Київська академія. Випуск 22

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/37884

Browse

Now showing 1 - 10 of 10

Wykształcenie przedstawicieli moderatorium studiów generalnych w klasztorach dominikańskich we Lwowie i Podkamieniu w latach 1746–1783
(2025) Miławicki, Marek
У статті досліджено освіту членів модераторію двох генеральних студій, які діяли в Руської провінції Домініканського ордену в другій половині XVIII ст. У структурі модераторію генеральної студії найнижчою була посада магістра студентату, від якого вимагався ступінь лектора святого богослов’я. Щоб його отримати, кандидат мав закінчити певні школи та скласти необхідні іспити. Аналогічна ситуація спостерігалася з бакалавром студії, який ішов далі у структурі модераторію. Кандидат на цю посаду мав посідати наступний науковий ступінь в ієрархії наукових звань, які можна було отримати в Домініканському ордені, — бакалаврат. Його здобуття передбачало конкретні педагогічні досягнення і складання відповідних іспитів. Найвищою посадою в модераторіумі генерального студіуму була регентура, на яку претендували ченці зі ступенем магістра святої теології — найвищим науковим титулом в ордені. Як виявляється, в Руської провінції в досліджуваний період ця вимога не виконувалася. А надана ще в XVII ст. майстром ордену диспенса від згаданого припису не лише не заохочувала монахів до дотримання вимог, а радше спонукала до їх ігнорування. У статті проаналізовано викладені у додатку дані про всіх членів модераторію двох загальних студій — львівської та підкаменської.
Анальфабети у Підкамінському домініканському конвенті наприкінці ХVІІ — у ХVІІІ ст.
(2025) Букало, Ігор
У статті розглянуто освітні компетенції ченців Підкамінського домініканського конвенту на основі зафіксованих форм особистого завірення записів у Книзі професій. Виявлено, що 20% домініканців у цьому конвенті не володіли латиною, а послуговувалися польською. 4,5% були анальфабетами, про що свідчить їх невміння підписатися та завірення запису рівнораменним хрестом. Про це ж, для окремих осіб, говорять супровідні записи такого самого змісту. Особливої уваги у досліджені приділено самій Книзі професій, простежено час та механізми формування документа, особливості формулярів записів та джерельний потенціал. Констатовано, що всі анальфабети були конверсами, проаналізовано формування цієї категорії домініканців у спільноті. Окрему увагу зосереджено на афіліації неписьменних кандидатів: їхньому географічному та, почасти, соціальному походженню; особливостям випробувального терміну чи новіціяту (встановлено випадки трирічного новіціяту, що вказує на ігнорування норм постанов генеральних капітул про максимальний дворічний термін). Простежено вікові характеристики анальфабетів: вік вступу до спільноти, стаж конверсів, час служіння, тривалість життя. З’ясовано, що конверси були маломобільними, а часто взагалі не міняли місця свого служіння. Розглянуто особливості духовної та освітньої формацій анальфабетів, зокрема те, що конверси зазвичай здобували освіту перед складанням професій, натомість пізніше виконували фізичну працю в монастирі. Проаналізовано домініканську освітню модель, що дало підставу розцінити освітні студії у Підкамінському конвенті як спрямовані на інші категорії домініканців, а відтак, констатовано, що орден, хоч і обмежував кількість конверсів-анальфабетів, проте все ж сприймав їх за невід’ємну частину тогочасної спільноти Підкамінського конвенту.
Атрибуція й експертиза книжкових пам’яток. З досвіду Інституту книгознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, відп. ред. Г. І. Ковальчук (Київ: Академперіодика, 2023), 400 с.: іл.
(2025) Затилюк, Ярослав
Рецензоване видання є колективною працею співробітників наукових відділів Інституту книгознавства при Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського (далі — НБУВ). Уміщені тут статті провідних українських фахівців з досліджень книжкових видань, творів графіки та музики є підсумковим викладом їхніх студій, виконаних у рамках планової наукової теми 2019–2021 рр. Разом із тим мета книги ширша — стати помічною у книгознавчих дослідженнях, а також у підготовці експертиз українських культурних пам’яток, передусім книжкових видань різного часу. Тож практично кожна зі статей збірника містить методичні рекомендації про порядок здійснення експертизи, а також практичні поради щодо довідкової літератури, спеціальних джерелознавчих публікацій та інтернет-каталогів. Автори щедро (а часом навіть переобтяжливо) діляться власним досвідом атрибуції графічних та музичних творів, і передусім книжкових видань — від кириличних і латинськомовних друків українських та західних друкарень XVII–XVIII ст. до псевдовидань української діаспори ХХ ст.
Від єзуїтів до Києво-Могилянської академії: освіта, викладання і джерела вченості Стефана Яворського
(2025) Федяй, Микола
У статті реконструйовано ранній етап біографії Стефана Яворського крізь призму освіти, здобутої в єзуїтських колегіумах Речі Посполитої, та її впливу на нього як інтелектуала й викладача Києво-Могилянської академії. На основі широкого кола рукописних та друкованих джерел уточнено його походження, період освітніх мандрів у Львові, Любліні, Вільнюсі й Познані, а також міжконфесійні бар’єри, з якими стикався православний студент. Проаналізовано його курси риторики, філософії та теології, окреслено джерела, якими він послуговувався, і спосіб його роботи з ними. Навчальні курси, богословські трактати й проповіді Яворського свідчать, що він сформувався під впливом католицької вченості, цитуючи й запозичуючи тексти представників Товариства Ісуса, хоча й не афішуючи цього. Пристосовуючи католицьку інтелектуальну спадщину для потреб Православної Церкви, Яворський продовжував традицію київських богословів XVII — першої половини XVIII ст., ставши одним із найбільш творчих її представників. Стаття демонструє, що попри дедалі глибшу інтеграцію Києва до Московського царства на політичному й церковному рівні, місто залишалося частиною ширшого європейського інтелектуального простору, поєднуючи у собі багатоманіття культур.
До історії першого народного училища у Києві
(2025) Шандра, Валентина
Проаналізовано чинники заснування у 1789 р. Київського головного народного училища та з’ясовано обставини його закриття у 1809 р. Простежено ставлення державної адміністрації, місцевих органів влади та киян до цієї школи, встановлено чисельний і соціальний склад учителів та учнів. Зауважено, що у ньому безкоштовно надавалась початкова і середня освіта. Київське головне народне училище постало як один із засобів імперського центру забезпечити лояльність підданих через русифіковану освіту. Російська держава зважала на історичне значення Києва для імперського утвердження у краї, а тому запроваджувала російську школу. Етнічне походження місцевої людності — українців і поляків — до уваги не бралося попри те, що училище утримувалося на кошти річпосполитської Едукаційної комісії (Komisja Edukacji Narodowej) та міського бюджету Києва. Заснування училища було підтримане киянами, що свідчило про прагнення загалу до освіти й розуміння її соціальної значимості. У традиціях маґдебурзького права городяни виявили активність і придбали на кошти міста приміщення для училища. Вирішальну роль при забезпеченні школи професійними педагогами та налагодженні навчання зіграла Києво-Могилянська академія, вихованці якої почали тут викладати. За двадцять років існування школи в ній отримало знання близько 2 тисяч дітей, здебільшого на початковому рівні нижчих класів. Київське головне народне училище не витримало перевірки часом, припинивши своє існування в часи освітніх реформ Александра І, проте послужило солідною базою для відкриття у Києві нових навчальних закладів — гімназії вищих наук та повітових і парафіяльних шкіл з уточненими становими рівнями освіти.
Культ Теребовлянської ікони Богородиці у Львові (1673–1770-ті рр.): механізми сакралізації та незавершена інституціоналізація
(2025) Федишин, Наталія
У статті проаналізовано незавершену інституціоналізацію культу Теребовлянської ікони Богородиці у Львівському Святоюрському соборі між 1673 р. та 1770-ми роками. Методологічно робота спирається на історію побожності та концепції сакральної репрезентації і мобільності образів — із розрізненням стратегій інституціоналізації (просторового закріплення, літургійної регулярності, візуальної стандартизації) і матеріальних маркерів культу, передусім системи дарів/вотів. Джерельну базу становлять інвентарі 1719-го і 1730-х рр., а також судові матеріали 1760-х —1770-х рр. Показано, що процес сакралізації (каплиця/вівтар, братство, літургія, візуальне маркування) розпочався з ініціатив єпископа Йосифа Шумлянського, які сформували навколо ікони економіку дарів: світильники, ризи, срібне начиння, коштовні тканини. Аналіз складу й вартості пожертв увиразнює масштаб і соціальну конфігурацію спільноти, що гуртувалася перед образом, а також динаміку її підтримки в часі. Водночас проєкт залишився персоналізованим і залежним від ініціативи Шумлянського; після його смерті не виникло стійкої інституційної тяглості, а дари перестали нарощувати "критичну масу" публічної присутності. Судові процеси другої половини XVIII ст. стали радше фінальною стадією цієї траєкторії, перевівши суперечку в площину права й засвідчивши обмежений інституційний ресурс. У цих умовах візуальний наратив виконував компенсаторну функцію підтримки пам’яті, не замінюючи ширшої інфраструктури культу.
Приватний лист Інокентія Ґізеля 1681 року
(2025) Тесленко, Ігор
У розвідці аналізується нещодавно виявлений приватний лист одного з найвідоміших українських інтелектуалів XVII ст. — архимандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Ґізеля (1610–1683). Лист було написано 15 (25) червня 1681 р. й адресовано Самійлові Жеребилові, посереднику в контактах настоятеля з волинським шляхтичем Дмитром Жабокрицьким, майбутнім луцьким і острозьким православним єпископом Дионісієм. У ньому міститься прохання терміново та в умовах максимальної секретності передати важливі папери Жабокрицькому, адже від цього залежали його честь і добробут. 25 жовтня 1684 р. текст листа внесено до актових книг Луцького ґродського суду. Його оприлюднення було, очевидно, пов’язане з кризою у відносинах Жабокрицького та його дружини — конфліктом, який призвів до розлучення і тривалих майнових суперечок між колишніми шлюбними партнерами. Відтак, послання Ґізеля перетворювалося на потенційний компромат, здатний вплинути на підсумок протистояння. Водночас документ відкриває ширший контекст: він підтверджує тісні контакти православних середовищ Київської митрополії по обидва боки кордону між Московією та Річчю Посполитою. Таким чином, знахідка дозволяє розширити уявлення про коло комунікацій Інокентія Ґізеля та про характер православних мереж у Східній Європі другої половини XVII ст. Текст листа опубліковано у додатку.
Про час і місце створення українського рукописного перекладу Хроніки Алессандро Ґваньїні
(2025) Дячок, Олег
Стаття присвячена єдиному відомому на сьогодні українському рукописному перекладові "Хроніки Європейської Сарматії" Алессандро Ґваньїні з польськомовного краківського видання 1611 р. Проаналізовано історіографію дослідження рукопису, розглянуто його структуру, описано філіграні використаного паперу. На підставі вивчення підписів осіб, котрі працювали над перекладом, встановлено, що він був створений у 30-х — на початку 40-х років XVIII ст. студентами Києво-Могилянської академії як завдання при вивченні польської мови. Серед них, зокрема, були майбутній ректор Академії, згодом єпископ Григорій (Георгій) Кониський і професор Іван Ярошевський. Наведено повний список перекладачів із зазначенням фрагментів, виконаних кожним з них, а також інформацію про навчання більшості в Академії, встановлену переважно за опублікованими джерелами та науковими публікаціями. Виявлено, що серед перекладачів було четверо вихованців Академії, не згадуваних ні в джерелах, ні в науковій літературі.
Систематика українського та російського народів німецьким науковцем Йоганом Ґотлібом Ґеорґі у зведеному етнографічному описі Російської імперії XVIII ст.
(2025) Петренко-Момотенко, Оксана
У статті висвітлено особливості етнографічної систематики українського та російського народів у зведеній праці німецького етнографа, природознавця, мандрівника, професора мінералогії та члена кількох європейських академій наук Йогана Ґотліба Ґеорґі, присвяченій описові народів Російської імперії XVIII ст. Встановлено надруковані німецькою та російською мовами видання, в яких опубліковано найбільшу етнографічну працю Ґеорґі "Опис усіх народів, що мешкають у Російській державі, та їхніх життєвих обрядів, звичаїв, одягу, жител, віросповідань та інших пам’яток", інформацією про Україну та побут українців у складі Російської імперії. Проаналізовано структуру та наповнення обох видань з перспективи систематики й обсягу описів українського та російського народів. Визначено розділи видань, де наведено етнографічні характеристики українців та росіян. Виявлено відмінності в об’ємі і текстовому наповненні німецького оригіналу та перекладного російськомовного видання при описі українців і росіян; окреслено основні критерії систематики інформацій про обидва народи в одному й другому виданні та проаналізовано повноту й особливості етнографічного опису.
Текстуальні запозичення між могилянськими та єзуїтськими філософськими курсами XVII–XVIII ст.: нові приклади
(2025) Симчич, Микола
Стаття вводить у науковий обіг кілька прикладів дослівної текстуальної залежності між філософськими курсами Києво-Могилянської академії XVII–XVIII ст. і курсами, що викладались у єзуїтських колеґіумах Речі Посполитої. Перший випадок — це текстуальна залежність між курсом Іларіона Ярошевицького (1702/03 навч. р.) і двома рукописними курсами, збереженими в ІР НБУВ. Завдяки проведеній атрибуції цих рукописів з’ясовано, що перший з них — це курс Павела Завільського, викладений у Перемишльському єзуїтському колегіумі у 1688/89–1689/90 навч. рр., а другий — це курс Єжи Ґенґеля, прочитаний у Ярославському єзуїтському колегіумі у 1690/91–1691/92–1692/93 навч. рр. Ярошевицький здебільшого використовує курс Завільського, але вводить туди фрагменти курсу Ґенґеля, не вносячи багато змін до обох текстів. За припущенням автора статті, Ярошевицький використовує курси Завільського і Ґенґеля, оскіль- ки слухав їх сам, коли студіював у єзуїтів. Другий випадок — це використання Платоном Малиновським (1721/22–1722/23 навч. рр.) тексту рукописного курсу, збереженого в ІР НБУВ. На підставі додаткових ознак вдалося встановити, що це філософський курс Францишека Понінського, викладений у Познані у 1687/88–1688/89 навч. рр. Могилянський професор використовує цей рукопис частково, переструктуровуючи його з власними корективами, а водночас використовуючи інші джерела, серед іншого курс Стефана Яворського, викладений у Київській академії у 1692/93–1693/94 навч. рр. Третій обговорений випадок — майже повний текстуальний збіг між могилянським курсом Йосифа Волчанського 1717/18–1718/1719 навч. рр., збереженим в ІР НБУВ, та ще одним руко- писом ІР НБУВ, на титульній сторінці якого вказано, що цей курс було прочитано в Луцькому колеґіумі у 1717/18–1718/1719 навч. рр. Утім, аналіз показав, що насправді ця вказівка не відповідала дійсності: вона належала записувачу курсу Волчанського, гадано могилянському студентові, який слухав його в Києві, але умисне атрибутував єзуїтському колеґіумові, щоб продовжити тут навчання. Крім того, в статті обговорено сам феномен дослівного переписування текстів інших осіб у могилянських філософських курсах і запропоновано деякі методологічні вирішення інтерпретації та оцінки такої практики.

Browse

Browsing Київська академія. Випуск 22 by Title

Results Per Page

Sort Options