Кіно-Театр. 2005. №4

Permanent URI for this collection

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/25819

Browse

Now showing 1 - 20 of 30

Без глянцю і макіяжу
(2005) Брюховецька, Лариса
Стаття присвячена глибокому аналізу конфлікту між "глянцевим" фасадом українського шоу-бізнесу та суворою реальністю вітчизняного кінематографа. Автор роздумує над парадоксом: доки державний та комерційний сектори плекають "комплекс меншовартості", намагаючись вразити Європу розкішшю (на прикладі Євробачення), молоді режисери — Ігор Стрембицький та Тарас Томенко — здобувають найвищі світові нагороди (Каннська "Золота пальмова гілка", призи "Берлінале"), звертаючись до тем знедоленості та людського болю. У статті проводиться паралель між сучасним українським кіно та італійським неореалізмом, де головною цінністю постає людина, а не спецефекти. Автор застерігає від ігнорування цих успіхів та підкреслює, що справжнє визнання України у світі приходить через чесне мистецтво, а не через імітацію західного споживання.
Несвоєчасні роздуми про політичне кіно (фільми про Помаранчеву революцію)
(2005) Брюховецька, Ольга
У статті аналізується стан українського документального кіно крізь призму подій осені 2004 року. Автор розглядає Помаранчеву революцію не лише як історичну подію, а й як комерційний бренд ("експортний продукт") та потужний імпульс для кінематографа. У тексті протиставляються два типи документалістики: офіціозна ("Україна: прорив до демократії"), що подає події як революцію "зверху" та ігнорує гострі кути, і конструктивістська , побудована на принципах вертовської "Кіноправди" та агресивного монтажу. Особлива увага приділяється психоаналітичному розбору політичного дискурсу, де обмовки та жести політиків (Януковича, Сівковича, Ківалова) стають ключем до розкриття несвідомих істин тогочасного процесу. Стаття завершується філософськими роздумами про "мить надії" та здатність кіно муміфікувати час, зберігаючи емоційний досвід Майдану від ідеологічного забуття.
Донецьк: сім кроків за горизонт
(2005) Брюховецька, Лариса
Стаття є розлогим нарисом-дослідженням "творчого вибуху" Донецького українського музично-драматичного театру на межі XX–XXI століть. Автор розкриває стратегію успіху колективу в переважно російськомовному промисловому регіоні, аналізуючи шлях від "непізнаного об’єкта" до володаря Національної премії імені Тараса Шевченка за виставу "Енеїда". У центрі уваги — постать художнього керівника Марка Бровуна, який поєднав талант адміністратора та митця для створення сучасного менеджменту, формування зіркового акторського ансамблю (зокрема Андрія Романія) та залучення провідних режисерів (Віктора Шулакова, Андрія Бакірова). Текст детально описує репертуарну політику театру, яка базується на синтезі музики, драми та високої енергетики, що дозволяє українській класиці та сучасним європейським п’єсам збирати аншлаги.
Брати Карамазови
(2005) Селіванова, Вікторія
У статті аналізується тріумф вистави "Брати Карамазови" на премії "Київська Пектораль", де постановка здобула перемоги майже в усіх головних номінаціях (режисура, чоловіча та жіноча ролі, сценографія, дебют). Автор статті піддає сумніву доцільність такої "надуваги", розглядаючи її як симптом кризи театральної критики та рецепції. Вистава трактується як спроба реанімації "великого стилю" та академічної монументальності, що, на думку критика, входить у резонанс із застарілими "імперськими" кодами та тоталітарною естетикою. Попри високу оцінку окремих акторських робіт (О. Богдановича та В. Спесивцевої), загальне вирішення вистави критикується за надмірну літературність, відсутність цілісного ансамблю та тяжіння до кітчу в масових сценах.
Юрій Одинокий: "Я роблю свої вистави для глядачів"
(2005) Одинокий, Юрій; Кузнєцова, Жанна
В інтерв'ю (травень 2005 року) режисер Юрій Одинокий розкриває творчу кухню створення вистави "Брати Карамазови", яка стала значною подією в театральному житті Києва. Автор постановки розповідає про чотирирічну роботу над текстом Ф. Достоєвського, специфіку інсценізації та свідомий вибір протагоністом Івана Карамазова. Режисер обґрунтовує своє бачення "віри" як центральної теми роману, аналізує акторські роботи (зокрема співпрацю з Богданом Ступкою) та взаємодію з художником А. Александровичем-Дочевським. Особлива увага приділяється питанню катарсису як головної мети вистави, а також проблемам збереження художньої якості постановки в репертуарному театрі після прем'єри.
Сприйняття кінотворчості Олександра Довженка в Польщі
(2005) Даберт, Доброхна; Булаховська, Юлія
У статті детально аналізується історія знайомства польського глядача та критиків із кінематографічною і літературною спадщиною Олександра Довженка. Автор досліджує причини слабкої обізнаності польської публіки з фільмами режисера у поствоєнний період, що обмежувалася елітарними переглядами "Землі" та "Мічуріна". Окрему увагу приділено публікаціям сценаріїв, щоденників та кіноповістей Довженка у польській періодиці ("Kino", "Dialog", "Ekran"), які компенсували брак візуального досвіду. На основі праць провідних польських кінознавців (Є. Тепліца, Р. Дрейер-Сфард, Є. Плажевського) висвітлюється еволюція оцінок довженківського стилю: від визнання його поетичного ліризму та "пантеїзму" до пізніших дискусій про пропагандистський характер творів у контексті радянської ідеології. (Переклала з польської Юлія Булаховська)
Сергій Лифар з Києва
(2005) Майко, Інна
У статті на основі архівних документів та спогадів розкриваються маловідомі факти біографії видатного танцівника та хореографа Сергія Лифаря. Автор проводить детективне дослідження щодо справжньої дати народження митця, спростовуючи помилкову дату (1904), вказану на його надгробку в Сент-Женев’єв-де-Буа. Завдяки знайденим у Державному архіві Києва "формулярному списку" батька та проханню матері до попечителя учбового округу, доведено, що Лифар народився 20 березня (2 квітня за новим стилем) 1905 року. Текст детально описує родовід артиста, його дитинство в маєтку діда-козака Василя Марченка, навчання в київських гімназіях та нерозривний духовний зв'язок із Києвом і Дніпром, який Сергій Михайлович зберіг до кінця життя.
По той бік межі болю
(2005) Бойко, Вікторія
Засновник тренду "Протиріччя та унікальність", який повністю обновив корейський кінематограф, є екстраординарною постаттю в даному контексті: у Південній Кореї режисурою займаються лише вихідці з привілейованих прошарків суспільства. І тут ми вперше стикаємось з кімкідуківським епатуванням публіки: Кім так ніколи і не отримав режисерської освіти. В його картинах співіснують дика, мало не гарячкова самодеструкція і ліризм, струни якого натягнуті до такої межі, що перетворюється в ультразвук який змушує нас відмовлятися від емпатійної насолоди від фільму, фактично елімінуючи її. Його макабричний і водночас наскрізь символічний стиль бачення гранично контрастує з нарочито "витонченими" формами.
Коли бракує слів... Природа насильства у Кім Кі Дука
(2005) Косенко, Анна
Після перегляду фільмів Кім Кі Дука виникає відчуття, що на білому полотні екрана побачимо червоні бризки крові, якою перенасичене його кіно. Жорстокість фільмів Кім Кі Дука — це насамперед тілесне сприйняття фільму, але також і поштовх до рефлексій над природою власного тіла та спосіб через переживання в собі чужого болю відчути подих священного. Якщо раніше режисер, вдаючись до насильства на екрані, ставив перед глядачами низку нерозв’язних питань, то останні три фільми більшою мірою вже рефлексують над природою тілесності та жорстокості, хоча на першому місці, як і завжди у цього корейського режисера, залишається поетика кінообразу, що впливає своїм особливим, східним естетизмом.
Один поворот ключа
(2005) Брюховецька, Лариса
У статті аналізується творчий метод майстра об’ємної анімації Олега Педана на прикладі його стрічки "Ключ". Автор розглядає сюжет фільму як своєрідну антиутопію та "екологічну казку", де з відпрацьованих деталей годинникових механізмів народжується залізна потвора, що загрожує місту. Особлива увага приділяється унікальності художнього вирішення: використанню персонажів ручної роботи, майстерному володінню об’ємами та простором без залучення комп’ютерної графіки. Режисер постає як віртуоз-винахідник, що одухотворює світ речей, наділяючи механічні об’єкти індивідуальністю та емоціями, що наближає його роботу до традицій середньовічних майстрів-ремісників.
Теплі спогади холодної пори
(2005) Брюховецька, Лариса
У статті розглядається майстерність видатного українського аніматора Євгена Сивоконя на прикладі його робіт у техніці сипучих матеріалів — "Компромікс" та "Засипле сніг дороги". Автор аналізує еволюцію стилю режисера: від абстрактних філософських узагальнень про боротьбу добра і зла до інтимної, сюжетної розповіді про плинність людського життя. Особлива увага приділяється фільму 'Засипле сніг дороги", де через чорно-білу естетику та метафорику снігу передано глибоке примирення між активним дитинством і споглядальною старістю. Стрічка виступає як філософський роздум про цінність кожного етапу існування, втілений у безсловесній, але надзвичайно емоційній формі.
Яскрава безбарвність, або Проти відчуження
(2005) Баб'як, Вікторія
У статті аналізується студентська робота режисерки Марини Горбач "Банка" — короткометражна ігрова стрічка, що отримала визнання на фестивалі "Пролог-2005". Автор розглядає фільм як взірець української кіношколи, де візуальний образ і графічна точність кадру домінують над словом. Особливу увагу приділено центральній метафорі — банці, яка трансформується протягом сюжету від символу самотності, контрактного рабства та сюрреалістичного відчуження до образу сімейного затишку та нового життя. У статті відзначається майстерність операторської роботи, містична атмосфера "безсловесного" кіно та роль звукорежисури у створенні емоційного ландшафту стрічки.
"Відкрите море": чи лишається питання відкритим?
(2005) Скоморощенко, Ольга
У статті аналізується успіх іспанської стрічки "Відкрите море", що базується на реальній історії Рамона Сампедро — моряка, який 28 років боровся за право на добровільну смерть. Автор розглядає фільм крізь призму етичних та філософських проблем, центральною з яких є евтаназія та право людини розпоряджатися власним життям. Висвітлено творчий шлях режисера Алехандро Аменабара, його перехід від містичних трилерів до глибокої психологічної драми, а також майстерність акторського ансамблю на чолі з Хав’єром Бардемом. Текст підкреслює паралелі між сюжетом та класичною літературою (Ф. Достоєвський), аналізує соціальний резонанс стрічки та її тріумф на національних і міжнародних кінопреміях.
Під маскою легкого жанру
(2005) Рибальська, Олена
У статті представлено критичний огляд сучасного чеського кінематографа на прикладі робіт Вацлава Маргоула та Марека Найбрта. Автор аналізує жанрову специфіку стрічки "Спритний Філіпп" як дотепної пародії на класичний американський детектив 1930-х років, відзначаючи майстерність стилізації під голлівудські взірці. Друга частина тексту присвячена фільму "Vaterland. Мисливський щоденник", який розглядається як філософська притча, замаскована під трилер. Висвітлено ключові теми твору: зіткнення цивілізацій, тягар родинних традицій, соціальну ієрархію між "колоністами" та місцевими жителями, а також руйнування стереотипу про чеське кіно як виключно комедійний жанр. Особливу увагу приділено символізму деталей побуту та сприйняттю "землі предків" крізь призму європейського сафарі.
Фандорін зачиняє двері
(2005) Гриньок, Інетта
"Блискуча детективна інтрига розгортається на тлі парадних фасадів та засніжених алей старої Москви, у розкішних вітальнях та темних закутках. Високопосадовці, банкіри, терористи, загадкові красуні та крадії перетворюють політичні вбивства кінця XIX століття у захоплююче видовище". "Ігри скінчились. Тепер справжній Фандорін у справжній справі". "Екранізація кращого роману Бориса Акуніна".
Валерій Квас. Реквієм по оператору
(2005) Юрченко, Віталій
У статті аналізується складна психологічна та творча взаємодія режисера й оператора як фундамент створення кінообразу. Автор розглядає операторську професію як унікальний синтез високої інтуїції та прагматичного логічного мислення, де оператор виступає творцем "озонового шару" фільму. На прикладі творчої біографії Валерія Кваса — випускника майстерні Бориса Волчека — простежується шлях становлення класичного оператора: від дипломної роботи "Етюд про скло" до пошуку індивідуального стилю в межах загального режисерського задуму. Особлива увага приділяється поняттю "пасивної режисури" оператора та важливості професійної довіри в тандемі, що дозволяє закарбувати на екрані не просто зображення, а глибинний сенс фільму.
Про Льоню
(2005) Степанков, Костянтин
У статті представлено спогади Костянтина Степанкова про видатного українського кінорежисера Леоніда Осику, одного з фундаторів "українського поетичного кіно". Автор акцентує увагу на унікальному дарі Осики — здатності знаходити "справжнє" та "необхідне" як у мистецтві, так і в людях. Висвітлено роль режисера у формуванні акторського складу знакових фільмів епохи, зокрема його участь у доленосному виборі Івана Миколайчука на роль Тараса Шевченка. Описано творче середовище Київської кіностудії імені О. Довженка 1960-х років, коло спілкування навколо Сергія Параджанова та внесок Осики у відкриття таких акторів, як Борислав Брондуков, Василь Симчич та Федір Панасенко. Нарис поєднує професійний аналіз із особистими теплими спогадами про дружбу та взаємовиручку в кіноспільноті.
Віталій Зимовець: "Сподіваюсь, що в Україні буде багато фільмів"
(2005) Зимовець, Віталій; Брюховецька, Лариса
В інтерв’ю оператор-постановник Віталій Зимовець розповідає про свій шлях у кінематографі: від перших кроків на Київській кіностудії імені О. Довженка до створення визнаних шедеврів українського екрана. Автор ділиться унікальними подробицями роботи над візуальним стилем фільму "Сліпий дощ", що здобув міжнародне визнання, та дипломною роботою "Бумбараш". У розмові висвітлено особливості операторської школи 60–70-х років, технічне оснащення тогочасних студій та важливість творчого тандему між оператором і режисером. Окрему увагу приділено співпраці з такими постатями, як Віктор Гресь, Борис Івченко та Олесь Янчук, а також роздумам про збереження кіноспадщини та трансформацію професії в умовах ринкових змін 90-х років.
Ада Роговцева: "Театр не повинен бути машиною..." : [інтерв'ю]
(2005) Роговцева, Ада; Кандинська, Віра
В інтерв’ю народна артистка України Ада Роговцева роздумує над природою акторської професії, визначаючи її не лише як долю, а як фах, що вимагає граничної щирості та емоційної відкритості. Актриса ділиться спогадами про свої перші кроки в мистецтві, навчання в інституті імені І. Карпенка-Карого та знакові ролі в Театрі російської драми імені Лесі Українки, зокрема у виставі "Останні", що стала іспитом на професійну зрілість. Особливу увагу приділено етичним аспектам колективної творчості, складнощам взаємин із режисерами та партнерами по сцені, а також драматичному рішенню залишити рідний театр після 35 років роботи. Текст розкриває внутрішній світ митця, для якого інтуїція та вірність власним принципам є дорожчими за професійний конформізм.
Лідія Данильчук. Шлях до...
(2005) Данильчук, Лідія; Левченко, Олена
Інтерв'ю присвячене творчому шляху видатної української актриси Лідії Данильчук — співзасновниці творчої майстерні «Театр у кошику». У розмові висвітлено етапи її професійного становлення: від перших декламацій новел Стефаника у рідному селі та навчання у Хусті й Києві до роботи в Одеському музично-драматичному театрі та львівському Театрі імені Леся Курбаса. Актриса відверто розповідає про протистояння радянській театральній рутині, ідеологічний тиск КДБ через українську мову, творчі пошуки в еміграції та доленосну зустріч із режисером Іриною Волицькою. Особливу увагу приділено роботі над знаковими виставами за творами Василя Стефаника та Лесі Українки, які стали основою авторського інтелектуального театру актриси. Інтерв’ю взяла Олена Левченко.

Browse

Recent Submissions