисера, інший – для музею. Важливо відзначити, що Параджанов сам обрав місце та проєкт будівництва, оскільки бачив цей простір як культурно-художній центр, де собі визначив роль господаря. Щоправда, етнічний квартал і досі залишається на папері. Планувалося, що він представлятиме всю різноманітність творчих професій Вірменії, однак, не судилося...
Художні особливості сценаріїв Сергія Параджанова
(2024) Морозов, Юрій
Сергій Параджанов був першим в Україні режисером, який відчув нові віяння у кіномистецтві та застосував на практиці ідеї авторського кіно. В період із 1965 по 1973 роки він написав у Києві шість сценаріїв. Це "Київські фрески" (1965), "Сповідь" (1969), "Інтермеццо" (1970), "Золотий обріз" (1972), "Ікар" (1972), "Диво в Оденсе" (1973). Задуми Параджанова тісно пов’язані з кіномовою та історичними перипетіями цього періоду, з драматичною долею самого автора, яка знайшла своє відображення в його сценаріях. Сергій Параджанов 1964 року зняв фільм "Тіні забутих предків". 1965-го фільму було присуджено премію на міжнародному кінофестивалі у Мар-дель-Плата в Аргентині, а згодом і на інших престижних фестивалях. Параджанов понад десять років працював режисером на кіностудії імені Олександра Довженка, зняв кілька фільмів, які нічим особливо не вирізнялися, і раптом – такий несподіваний успіх. Безсумнівно, його причиною була дивовижна обдарованість режисера, яка до певного часу не знаходила творчого виходу. Але були ще обставини, які допомогли розкритися його таланту. Назвемо їх. Це, насамперед, кіноекспедиція до Карпат та спостереження, набуті ним у процесі роботи над "Тінями". В результаті причетності до культури і традицій гуцулів Сергій Параджанов набув необхідний життєвий досвід та внутрішню свободу. З Карпат до Києва повернувся режисер зовсім іншого рівня.
Становище митця в радянській державі: метафорика "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова
(2024) Артамонов, Олександр
Мико в інтерпретації Параджанова виявився... німим! Герой, який у повісті говорить чи не найбільше, в екранізації обходиться лише мімікою та жестикуляцією – казку про "високого Бескида" оповідає ватаг, а Мико доповнює розповідь пластикою тіла. На жаль, ми не маємо записок С. Параджанова, в яких можна було б знайти пояснення такого переосмислення образу Мико. Чи не найголовніший урок, що виніс Параджанов з цих перших картин, – зафільмував "Тіні забутих предків" українською, зберіг гуцульський діалект і категорично не дозволив дублювати російською, що викликало спротив у влади і вплинуло на подальшу долю режисера. Такою була ціна професії Параджанова в епоху соцреалізму, до риторики якої він більше ніколи не повертався.
Випромінення співучасті
(2024) Саква, Олександр
Смерть гідної, красивої людини б’є раптовістю й незворотністю, та найпідліший її підступ – миттєве знецінення Буття: як не живи, ким не будь – кінець один… Пам’ять раз-по-раз лине до того, хто пішов – в тузі за сенсом й одухотворенням світу, і це остання послуга спочилого тим, хто лишився на пероні життя. Згадуючи його, ми відновлюємо вкрадену рівновагу й смерть втрачає свою гнітючу силу. Кістлява в змозі обірвати життя, та не владна над прожитим… Валерій Фіалко (1950–2023) – театрознавець, педагог. Доктор мистецтвознавства, завідувач кафедри театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (2004-2023), заслужений діяч мистецтв України. Захистив кандидатську дисертацію на тему "Взаємодія режисури і сценографії в сучасному українському театрі", докторську – "Трансформація образної лексики драматичного театру України другої половини ХХ століття". Автор монографій: "Режиссура и сценография: пути взаимодействия" (Київ, Мистецтво, 1989, 150 с.), "Театр України другої половини XX століття: образна лексика" (Київ, Видавничий дім "Антиквар", 2016). Нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (2011), лауреат премії Національної спілки театральних діячів України в галузі театрознавства і театральної критики (1989, 2020). Викладав дисципліни: "Семінар з театральної критики", "Історія зарубіжного театру", "Методика викладання фахових дисциплін у ВНЗ" та інші. Був продюсером та автором сценарію документального фільму "Данило Лідер" (1989, "Артистична вітальня"), сценаристом телесеріалу "Останній аксель" (2022, спільне вирво MEGOGO та "SPACE Production"), "Річкова поліція" "SPACE Production" та ін. З 2018 – головний редактор кінотелекомпанії "SPACE Production".
Польський науковий журнал про українське кіно
(2024)
22 листопада Познанський університет ім. А. Міцкевича презентував черговий випуск журналу "IMAGES. The International Journal of European Film, Performing Arts and Audiovisual Communication", присвячений українському кіно. В ньому надруковані дослідження як польських, так і українських науковців, зокрема Сергія Марченка, Лариси Наумової, Лариси Брюховецької, Романа Росляка. Спікерами на презентації були кандидат мистецтвознавства, автор статті про стеження радянських спецслужб за О. Довженком Роман Росляк і професорка Ягеллонського університету Йоанна Войницька, авторка статті про "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Презентація транслювалася на ютуб-каналі.
"Земля" в Музеї Американської кіноакадемії
(2024)
27 липня 2023 року фільм "Земля" показали в Музеї Американської кіноакадемії з прем’єрою нового оригінального саундтреку від британського композитора Люка Коррадайна. Проєкт ініційовано європейською громадською організацією UFACE (Ukrainians For the Arts, Culture and Education), яку заснувала українська кінопродюсерка та культурна менеджерка Катерина Шевченко. У пресрелізі значиться: "Українське мистецтво та культура подарували світові багато шедеврів. Фільм Довженка "Земля" один із них. Проте досі у світі він асоціюється з радянським, а не українським кіно (а радянське автоматично сприймається як російське). Ми прагнемо змінити це бачення, сформувати розуміння у світової спільноти виокремленого місця українського мистецтва радянської доби, презентувати українців як талановиту, освічену та творчу націю". Музей Американської кіноакадемії у Лос-Анджелесі відкрився у вересні 2021 року та присвячений історії, науці та культурному впливу кіноіндустрії.
Згадуючи репресованого Степана Шагайду
(2024)
15 листопада в Синьому залі Будинку кіно відбувся вечір пам’яті українського актора театру і кіно Степана Шагайди (1896–1938). Актор грав головні ролі у виставах театру "Березіль", після чого працював на Одеській та Київських кінофабриках, де знімався в німих фільмах "Людина з лісу", "Перлина Семираміди", "Ступати заважають" Георгія Стабового, "Перекоп" Івана Кавалерідзе, "П’ять наречених" Олександра Соловйова, "Кармелюк" Фавста Лопатинського і звукових "Іван" і "Аероград" Олександра Довженка – всього впродовж десяти років зіграв у 26 фільмах. Життя актора обірвала куля енкаведиста в січні 1938 року. На вечорі про Шагайду розповідали Лариса Брюховецька і Людмила Новикова, були показані фото і фрагменти фільмів "Кармелюк" і "Аероград".
Українські фільми на Таллінському кінофестивалі
(2024)
МКФ "Темні ночі" тривав з 3 по 19 листопада. Там було показано п’ять українських стрічок. У програмі "Найкраще з кінофестивалів" – "Назавжди-назавжди" Анни Бурячкової та "Степне" Марини Вроди. У програмі "Вибір критиків" – "Уроки толерантності" Аркадія Непиталюка. У програмі Doc@Just, "Права дітей" – документальна стрічка "Ми не згаснемо" Аліси Коваленко. Фільм Івана Тимченка про Мустафу Джемілєва "Киснева станція" взяв участь в Основній конкурсній програмі. Сценарист фільму – Михайло Бриних. У фільмі йдеться про події літа 1980-го року. Мустафа Джемілєв відбував чотирирічне заслання у якутському селищі Зирянка, де працював на кисневій станції. Щодня він наповнював киснем іржаві балони й котив їх на причал. Це монотонна та виснажлива робота. Головну роль зіграв Борис Орлов. Талліннський кінофестиваль "Темні ночі" (Pimedate Ööde filmifestival, PÖFF) вперше було проведено в 1997 році.
Ігор Кобрин залишив вагомий спадок
(2024) Саква, Олександр
11 грудня 2023 року помер Ігор Кобрин (1951 – 2023), один із найпродуктивніших українських документалістів. Особливість його діяльності в тому, що заснована ним ще на початку 1990-х студія "Телекон" розгорнулася на повну силу вже в часи Незалежності, тоді, коли документальне кіно в нас ледве жевріло, а держава його фінансово майже не підтримувала. Ігор Кобрин поєднував різні таланти – був сценаристом, режисером і продюсером. Він належав до категорії сценаристів-дослідників (мав дві вищі освіти –Львівський університет і КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого), невтомно шукаючи і знаходячи маловідомі сюжети з історії України, переважно ХХ століття. Як режисер він знайшов вдалу форму – динамічне розгортання сюжету, що спирався переважно на архівні документи, завдяки чому його фільми-дослідження були переконливими, мали інтелектуальне наповнення і викликали довіру. Вміло застосовував музичний супровід. Особливо вдалий – і за масштабом і за втіленням – серіал "Собор на крові"(10 серій) про боротьбу українців упродовж ХХ століття за незалежну державу. Як продюсер він зумів налагодити виробництво фільмів всупереч обставинам. Ігор Кобрин був невтомним трудівником і зробив значний внесок в українську документалістику.
"Процес націєтворення та деколонізації в українському кіно"
(2024)
15 листопада у Музеї мистецтва та культури Мюнстера відбулася панельна дискусія "Процес націєтворення та деколонізації в українському кіно". Її учасницями були професорка Рікарда Вульпіус з Університету Мюнстера, професорка культурології Національного університету "Києво-Могилянська академія" Ольга Брюховецька й українська режисерка Леся Кордонець. Модерувала режисерка та викладачка кіно, медіа і дизайну Крістіан Бюхнер. "Метою неоімперської війни Росії є знищення України, її державного суверенітету та культури. На цьому тлі зміцнення української національної ідентичності та звільнення від домінування російської культури є життєво важливим для виживання", – зазначили організатори. Учасниці дискусії розповідали про історичні причини складного процесу націєтворення та особливості російського колоніалізму. Важливою темою панельної дискусії стало обговорення того, що означає російський культурний імперіалізм у сфері української кінокультури, та як просувається процес деколонізації. Також у дискусію була включена проблема внутрішньої культурної колонізації понад ста примусово асимільованих етнічних груп, що проживають у Росії. 17 листопада у Мюнстері відбувся показ воєнної драми "Клондайк" Марини Ер Горбач, герої якої стають свідками збиття пасажирського літака рейсу MH17 у липні 2014 року. Показу стрічки передувала демонстрація короткометражного фільму Родріго Ксав’єра "Новий початок дитинства". Стрічка розповідає про хлопчика Данила та його сім’ю, що втекли з України до Німеччини у 2022 році.
Феномен вистави "Конотопська відьма"
(2024) Челакова, Орина
"Конотопська відьма" За однойменною повістю Григорія Квітки-Основ’яненка, режисер Іван Уривський, художниця-постановниця, художниця з костюмів Тетяна Овсійчук, композиторка Сусанна Карпенко, художниці зі світла Олена Антохіна, Ганна Ваховська, звукорежисери Олександр Кришталь, Владислав Коломійченко, хореографка Ольга Семьошкіна, актори: Назар Задніпровський, Олександр Ярема, Михайло Кукуюк, Андрій Самінін, Христина Федорак, Олена Хохлаткіна, Михайло Матюхін, В’ячеслав Хостікоєв, Оксана Жданова, Марія Рудинська, Катерина Артеменко, Оксана Сидоренко, Анна Руденко, Мальвіна Хачатрян, Марина Веремійчук, Анастасія Рула. Національний театр ім. Івана Франка, прем’єра 28 квітня 2023. Сучасні постановки за класичними українськими творами продовжують підкорювати серця українців, спонукають до вивчення рідної літератури, допомагають зламати стереотипи, зокрема, молодшого покоління про те, що "шкільна класична література – це нудно" або "театр – це нудно", пропонують нові театральні та мистецькі форми для піднесення та просування української та західноєвропейської класики у сфері світових трендів перформативних мистецтв.
Грантова допомога
(2024)
До 6 жовтня 2023 року вкраїнські кінематографісти могли подавати заявки на грантову програму з постпродакшну від Української кіноакадемії в партнерстві з Netflix. Приймалися українські художні або документальні п/м фільми. Було відібрано 10 проєктів, які отримають грант у розмірі 10 тис. доларів кожен. Проєкти оцінювалися одним українським і чотирма міжнародними експертами індустрії. Програма є частиною ширшої ініціативи, спрямованої на допомогу українським творцям в Україні та в усьому світі, які постраждали або були переміщені через війну, розвивати свою роботу. Програма пропонує як фінансову допомогу, так і допомогу в розбудові потенціалу українським творцям. Минулого року завдяки таким програмам, впровадженим у партнерстві з Українською кіноакадемією, Домом Європи та EAVE, 100 професіоналів отримали стипендії, понад 400 отримали доступ до онлайн-навчання, а 48 творчих команд із двох осіб здобули гранти на розробку сценарію та онлайн-сесії з міжнародними експертами галузі. 9 із цих проєктів уже мають зарубіжних партнерів та співпродюсерів, чотири – іноземне фінансування. Багато проєктів було відібрано для представлення на МКФ, зокрема, Берлінале, Гетеборзькому МКФ і МКФ WATCH DOCS https://uafilmacademy.org/news/ogolosheno-programu-pidtrimki-vidukrajinskoji-kinoakademiji-dlja-postprodakshenu kinoprojektiv.html
Сергій Параджанов: перше десятиліття на Київській кіностудії ("Андрієш" 1954, "Перший парубок" 1958)
(2024) Марченко, Сергій
До "Тіней забутих предків" Параджанов створив чотири ігрові і три документальні фільми. Критика оцінювала їх "на трієчку", звинувачувала режисера в прислужництві, та й сам Параджанов не раз згадував, що перші картини він зіпсував... Скупі оціночні твердження – "своєрідна печать", що приховує контекст творчої атмосфери 1950-х. А характерний для свого часу фільм "Перший парубок" навіть не згадано в жодній історії кіно. У 1954-му Параджанову (спільно з Яковом Базеляном) пропонують постановку казки "Андрієш". Літературне джерело румунською (яку у радянський час називали молдовською) мовою (понад 300 стор.) потребувало відбору матеріалу, що здійснили сценаристи Е. Буков, Г. Колтунов, С. Лялін. Прізвища Параджанова серед сценаристів немає. Автор твору Еміліан Буков, відомий молдовський радянський письменник та громадський діяч, з різноманіття чародійних істот молдовського (румунського) епосу відібрав одну лінію – боротьбу героя з темною силою. Найголовніший урок, що виніс Параджанов з цих перших картин, – зафільмував "Тіні забутих предків" українською, зберіг гуцульський діалект і категорично не дозволив дублювати російською, що викликало спротив у влади і вплинуло на подальшу долю режисера. Такою була ціна професії Параджанова в епоху соцреалізму, до риторики якої він більше ніколи не повертався.
"Захар Беркут" у театрі імені Леся Курбаса
(2024) Брюховецька, Лариса
Вистава "Захар Беркут" цікава насамперед своєю поліфонічністю й благородною подачею. Цю поліфонічність складають різні чинники. Насамперед – патріотично наснажений зміст першоджерела та його актуальність. Вистава настільки гармонійна і життєствердна, що її магія полонила не тільки глядачів старшого віку, а й семикласників, які, очевидно, вчать цей твір у школі з програми української літератури. Шкода, що така розкішна річ, як вистава "Захар Беркут", виконана зі сценічною винахідливістю й енергетичним наповненням, залишається тільки в невеликому приміщенні театру ім. Леся Курбаса. Вона продумана як дійство, яке споглядають глядачі з двох сторін, але вона має вийти на ширшу аудиторію, а найкраще – на телевізійну, щоб її дивилися не сто глядачів, а багато тисяч. Вона варта того, як і вартий український глядач, який потребує мистецької терапії й моральної підтримки духу в умовах боротьби за нашу країну з грізним і жорстоким ворогом.
"Не наш" Параджанов: кінорежисер у західному кінознавстві
(2024) Канівець, Анастасія
Погляди на стиль Сергія Параджанова в західних дослідників досить близькі. Так, часто згадують, що його фільми підривають традиційний кінематографічний наратив. Відзначають зв’язок його творчої манери з живописом: tableaux, чи навіть tableaux vivants, – поширене означення характеру параджанівських кадрів1. "Живописна картина (tableaux) стала його основною технікою", – стверджує Джеймс Стеффен, а одна зі статей так і називається: "Образний символізм і призупинений рух. Пластика живописних полотен Сергія Параджанова". Як і в українських студіях, в західних одним із ключових є біографічний мотив потерпання Параджанова від каральної радянської системи. Як правило, дослідники не забувають підкреслити, що висунуті звинувачення (гомосексуалізм, доведення до самогубства, спекуляції) були лише прикриттям для справжньої причини: реакції владної системи на творчість митця як "антирадянську".
Арешт, суд, ув'язнення. Юриспруденція в СРСР на службі в КДБ
(2024) Брюховецька, Лариса
Для нас нині свобода слова – стан природний, як дихання. В СРСР всі мали думати, говорити і діяти за велінням компартії та її вождів. Параджанов себе поводив так, ніби цього правила не існувало або він про нього не знав. Колеги боялися потрапляти до нього на язик, але тут проявлялася його амбівалентність. Як стверджував очільник КДБ УРСР В. Федорчук, в поле зору органів Параджанов потрапив ще в 1950-х. В Україні досьє на Параджанова почало наповнюватися з 1962 року, і чимало його висловів лягали на стіл "компетентних органів", зокрема його знамениті: "Мені квиток тільки в один кінець" (коли мав летіти на фестиваль до Аргентини), відповідь на запит "Советской Энциклопедии", яка звернулася до нього за біографічною довідкою: "Повідомте Вашим читачам, що я помер в 1968 році через геноцидну політику радянської влади", – а ще його вислови: "Я перший підняв меч, щоб вигнати з кінематографа червоних комісарів, надушених "Красною Москвою", "Я першим вирив могилу соцреалізму своїми фільмами". Про цю нестриманість, яка йому шкодила, писали його колеги, зокрема Володимир Луговський у книзі "Невідомий Маестро".
Станіслав Сукненко: кіноілюзіон як терапія. І не тільки...
(2024) Сукненко, Станіслав
Станіслав Сукненко (н. 1954, Кривий Ріг) – кінознавець, редактор кіно і ТБ, сценарист, режисер, актор, член Національної Спілки кінематографістів України. Був ст. редактором Українського експериментального ТО "Дебют" на кіностудії ім. О. Довженка та головним редактором ТРК "1+1" та "1+1 Продакшн". Автор книг "Кіноромани: українські письменники про улюблені фільми" (2006) та "Tо Hollywood from Ukraine" (2018) і української версії цього видання "До Голлівуду з України" (2020). Автор сценарію і режисер (спільно з З. Фурмановою) 9-серійного документально-поетичного дослідження "... і буде нова Земля" (2003), мистецьких фільмів-портретів "Монологи. Ніна Матвієнко", "Фрески часу. Гобелени і писанки Ірини Проніної", "Тетяна Яблонська. Натхнення самоти", автор сценарію та режисер (спільно з Г. Кувівчак-Сахно) п/м документального фільму "З України до Голлівуду" (2019). Актор британських та українських театрів, кінофільмів і телесеріалів. На лондонській сцені грав Цинцината у "Запрошенні до страти", у Глазго – Єсеніна у виставі "Коли вона танцювала". Знімався у серіалах "The Knock", "Midnight Man", фільмах "GoldenEye" та "London from A to Zen". В Україні: роль Поета у виставі "Ніч в Саду забутих фруктів" (Центр ім. Леся Курбаса) та Лікаря у п’єсі "Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків" (Національний театр ім. Лесі Українки), знімався в телемуві "Операція "Че Гевара"", серіалах "Осінні квіти", "Чемпіони з підворіття", "Папік", "Сестри", "Холод", у фільмі "Будинок Слово. Нескінчений роман" зіграв Леся Курбаса.
25-та "Мельпомена Таврії": Ми – вдома!
(2024) Котенок, Вікторія
У вересні 2023 року відбувся ювілейний Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії". Гасло "ми-вдома" було обрано недаремно, адже після звільнення Херсона він частково туди повернувся і на тиждень об’єднав 21 місто України, а також Ґабчіково (Словаччина), Брагу (Португалія) і Стамбул (Туреччина). Кожен театр-учасник показував виставу на своїй сцені. Кілька подій камерного формату пройшли у Херсоні (у безпечних місцях без публічного анонсування). Афіша складалася з 66 вистав, 20 з яких показували у Києві. Подаємо враження від трьох вистав столичних театрів. Хоч експертна рада фестивалю була сформована, та оргкомітет вирішив не відзначати лауреатів, аргументуючи це тим, що всі учасники вже є переможцями, якщо беруть участь у фестивалі, що відбувається під час війни.

Browse

Browsing Кіно-Театр. 2024. № 1 by Issue Date

Results Per Page

Sort Options