Кіно-Театр. 2024. № 1

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/28083

Browse

Now showing 1 - 20 of 29

25-та "Мельпомена Таврії": Ми – вдома!
(2024) Котенок, Вікторія
У вересні 2023 року відбувся ювілейний Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії". Гасло "ми-вдома" було обрано недаремно, адже після звільнення Херсона він частково туди повернувся і на тиждень об’єднав 21 місто України, а також Ґабчіково (Словаччина), Брагу (Португалія) і Стамбул (Туреччина). Кожен театр-учасник показував виставу на своїй сцені. Кілька подій камерного формату пройшли у Херсоні (у безпечних місцях без публічного анонсування). Афіша складалася з 66 вистав, 20 з яких показували у Києві. Подаємо враження від трьох вистав столичних театрів. Хоч експертна рада фестивалю була сформована, та оргкомітет вирішив не відзначати лауреатів, аргументуючи це тим, що всі учасники вже є переможцями, якщо беруть участь у фестивалі, що відбувається під час війни.
Арешт, суд, ув'язнення. Юриспруденція в СРСР на службі в КДБ
(2024) Брюховецька, Лариса
Для нас нині свобода слова – стан природний, як дихання. В СРСР всі мали думати, говорити і діяти за велінням компартії та її вождів. Параджанов себе поводив так, ніби цього правила не існувало або він про нього не знав. Колеги боялися потрапляти до нього на язик, але тут проявлялася його амбівалентність. Як стверджував очільник КДБ УРСР В. Федорчук, в поле зору органів Параджанов потрапив ще в 1950-х. В Україні досьє на Параджанова почало наповнюватися з 1962 року, і чимало його висловів лягали на стіл "компетентних органів", зокрема його знамениті: "Мені квиток тільки в один кінець" (коли мав летіти на фестиваль до Аргентини), відповідь на запит "Советской Энциклопедии", яка звернулася до нього за біографічною довідкою: "Повідомте Вашим читачам, що я помер в 1968 році через геноцидну політику радянської влади", – а ще його вислови: "Я перший підняв меч, щоб вигнати з кінематографа червоних комісарів, надушених "Красною Москвою", "Я першим вирив могилу соцреалізму своїми фільмами". Про цю нестриманість, яка йому шкодила, писали його колеги, зокрема Володимир Луговський у книзі "Невідомий Маестро".
Випромінення співучасті
(2024) Саква, Олександр
Смерть гідної, красивої людини б’є раптовістю й незворотністю, та найпідліший її підступ – миттєве знецінення Буття: як не живи, ким не будь – кінець один… Пам’ять раз-по-раз лине до того, хто пішов – в тузі за сенсом й одухотворенням світу, і це остання послуга спочилого тим, хто лишився на пероні життя. Згадуючи його, ми відновлюємо вкрадену рівновагу й смерть втрачає свою гнітючу силу. Кістлява в змозі обірвати життя, та не владна над прожитим… Валерій Фіалко (1950–2023) – театрознавець, педагог. Доктор мистецтвознавства, завідувач кафедри театрознавства Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (2004-2023), заслужений діяч мистецтв України. Захистив кандидатську дисертацію на тему "Взаємодія режисури і сценографії в сучасному українському театрі", докторську – "Трансформація образної лексики драматичного театру України другої половини ХХ століття". Автор монографій: "Режиссура и сценография: пути взаимодействия" (Київ, Мистецтво, 1989, 150 с.), "Театр України другої половини XX століття: образна лексика" (Київ, Видавничий дім "Антиквар", 2016). Нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (2011), лауреат премії Національної спілки театральних діячів України в галузі театрознавства і театральної критики (1989, 2020). Викладав дисципліни: "Семінар з театральної критики", "Історія зарубіжного театру", "Методика викладання фахових дисциплін у ВНЗ" та інші. Був продюсером та автором сценарію документального фільму "Данило Лідер" (1989, "Артистична вітальня"), сценаристом телесеріалу "Останній аксель" (2022, спільне вирво MEGOGO та "SPACE Production"), "Річкова поліція" "SPACE Production" та ін. З 2018 – головний редактор кінотелекомпанії "SPACE Production".
Галина Храпко: "У темні часи краще бачиш підсвічену для тебе дорогу"
(2024) Храпко, Галина
– Бути генеральною продюсеркою української кінокомпанії в наші часи складно. Розкажіть, як народилася ваша, як їй вдається триматися на плаву? – Так, це був великий ризик і виклик. Але саме у такі моменти, коли час наче на паузі, усвідомлюєш, що життя –воно тут і зараз. А ще у темні часи краще бачиш підсвічену для тебе дорогу, відчуваєш людей, з якими тобі комфортно на цій дорозі. А надихнули на роботу насамперед актори, кінотворці, які взяли зброю до рук і стали на захист країни. Вони – там, під кулями, щоб ми тут не опускали руки, а творили й готували сцену, знімальні майданчики для них. Дай Бог усім повернутися в професію. Щодо власної кінокомпанії – то це, насамперед, свобода. Я маю змогу визначати, які проєкти для мене пріоритетні, з якими партнерами крокувати, які головні меседжі доносити до українців та міжнародної спільноти. – Кінокомпанія має назву "Kalyna Film". -Калина завжди була для мене символом незламності, витривалості. Чим сильніші морози – тим більш цілющими та смачнішими стають її ягоди. Бачу в цьому аналогію з українцями: чим жорсткіші випробовування – тим нація стає міцнішою. Як ягоди у гроні туляться одна до одної, так і українці, об’єднані спільною трагедією, стають згур- тованішими. А всередині кожна ягідка має зернятко у формі серця. Це безмежна любов до своєї землі, до свого дому. Буквально кожна дрібниця має сенс. Любиш Україну – посади калину.
Грантова допомога
(2024)
До 6 жовтня 2023 року вкраїнські кінематографісти могли подавати заявки на грантову програму з постпродакшну від Української кіноакадемії в партнерстві з Netflix. Приймалися українські художні або документальні п/м фільми. Було відібрано 10 проєктів, які отримають грант у розмірі 10 тис. доларів кожен. Проєкти оцінювалися одним українським і чотирма міжнародними експертами індустрії. Програма є частиною ширшої ініціативи, спрямованої на допомогу українським творцям в Україні та в усьому світі, які постраждали або були переміщені через війну, розвивати свою роботу. Програма пропонує як фінансову допомогу, так і допомогу в розбудові потенціалу українським творцям. Минулого року завдяки таким програмам, впровадженим у партнерстві з Українською кіноакадемією, Домом Європи та EAVE, 100 професіоналів отримали стипендії, понад 400 отримали доступ до онлайн-навчання, а 48 творчих команд із двох осіб здобули гранти на розробку сценарію та онлайн-сесії з міжнародними експертами галузі. 9 із цих проєктів уже мають зарубіжних партнерів та співпродюсерів, чотири – іноземне фінансування. Багато проєктів було відібрано для представлення на МКФ, зокрема, Берлінале, Гетеборзькому МКФ і МКФ WATCH DOCS https://uafilmacademy.org/news/ogolosheno-programu-pidtrimki-vidukrajinskoji-kinoakademiji-dlja-postprodakshenu kinoprojektiv.html
"Захар Беркут" у театрі імені Леся Курбаса
(2024) Брюховецька, Лариса
Вистава "Захар Беркут" цікава насамперед своєю поліфонічністю й благородною подачею. Цю поліфонічність складають різні чинники. Насамперед – патріотично наснажений зміст першоджерела та його актуальність. Вистава настільки гармонійна і життєствердна, що її магія полонила не тільки глядачів старшого віку, а й семикласників, які, очевидно, вчать цей твір у школі з програми української літератури. Шкода, що така розкішна річ, як вистава "Захар Беркут", виконана зі сценічною винахідливістю й енергетичним наповненням, залишається тільки в невеликому приміщенні театру ім. Леся Курбаса. Вона продумана як дійство, яке споглядають глядачі з двох сторін, але вона має вийти на ширшу аудиторію, а найкраще – на телевізійну, щоб її дивилися не сто глядачів, а багато тисяч. Вона варта того, як і вартий український глядач, який потребує мистецької терапії й моральної підтримки духу в умовах боротьби за нашу країну з грізним і жорстоким ворогом.
Згадуючи репресованого Степана Шагайду
(2024)
15 листопада в Синьому залі Будинку кіно відбувся вечір пам’яті українського актора театру і кіно Степана Шагайди (1896–1938). Актор грав головні ролі у виставах театру "Березіль", після чого працював на Одеській та Київських кінофабриках, де знімався в німих фільмах "Людина з лісу", "Перлина Семираміди", "Ступати заважають" Георгія Стабового, "Перекоп" Івана Кавалерідзе, "П’ять наречених" Олександра Соловйова, "Кармелюк" Фавста Лопатинського і звукових "Іван" і "Аероград" Олександра Довженка – всього впродовж десяти років зіграв у 26 фільмах. Життя актора обірвала куля енкаведиста в січні 1938 року. На вечорі про Шагайду розповідали Лариса Брюховецька і Людмила Новикова, були показані фото і фрагменти фільмів "Кармелюк" і "Аероград".
"Земля" в Музеї Американської кіноакадемії
(2024)
27 липня 2023 року фільм "Земля" показали в Музеї Американської кіноакадемії з прем’єрою нового оригінального саундтреку від британського композитора Люка Коррадайна. Проєкт ініційовано європейською громадською організацією UFACE (Ukrainians For the Arts, Culture and Education), яку заснувала українська кінопродюсерка та культурна менеджерка Катерина Шевченко. У пресрелізі значиться: "Українське мистецтво та культура подарували світові багато шедеврів. Фільм Довженка "Земля" один із них. Проте досі у світі він асоціюється з радянським, а не українським кіно (а радянське автоматично сприймається як російське). Ми прагнемо змінити це бачення, сформувати розуміння у світової спільноти виокремленого місця українського мистецтва радянської доби, презентувати українців як талановиту, освічену та творчу націю". Музей Американської кіноакадемії у Лос-Анджелесі відкрився у вересні 2021 року та присвячений історії, науці та культурному впливу кіноіндустрії.
Ксенія Федоришин: "Завжди залишаємо надію для глядача"
(2024) Федоришин, Ксенія
Упродовж 30 років гаслом фестивалю "Золотий Лев" було: "Класика очима експерименту". У час війни глядач хоче більш легкого матеріалу. Хоча наш театр, якщо взяти з його історії, – духовний театр. У нас був трохи інший репертуар. Потім він змінився, але все одно у нас є чимало мистецьких вистав, що змушують думати: "За дверима" Борхерта, "Іфігенія в Авліді" Евріпіда, "Америка" Србляновича. П’єсу "Будинок без номера" Ярослав Федоришин написав давно, ще у 20 років. І от тільки зараз ми її поставили. Незабаром у нас виходить прем’єра – "Урок" Е. Йонеско. Але, якщо брати вистави за кількістю глядача, то це щось легше, комедійне. Наприклад, "Вечеря з дурнем" або мюзикл "Поїзд зі Львова". А ще "Балаган чесності" Піранделло, який поставив режисер Першого театру Ігор Задніпряний, який зараз на фронті. Власне, минулого року ми на його батальйон збирали допомогу. А загалом наш театр не дуже великий, в репертуарі близько 15 діючих вистав, і всі вони йдуть регулярно. Вистави у нас різні, та ми хочемо, щоб з нашого театру глядач вийшов з надією. Ми завжди для глядача залишаємо надію на краще майбутнє.
Музей Сергія Параджанова у Єревані: живописна поетика параджановського міфу
(2024) Швець, Маргарита
Автором свого музею є сам Сергій Параджанов. Люди, які його знали, розповідають, що ще в 70-х роках він пропонував їм купувати свої колажі, бо через деякий час вони зможуть продати ці роботи в його музей значно дорожче й непогано на цьому заробити. Зараз вже важко зрозуміти, чого в цих словах було більше – жарту, до якого був завжди охочий Маестро, чи він всерйоз думав, що вже досяг таких висот у мистецтві, що буде гідний музею свого імені. Перша конкретна згадка про можливість організації музею датується 1988 роком. Саме тоді відбулася перша виставка Сергія Параджанова в Музеї народного мистецтва в Єревані. Її експозиція налічувала близько 600 творів Майстра, які стали першими експонатами музею його імені. Рішення про організацію було прийнято одразу після виставки, й під музей було спроєктовано два двоповерхові будинки у майбутньому так званому "етнічному кварталі" Дзюрахюг. Один будинок призначався для проживання режисера, інший – для музею. Важливо відзначити, що Параджанов сам обрав місце та проєкт будівництва, оскільки бачив цей простір як культурно-художній центр, де собі визначив роль господаря. Щоправда, етнічний квартал і досі залишається на папері. Планувалося, що він представлятиме всю різноманітність творчих професій Вірменії, однак, не судилося...
"Не наш" Параджанов: кінорежисер у західному кінознавстві
(2024) Канівець, Анастасія
Погляди на стиль Сергія Параджанова в західних дослідників досить близькі. Так, часто згадують, що його фільми підривають традиційний кінематографічний наратив. Відзначають зв’язок його творчої манери з живописом: tableaux, чи навіть tableaux vivants, – поширене означення характеру параджанівських кадрів1. "Живописна картина (tableaux) стала його основною технікою", – стверджує Джеймс Стеффен, а одна зі статей так і називається: "Образний символізм і призупинений рух. Пластика живописних полотен Сергія Параджанова". Як і в українських студіях, в західних одним із ключових є біографічний мотив потерпання Параджанова від каральної радянської системи. Як правило, дослідники не забувають підкреслити, що висунуті звинувачення (гомосексуалізм, доведення до самогубства, спекуляції) були лише прикриттям для справжньої причини: реакції владної системи на творчість митця як "антирадянську".
Олег Цьона: "На сцені говорити про війну можна і не буквально"
(2024) Цьона, Олег
Олег Михайлович Цьона (н. 9. 12. 1962, Русин Сокальського р-ну на Львівщині) – український актор театру і кіно, заслужений артист України (2012). Актор, а з 2 грудня 2019 року директор-художній керівник Львівського театру ім. Леся Курбаса. 1989 року закінчив акторську студію при цьому театрі, в 2003-му – філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. За сумісництвом обіймає посаду доцента кафедри режисури та хореографії на факультеті культури і мистецтв Львівського університету. Ролі в театрі: Брат Домінік, "Сад нетанучих скульптур" Ліни Костенко; Юда, Сабо, "Йоганна, жінка Хусова" Лесі Українки; Тихон, Червоноармієць, "Між двох сил" Володимира Винниченка; Віконт де Жуайоз, "Двір Генріха ІІІ" Александра Дюма; Раскольніков, Разуміхін, "Сни" за романом "Злочин і кара" Федора Достоєвського; Еродій, Батько, "Благодарний Еродій" Григорія Сковороди; Свидригайлов, "Забави для Фауста" за "Злочином і карою"; Юда, Хуса, "Апокрифи" Лесі Українки; "Сон", вечір поезії Тараса Шевченка; Гаєв, Яша, "Садок вишневий" за Антоном Чеховим; "Молитва до зір", вечір поезії Богдана-Ігоря Антонича; Командор, "Камінний господар" Лесі Українки; Адам Кисіль, "Богдан" КЛІМа; Поццо, "Чекаючи на Ґодо" Семюеля Беккета; Лір, "Король Лір" Вільяма Шекспіра; Лісовик, "Лісова пісня" Лесі Українки; Одинокий хор, або Той, хто питає "не хор", "Так сказав Заратустра" за твором Фрідріха Ніцше і текстами КЛІМа; Орач Коник Вільям, "Ножі в курях, або Спадок Мірошника" Девіда Гарровера; Захар Беркут, Тугар Вовк, "Захар Беркут" Івана Франка. Ролі в кіно: Юродивий ("Данило – князь Галицький"), Месія ("На полі крові. Akeldama", обидва Ярослава Лупія), Адам Кисіль ("Богдан Зиновій Хмельницький" Миколи Мащенка), Йосип Сліпий ("Владика Андрей" Олеся Янчука), батько Миколи ("Політ золотої мушки" Миколи Кравчишина) та ін.
"Острів сліз": тема і сюжетно-образна концепція сценарію
(2024) Ямборко, Ольга
У 1986 році літературний доробок Івана Миколайчука поповнив новий сценарій, створений спільно з французькою режисеркою Еліан Сабате. "Острів сліз" є останнім з нині відомих дванадцяти кіносценаріїв Івана Миколайчука. Передумови його появи не менш цікаві, ніж сам його сюжет, що виник з життя. У 1983 році історія українки Катерини Ясенчук, яка емігрувала до США та через незнання англійської мови провела 55 років у психіатричній лікарні, стала надбанням світових інформаційних агентств, нею зацікавилась француженка Еліан Сабате з наміром зробити фільм. Через радянське посольство у Франції вона розшукала Івана Миколайчука, приїхала до Києва і попросила українського митця показати їй Західну Україну. Разом, у супроводі приставлених осіб з органів держбезпеки, вони відвідали Львів і Луцьк, а потім кожен писав свій варіант сценарію. Однак "Острів сліз" так і залишився на папері: Івана Миколайчука не стало у серпні 1987 року, тож ідея фільму "канула в Лету" разом із Еліан Сабате, котра у себе на батьківщині сьогодні більше відома як громадська діячка в місцевому самоврядуванні.
Параджанов як художник: культура образу колажів і фільмів пізнього періоду
(2024) Ямборко, Ольга
Сергій Параджанов – особа поліфонічна, талановитий оповідач і образотворець. Як митець він присвятив себе кінематографу, і це творче середовище по-своєму вплинуло на його власний авторський стиль. Кінематограф С. Параджанова є органічною частиною його образотворчої феноменології, яка набуває різних систем репрезентації в декількох паралельних видових та жанрових парадигмах мистецтва. Поза екраном Параджанов постійно творив, це було властивістю його натури, характеру. У предметному сенсі, крім фільмів, об’ємну художню спадщину Параджанова складають колажі. "Параджанова знають переважно як режисера і не знають як художника. В останні роки почала з’являтися інформація, проєкти щодо його колажів. Все подається у вигляді двох іпостасей – режисер або колажист. Але людина працювала як цілісна особистість, і навряд чи варто розділяти, хоча це такий дослідницький метод, коли, віднявши одне, можна побачити інше". Сергій Параджанов є яскравим виразником – класиком епохи.
Польський науковий журнал про українське кіно
(2024)
22 листопада Познанський університет ім. А. Міцкевича презентував черговий випуск журналу "IMAGES. The International Journal of European Film, Performing Arts and Audiovisual Communication", присвячений українському кіно. В ньому надруковані дослідження як польських, так і українських науковців, зокрема Сергія Марченка, Лариси Наумової, Лариси Брюховецької, Романа Росляка. Спікерами на презентації були кандидат мистецтвознавства, автор статті про стеження радянських спецслужб за О. Довженком Роман Росляк і професорка Ягеллонського університету Йоанна Войницька, авторка статті про "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Презентація транслювалася на ютуб-каналі.
"Процес націєтворення та деколонізації в українському кіно"
(2024)
15 листопада у Музеї мистецтва та культури Мюнстера відбулася панельна дискусія "Процес націєтворення та деколонізації в українському кіно". Її учасницями були професорка Рікарда Вульпіус з Університету Мюнстера, професорка культурології Національного університету "Києво-Могилянська академія" Ольга Брюховецька й українська режисерка Леся Кордонець. Модерувала режисерка та викладачка кіно, медіа і дизайну Крістіан Бюхнер. "Метою неоімперської війни Росії є знищення України, її державного суверенітету та культури. На цьому тлі зміцнення української національної ідентичності та звільнення від домінування російської культури є життєво важливим для виживання", – зазначили організатори. Учасниці дискусії розповідали про історичні причини складного процесу націєтворення та особливості російського колоніалізму. Важливою темою панельної дискусії стало обговорення того, що означає російський культурний імперіалізм у сфері української кінокультури, та як просувається процес деколонізації. Також у дискусію була включена проблема внутрішньої культурної колонізації понад ста примусово асимільованих етнічних груп, що проживають у Росії. 17 листопада у Мюнстері відбувся показ воєнної драми "Клондайк" Марини Ер Горбач, герої якої стають свідками збиття пасажирського літака рейсу MH17 у липні 2014 року. Показу стрічки передувала демонстрація короткометражного фільму Родріго Ксав’єра "Новий початок дитинства". Стрічка розповідає про хлопчика Данила та його сім’ю, що втекли з України до Німеччини у 2022 році.
"Свободу Параджанову!": Німецький контекст міжнародної кампанії солідарності за звільнення Сергія Параджанова
(2024) Брюховецька, Ольга
Арешт Параджанова в грудні 1973 року сколихнув громадську думку в демократичних країнах: почали з’являтись численні ініціативи, покликані чинити тиск на радянську владу і вимагати звільнення режисера. Це були публікації в пресі, відкриті листи, підписані діячами культури, кіно- покази та дискусії, зокрема, спеціальний семінар, присвячений Параджанову, на Венеційській Бієнале інакодумства 1977 року. Хоча багато з цих ініціатив не були скоординовані між собою, наявність спільної мети дозволяє розглядати їх як єдину міжнародну кампанію солідарності за звільнення Параджанова. Контури цієї кампанії окреслені в книзі Джеймса Стеффена, який зосередився на французькому та північноаме- риканському контекстах. По-справжньому інтригуючою ця тема стала після виходу у 2021 році статті італійського дослідника Стефано Пісу, який розкрив невідомі раніше факти і обставини італійського контексту цієї кампанії, зокрема роль, яку відіграв італійський рух за права геїв FUORI!, заснований в 1971 році в Туріні. У листопаді 1977 року Анджело Пiццана, один із засновників FUORI!, навіть приїхав до Москви, щоб публічно протестувати проти криміналізації гомосексуальності в СРСР, зосередивши свою увагу на справі Параджанова.
Сергій Параджанов у дзеркалі зарубіжної преси
(2024) Швець, Юлій
Урc Дженні (Urs Jenny) – редактор німецького журналу Spigel, який зустрічався з Параджановим у 1988 році, взяв у режисера інтерв’ю й написав його творчий портрет, – дивується, як 64-річний режисер посів почесне 10-е місце у голосуванні експертів 17-ти країн на Роттердамському кінофестивалі, які визначали "найвпливовіших режисерів майбутнього". "Усього три фільми дійшли до західної публіки, – нагадує редактор і констатує: – Голосування в Роттердамі було, звичайно, знаком пошани до цієї дивовижної людини – святого і мученика". Тобто – не так до вражаючих переваг його картин, як до його особистості. Щодо творчості, – продовжує Spiegel, – то "наполовину ранній Бунюель, наполовину Пазоліні – у західному світі він лише один раз отримав визнання критиків" – за фільм "Тіні забутих предків" ("Вогненні коні" в західному прокаті). Загалом Сергiй Параджанов на момент написання статті отримав 16 призів на різних кінофестивалях.
Сергій Параджанов: перше десятиліття на Київській кіностудії ("Андрієш" 1954, "Перший парубок" 1958)
(2024) Марченко, Сергій
До "Тіней забутих предків" Параджанов створив чотири ігрові і три документальні фільми. Критика оцінювала їх "на трієчку", звинувачувала режисера в прислужництві, та й сам Параджанов не раз згадував, що перші картини він зіпсував... Скупі оціночні твердження – "своєрідна печать", що приховує контекст творчої атмосфери 1950-х. А характерний для свого часу фільм "Перший парубок" навіть не згадано в жодній історії кіно. У 1954-му Параджанову (спільно з Яковом Базеляном) пропонують постановку казки "Андрієш". Літературне джерело румунською (яку у радянський час називали молдовською) мовою (понад 300 стор.) потребувало відбору матеріалу, що здійснили сценаристи Е. Буков, Г. Колтунов, С. Лялін. Прізвища Параджанова серед сценаристів немає. Автор твору Еміліан Буков, відомий молдовський радянський письменник та громадський діяч, з різноманіття чародійних істот молдовського (румунського) епосу відібрав одну лінію – боротьбу героя з темною силою. Найголовніший урок, що виніс Параджанов з цих перших картин, – зафільмував "Тіні забутих предків" українською, зберіг гуцульський діалект і категорично не дозволив дублювати російською, що викликало спротив у влади і вплинуло на подальшу долю режисера. Такою була ціна професії Параджанова в епоху соцреалізму, до риторики якої він більше ніколи не повертався.
Слово як зброя
(2024) Котенок, Вікторія
У Луцьку наприкінці жовтня відбувся XXVII Всеукраїнський конкурс професійних читців імені Лесі Українки. Заснований головою Спілки театральних діячів Лесем Танюком, спершу він проходив у Києві, потім в Ялті, і вже 10-й рік його домівкою є Волинь. Тому в програмі конкурсу є відвідання учасниками Літературно-меморіального музею Лесі Українки в селі Колодяжне, у садибі, де пройшло дитинство та юність поетеси. Завершилася церемонія виступами лауреатів та спільною музично-поетичною композицією з піснею "Ой у лузі червона калина". Члени журі побажали молоді вчитуватися і заглиблюватися у твори Лесі Українки, адже вони поза часом і мають відповіді на безліч питань. А також популяризувати твори поетеси, бо це теж частина нашої боротьби за свободу і незалежність України.

Browse

Browsing Кіно-Театр. 2024. № 1 by Title

Results Per Page

Sort Options