Реформа децентралізації сьогодні вважається однією з найбільш успішних в Україні, незважаючи на дещо дивний з конституційної точки зору спосіб її реалізації. Складовими цієї реформи є не лише процес добровільного об’єднання (чи, краще сказати, укрупнення) територіальних громад, несподівано завершений низкою розпоряджень Кабінету Міністрів України, але й надання цим новим громадам більших повноважень та відповідно більших ресурсів. З цією реформою поєднано також реформування адміністративно-територіального устрою України на районному рівні, здійсненому, всупереч пункту 13 частини першої статті 92 Конституції України, постановою Верховної Ради України (а не законом). Менше уваги у цьому контексті привернула реформа виборчого законодавства, проведена у декілька етапів протягом 2020 року. Дискусія в основному обмежилася виборчими системами, хоча інші зміни виборчого законодавства в аспекті місцевих виборів, які не викликали публічних заперечень, на наше переконання, мають велике значення для подальшого функціонування місцевого самоврядування в Україні. У поєднанні ці дві зазначені реформи з урахуванням способу їх здійснення по суті перекреслюють існуючу доктрину муніципального права (чи, точніше, права місцевого самоврядування, оскільки нічого «муніципального» конституційне право України не передбачає). Тут ми коротко наведемо основні аргументи, які спонукають до такого висновку.