Навчально-культурологічна лабораторія

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/12005

Browse

Now showing 1 - 20 of 263

100 років театру імені Марії Заньковецької
(2018) Брюховецька, Лариса
Стаття приурочена до ювілею Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької.
17-й Римський кінофестиваль: актуалізація політичних сенсів
(2023) Швець, Юлій
На дев’ятому році існування Римського міжнародного кінофестивалю (заснований 2006 року) столиця Італії була визнана ЮНЕСКО "творчим містом кіно". Кваліфікаційним пунктом для такого статусу є "ініціативи, спрямовані на просування, доступ, участь і залучення спільнот і громадян, особливо малозабезпечених, до культурного життя". Нинішній, уже 17-й, фестиваль підхопив ці чудові ініціативи й продовжив відкривати якісну культуру для широкого глядача. Цінова політика квитків передбачає чимало показів і заходів із недорогим або вільним доступом. До офіційного визнання FIAPF (Міжнародна федерація асоціацій кінопродюсерів) журі формувалось із очолюваних відомим кінодіячем 50 глядачів, які побажали подивитися всі фільми програми. Конкурс цього року вже оцінювало професійне журі, де був лише один продюсер, всі інші – творчі особистості в галузі кіно, культури та мистецтва, що, звісно, об’єктивує кінопроцес.
20 днів війни: масштаб трагедії
(2023) Швець, Юлій
"20 днів у Маріуполі", попри весь трагізм оповіді, одержав приз глядацьких симпатій на фестивалі незалежного кіно Sundanсe у США, а також основний приз журі та приз глядацьких симпатій на кінофестивалі Docudays. Зняв його цьогорічний лауреат Пулітцерівської премії Мстислав Чернов, котрий разом з фотографом Євгеном Малолєткою та продюсеркою й журналісткою Василісою Степаненко приїхав у місто о 3.30 ранку – за годину до початку повномасштабної війни. Сила стрічки в тому, що картина війни відтворена в ній правдиво, ніщо не "плюсується" й не "концентрується", й, водночас, камера від жодних деталей не відводить погляд. Вона печально вдивляється в трагедію, заздалегідь, здається, розуміючи фінал.
25-та "Мельпомена Таврії": Ми – вдома!
(2024) Котенок, Вікторія
У вересні 2023 року відбувся ювілейний Міжнародний театральний фестиваль "Мельпомена Таврії". Гасло "ми-вдома" було обрано недаремно, адже після звільнення Херсона він частково туди повернувся і на тиждень об’єднав 21 місто України, а також Ґабчіково (Словаччина), Брагу (Португалія) і Стамбул (Туреччина). Кожен театр-учасник показував виставу на своїй сцені. Кілька подій камерного формату пройшли у Херсоні (у безпечних місцях без публічного анонсування). Афіша складалася з 66 вистав, 20 з яких показували у Києві. Подаємо враження від трьох вистав столичних театрів. Хоч експертна рада фестивалю була сформована, та оргкомітет вирішив не відзначати лауреатів, аргументуючи це тим, що всі учасники вже є переможцями, якщо беруть участь у фестивалі, що відбувається під час війни.
GRA: Great Real Art. Підсумки IV Всеукраїнського театрального фестивалю-премії "ГРА"
(2022) Швець, Юлій
Фестиваль-премія "ГРА", який проводиться раз на рік на конкурсній основі, оголосив переможців – це шість із майже 90 прем’єрних вистав 2020 року з усіх куточків нашої країни: від Одеси до Києва, від Берегового, що на кордоні з Угорщиною, до Сєверодонецька на Луганщині.
War drama as a living reality
(2023) Briukhovetska, Larysa
Since 2014, the Russian aggression in Ukraine has prompted filmmakers to master a new genre of war drama to tell the stories of those who serve in the Ukrainian army or the territorial defense, as well as those who contribute to the war effort as volunteers. The article discusses Ukrainian war drama films: Cyborgs. Heroes Don’t Die, Call Sign Banderas, Mother of Apostles, Ilovaysk 2014. Donbas Battalion, Sniper. The White Raven. These films integrate war drama with other genres such as detective stories, adventure films, and psychological drama. They also refer to some archetypal themes and conflicts in order to frame the current experience of the war. However, it will be argued that these films do not simply reuse the existing genre models, but complicate them. They refresh war drama by prioritizing the concrete experience of the ongoing war against Russian aggression over the genre conventions. Ukrainian war drama shows not a game of war but the truth of war. It tells the real stories of the bravery of ordinary people who fight against Russian aggression.
Ада Роговцева: чесність із собою
(2017) Брюховецька, Лариса
Лауреатом Держпремії СРСР за роль у фільмі "Салют, Маріє!" Йосипа Хейфіца вона стала в 33 роки, найвищого звання в країні - народної артистки СРСР - удостоїлась у 41-річному віці, лауреатом Шевченківської премії стала в 44, тобто найвище офіційне визнання здобула задовго до своїх серйозних ювілеїв, випередивши багатьох своїх колег по цеху. Шлях до успіху був прямий і, як видається на сьогоднішній погляд, легкий. Утім, не варто повертатися в минуле, досить подивитись, яким насиченим є її сьогоднішні трудові будні, щоб зрозуміти: перед нами - класичний приклад відданості театру, своїй професії, творчості.
Актор - це маленький оркестр. Слово про Тараса Денисенка
(2018) Брюховецька, Лариса
Стаття присвячена пам'яті українського кіноактора Тараса Денисенка.
Ален Делон підтримав Україну. Громадянська позиція через призму творчості актора
(2023) Ямборко, Ольга
У вересні 2022 року ЗМІ проінформували про те, що легендарний француз Ален Делон здійснить низку заходів на підтримку України. Передусім, актор відвідав посольство України в Парижі, де прочитав напам’ять французькою уривок "Заповіту" Тараса Шевченка, а згодом взяв інтерв’ю у Президента України Володимира Зеленського, яке французький телеканал TV Mond показав для 400-мільйонної аудиторії під час пресконференції першої особи України з представниками французьких ЗМІ. Розмова Алена Делона з Володимиром Зеленським тривала понад 15 хвилин і стала не так прикладом аналітичної чи, навпаки, – рекламної роботи, як сповненим співпереживання спілкуванням двох відомих, впізнаваних у масштабах світової спільноти, людей про війну в Україні.
Аліна Горлова: "Мені цікаво працювати з реальністю й розповідати невигадані історії"
(2022) Горлова, Аліна
Аліна Горлова (н. 1992, м. Запоріжжя) – українська кінорежисерка і сценаристка. У 2008–2012 роках навчалась у КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого. У 2010 пройшла семінар з режисури, роботи з актором та драматургії у Кшиштофа Зануссі. Знімає документальне кіно, ігрові короткометражні фільми, створює візуалізації для театральних постановок і арт-інсталяцій. У творчому доробку – три повнометражних документальних фільми: "Холодний яр. Інтро" (2016), "Явних проявів немає" (2018), "Цей дощ ніколи не скінчиться" (2020).
Анастасія Карпенко та її героїні
(2024) Котенок, Вікторія
Анастасія Карпенко – українська акторка театру і кіно. У героїнях, зіграних Анастасією Карпенко, легко можна впізнати образ сучасної української жінки – більшою чи меншою мірою втомленої, згорьованої, змушеної багато працювати і віддаватися своїм рідним, але сильної духом, внутрішньо незламної, яка щодня вміє знаходити у собі ресурси, щоб жити і працювати, допомагати і любити.
Андрій Мостренко: "На прем'єрі багато військових дякували, фотографувалися разом"
(2024) Мостренко, Андрій
Андрій Мостренко (н.1972, Таллінн) – актор театру, кіно, дубляжу, заслужений артист України. Закінчив Миколаївське училище культури (режисер масових заходів), Миколаївську філію Київського університету культури і мистецтв (соціальна педагогіка, викладач Олег Ігнатьєв). З 1993 по 2006 рік працював у Миколаївському українському театрі драми та музичної комедії, де зіграв Голохвастова у виставі "За двома зайцями" Михайла Старицького, Дона Хуана у "Науці підкорювати жінок" за п’єсою Гільєрме Фігейредо; Івана Карася у "Запорожці за Дунаєм" Семена Гулака-Артемовського, Гната у "Чарівниці" за п’єсою Івана Карпенка-Карого "Безталанна", Генрі Хіггінса у "Моїй прекрасній леді" Бернарда Шоу та ін. З 2007 року – актор Київського театру драми та комедії на лівому березі Дніпра. Грає у виставах: "Море... Ніч... Свічки..." за п’єсою "Це величне море" Йосефа Бар-Йосефа (Ефраїм), "Корсиканка" Іржі Губача (Бертран), "Дзвінок з минулого" Анатолія Крима (Андрій), "Батько" Флоріана Зеллера (П’єр), "37 листівок" Майкла МакКівера (Стенфорд Пі Саттон (батько)), "З цією виставою щось не так" Генрі Льюїса, Джонатана Сейєра, Генрі Шилдса (Денніс, Перкінс). З 2008-го – працює на дубляжі, з 2009-го – знімається у кіно. Ролі: чекіст Євдокімов ("Чорний ворон" Тараса Ткаченка, 2019), капітан СБУ Володимир Руденко (серіал "Доброволець" Ахтема Сеітаблаєва, 2020), Кеп ("Снайпер. Білий ворон" Мар’яна Бушана, 2021), батько української родини Михайло Іванюк ("Щедрик" Олесі Моргунець-Ісаєнко, 2022), заступник командира прикордонного загону ("Мирний-21" Ахтема Сеітаблаєва, 2023), Батько (молодий) ("Батько" Олександра Кобзаря, 2023) та ін.
Анімаційна шевченкіана
(2023) Брюховецька, Лариса
Перший Шевченків "Кобзар" побачив світ 26 квітня 1840 року, й на честь цієї події 2017 року відбулися безкоштовні онлайн-покази фільму "Причинна". У 2018 році картина отримала Гран-прі фестивалю "Відкрита ніч" та "Золоту Дзиґу" за найкращий анімаційний фільм, у 2019 році – Премію ім. Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва. Кожен з трьох фільмів виявив творчу індивідуальність постановника і художників, які з ним працювали, водночас підтвердивши безмежний діапазон творчості великого поета. 30 листопада 2022 року стало відомо, що "Причинну" показали у Лісабоні в рамках благодійного проєкту "Shortcutz Lisboa" і кошти, зібрані на події, найближчим часом направлять на допомогу ЗСУ, на підтримку збору "Гривня на перемогу".
Анімація Людмили Ткачикової: життя як казки і казки як життя
(2023) Канівець, Анастасія
Киянка Людмила Ткачикова (нар. 3.09.1959) є випускницею того самого Київського інженерно-будівельного інституту, з якого вийшла у світ ціла плеяда майстрів української анімації, починаючи від Володимира Дахна, Давида Черкаського, Алли Грачової... Закінчивши архітектурний факультет інституту (1977), у 1983 Ткачикова прийшла на курси художників-аніматорів на кіностудії "Київнаукфільм". Як аніматорка безпосередньо "оживляла" намальованих персонажів із серії Володимира Дахна ("Як козаки на весіллі гуляли", 1984, "Як козаки інопланетян зустрічали", 1987), стрічок "Твій люблячий друг" Олени Баринової за листами Льюїса Керролла (1984), "Ненаписаний лист" Євгена Сивоконя (1985), "Ґаврош" Ірини Гурвич за епізодом зі "Знедолених" Віктора Гюґо, "Історія про дівчинку, яка наступила на хліб" Алли Грачової за казкою Ганса Крістіана Андерсена (1986).
Арешт, суд, ув'язнення. Юриспруденція в СРСР на службі в КДБ
(2024) Брюховецька, Лариса
Для нас нині свобода слова – стан природний, як дихання. В СРСР всі мали думати, говорити і діяти за велінням компартії та її вождів. Параджанов себе поводив так, ніби цього правила не існувало або він про нього не знав. Колеги боялися потрапляти до нього на язик, але тут проявлялася його амбівалентність. Як стверджував очільник КДБ УРСР В. Федорчук, в поле зору органів Параджанов потрапив ще в 1950-х. В Україні досьє на Параджанова почало наповнюватися з 1962 року, і чимало його висловів лягали на стіл "компетентних органів", зокрема його знамениті: "Мені квиток тільки в один кінець" (коли мав летіти на фестиваль до Аргентини), відповідь на запит "Советской Энциклопедии", яка звернулася до нього за біографічною довідкою: "Повідомте Вашим читачам, що я помер в 1968 році через геноцидну політику радянської влади", – а ще його вислови: "Я перший підняв меч, щоб вигнати з кінематографа червоних комісарів, надушених "Красною Москвою", "Я першим вирив могилу соцреалізму своїми фільмами". Про цю нестриманість, яка йому шкодила, писали його колеги, зокрема Володимир Луговський у книзі "Невідомий Маестро".
Артем Свистун: "Місія кожного – служити землі, де народився, її людям"
(2023) Свистун, Артем; Котенок, Вікторія
Артем Свистун (н. 1981) – актор, культуролог, режисер, засл. діяч мистецтв України, директор, художній керівник Миколаївського академічного художнього драматичного театру. Закінчив Миколаївську філію Київського національного університету культури і мистецтв, Одеський інститут державного управління НАДУ при Президентові України. У 1998 році ще студентом розпочав творчу діяльність як актор на сцені Миколаївського театру. 2001 заснував і по 2017 рік керував Міським молодіжним народним театром "С.Т.У.К.". У 2007 році ініціював заснування Миколаївської міської громад. молодіж. організації "Федерація аматорських миколаївських театрів" (очолював до 2017 року). З 2012 по 2016 рік працював і як директор-розпорядник у Миколаївському художньому театрі. У 2013–2016 роках очолював театральний фестиваль Міжнародного Чорноморського клубу "Homo Ludеns". З квітня 2017 – директор-художній керівник Миколаївського театру (з лютого 2022 – в. о.). Поставив вистави: "Самотня зірка" Наталі Кравченко, "Експеримент, або Трагедія творчості» і "Східні вогні" Людмили Оспадової, мюзикли "Летючий корабель" Олександра Афанасьєва, "Одного разу в Миколаєві" і "Листи до Святого Миколая" (автор лібрето обох – Людмила Оспадова), моновистави "Проста українська скіфська баба" за твором "Доця" Тамари Горіха Зерня та ін.
Архетипи української історії у кінотворчості Сергія Якутовича
(2023) Ямборко, Ольга
21 листопада 2022 року виповнилося б 70 років Сергію Якутовичу – українському художнику, представникові мистецької династії, чий внесок в українське мистецтво, у тому числі кінематограф, 2-ї половини ХХ – початку ХХІ ст. важко переоцінити.
Архетипи української історії у кінотворчості Сергія Якутовича
(2023) Ямборко, Ольга
Сергій Георгійович Якутович (21 листопада 1952, Київ, УРСР — пом. 27 червня 2017, Київ) — український художник, графік, книжковий ілюстратор, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, член Національної спілки художників України, член-кореспондент Академії мистецтв України.
Асгар Фархаді: честь як універсум (до 50-ліття режисера)
(2022) Швець, Юлій
Іранець Асгар Фархаді – ще не "ветеран", але вже цілком визнаний у світі кінорежисер у розквіті таланту – в усіх своїх стрічках розвиває концепцію Честі та необхідності її ренесансу задля покращання людської моралі.
"Банші Інішерина": дружба-ненависть
(2023) Швець, Юлій
Мартіна Макдона часто порівнюють з відомими драматургами, такими як Джон Міллінгтон Сінге та Девід Мамет. Макдонах відомий тим, що пише темні комедії з фоном Ірландії, де він провів більшу частину своїх літніх канікул. Його розповіді відомі тим, що використовували інтенсивну символіку та кручені кульмінації. МакДонах народився і виховувався в Лондоні (Англія). У нього є молодший брат, відомий сценарист Джон Макдонах. Він покинув школу, коли йому було 16 років, щоб переслідувати любов до письма, переглядаючи фільми та читаючи книги. Після десятиліття цього в 1994 році він написав свої перші сім п'єс, з яких багато хто зрештою був поставлені у Лондоні. За багато цих п'єс йому присвоєно престижні нагороди та номінації, такі, як премія Тоні, премія Лоранса Олів'є. Він не лише драматург відмінної творчої сили, але і добре відомий сценарист і режисер фільмів. Він відомий у світі театру, як той, хто дав театру новий жанр - театр "в твоє обличчя", бо його п'єси та сценарії часто є дотепними та суворо реалістичними.

Browse

Browsing Навчально-культурологічна лабораторія by Title

Results Per Page

Sort Options