Докторська школа імені родини Юхименків

Permanent URI for this community

https://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/35502

Browse

Now showing 1 - 20 of 64

Принцип правової визначеності як складова верховенства права : дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
(2019) Матвєєва, Юлія; Цельєв, Олексій
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук (доктора філософії) за спеціальністю 12.00.01 "Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень". – Національний університет "Києво-Могилянська академія". – Київ, 2019. У дисертаційному дослідженні проаналізовано сутність, становлення та еволюцію, сучасне розуміння принципу правової визначеності як однієї з найважливіших складових верховенства права, його співвідношення з іншими спорідненими поняттями; основні вимоги принципу правової визначеності для нормотворчої та нормозастосовчої, зокрема, судової практики. На основі проведеного дослідження запропоновано комплексний науково-методологічний підхід до розуміння принципу правової визначеності як багатогранного й багатовимірного поняття, яке складається з елементів-підпринципів, і класифікацію вимог для нормотворчої та нормозастосовчої діяльності.
Правовий режим власності Православної церкви синодального періоду : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
(2019-04-26) Шмарьова, Тетяна; Якушик, Валентин
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 "Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень" (081 – Право). – Національний університет "Києво-Могилянська Академія", Київ, 2019. Дисертація є одним із перших у вітчизняній науці спеціальних комплексних досліджень, присвячених правовому режиму власності православної церкви за синодального періоду (1700-1917 рр.). Комплексність зумовлена трьома чинниками. Перший – здійснення юридичного аналізу фактичного матеріалу, який частково був об’єктом дослідження історичної науки, але такі дослідження характеризуються локальністю предмету, а також хронологічних та/або географічних рамок. Другий базується на синтезі доробку канонічної та світської наукової думки, використаної в контексті здійсненого дисертаційного дослідження. Третій чинник випливає із об’єкту дослідження, який узагальнено вбирає у себе всі види церковної власності, а також географічного ареалу – території Російської імперії. У роботі проаналізовано уживані щодо визначення церковної власності смислові конструкції та зроблено висновок про уніфікацію понятійного апарату на користь поняття, визначеного за допомогою прив’язки до суб’єкта права власності – церковна власність або церковне майно, які можуть використовуватися як синоніми. Також обґрунтовано існування церковної власності як окремого виду власності, проаналізовано теорії походження церковної власності, типологізовано об’єкти права церковної власності в контексті їхньої оборотоздатності й способів захисту. На підставі аналізу державно-церковних відносин від періоду зламу удільної системи та встановлення самодержавства у Московському князівстві зроблено висновок, що саме у цей період було закладено підвалини домінуючої ролі держави, і така модель в історичній науці отримала назву цезаропапізму. Державна домінанта підсилалась в результаті проведених Петром І реформ, наслідком яких було встановлення державного контролю над церковним майном, а також було проведено заміну патріаршого управління синодальним. Було створено державний орган – Святійший Синод, через який монархія здійснювала управління у сфері зовнішнього і внутрішнього життя церкви. Водночас при Св. Синоді було засновано посаду обер-прокурора, роль якої підсилилась у середині ХVІІІ ст. та залишалась суттєвою до кінця синодального періоду. Наслідком секуляризаційної реформи 1764 р. стало позбавлення архієрейських домів, церков і монастирів земельних володінь із одночасним введенням штатів (за класами), відповідно до яких провадилися регулярні виплати утримання від державної скарбниці. У ХVІІІ ст. результатом реформи став занепад чернецтва і монастирів, які відродилися у ХІХ ст. завдяки політиці надання індивідуальних дозволів на придбання землі, а також офірувань різними видами майна від монарших персон, юридичних і приватних осіб. Аналогічна реформа в українських землях була проведена на двадцять років пізніше, у 80-х рр. ХVІІІ ст. У роботі проаналізовано співвідношення термінів "канонічне право" і "церковне право". Церковне право розглядається як система норм походженням від верховної влади, з частковою імплементацією норм канонічного права. Церковним правом було врегульовано внутрішню структуру церкви, правовий статус окремих її інституцій, взаємовідносини з іншими церквами різних віросповідань, духовними центрами і державою, режим церковного майна, а також віднесені до відання православної єдиновірської церкви питання шлюбу, сім’ї, духовних заповітів, опіки й піклування. В результаті аналізу імперського законодавства і практики Цивільного касаційного департаменту Урядуючого Сенату було зроблено висновок про набуття окремими церковними інституціями статусу юридичних осіб – через визнання за ними майнової правоздатності, а також права бути позивачами і відповідачами в суді. На підставі аналізу ієрархічної структури православної церкви, ґрунтованої на канонічних правилах підпорядкування архієрейській владі, а також діючих за синодального періоду нормах законодавства, зроблено висновок про значну роль Св. Синоду, а також правлячих архієреїв і духовних консисторій у процесі реалізації окремими церковними інституціями повноважень власників. Така роль характеризувалась законодавчими ініціативами, заходами з уніфікації правозастосування, а також владно-розпорядчими та управлінськими функціями. Визначено способи набуття церковними інституціями права власності на об’єкти нерухомості – через дарування, пожертви, духовний заповіт, купівлюпродаж та внаслідок застосування правила земської давності. Набуття права власності на об’єкти нерухомості у Російській імперії було пов’язано із його визнанням державою (в законодавстві й у науковій літературі використовувався термін "укріплення права"). З’ясовано обсяг повноважень власників церковного майна щодо володіння і розпорядження ним, ступінь їхньої самостійності в процесі реалізації правомочностей власників, а також значний вплив на процес верховної влади, Св. Синоду та єпархіальних органів управління та контролю. Сформульоване на Соборі 1503 р. правило невідчужуваності церковних земель відтоді застосовувалось не у контексті неможливості експропріації церковної землі державою, але щодо неможливості церковним інституціям відчужувати належну їм землю самостійно. Для відчуження у всіх випадках потрібен був найвищий дозвіл. Церковні землі, будинки та оброчні (доходні) статті могли здаватися в оренду – при їхній низькій прибутковості й з дозволу єпархіального архієрея. Такого ж дозволу потребувало будівництво на церковній землі. Церковними домами визнавались приміщення храмів, каплички, будинки церковних училищ тощо. Їхнє будівництво було жорстко регламентовано – законодавством визначались не тільки будівельні умови і правила, але і заборона розташовувати поблизу церков шинки, харчевні й навіть храми інших конфесій. На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що рухоме майно церкви, залежно від належності до речей сакральних або освячуваних, також підлягало жорсткій регламентації. Напрестольні речі були вилучені з цивільного обігу, за стародавніми канонічними правилами священні сосуди підлягали відчуженню тільки у випадках скрути, і то – у вигляді злитків, а не виробів. Ікони спадкувались без дорогоцінних риз, але ніколи – іновірцями. Убранство домових церков після смерті власника підлягало передачі найближчому храму, так же як речі старих або таких, що не підлягають ремонту церков. Окремий вид церковного майна становили грошові кошти. Захист церковної власності здійснювався судовим порядком на загальних підставах, оскільки власність церкви, на відміну від майна священно- і церковнослужителів, вважалась публічною. У 1902 р. сенатською практикою було змінено попереднє розуміння церковної землі як сакральної, а, відтак, невідчужуваної через не застосування до неї загального правила про давність. Захист церковної власності здійснювався також шляхом надання церкві преференцій у вигляді звільнення від стягнення окремих видів податків. На підставі аналізу державно-церковних відносин у Російській імперії зроблено науково обґрунтований висновок про недоцільність зрощування державних і церковних інституцій, а також державного контролю за внутрішнім і зовнішнім життям церкви як суспільного союзу. Роль держави на сучасному етапі має зводитися до встановлення правил створення, реєстрації та діяльності церковних структур, правовій регламентації церковного майна, а також, у разі потреби, наданні й обґрунтуванні преференцій щодо його оподаткування та захисту.
Синтез та структурна модифікація піразоло[1,5-a]- піразинових сполук : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 102 "Хімія"
(2020) Гринишин, Євгеній; Вовк, Михайло
Дисертаційна робота присвячена розробленню препаративно зручних та ефективних методів синтезу нових лінійно функціоналізованих та гетероанельованих піразоло[1,5-a]піразинів на основі 4-галогенопіразоло[1,5- а]піразинів, піразоло[1,5-а]піразин-4(5Н)-тіонів, 4-гідразинопіразоло[1,5- а]піразинів та похідних піразоло[1,5-а]піразин-4-карбонових кислот. Вдосконалена методологія одержання піразоло[1,5-а]піразин-4(5Н)-онів, яка ґрунтується на використанні піразол-5-карбонових кислот як ключових синтетичних субстратів. Галогенуванням піразоло[1,5-а]піразин-4(5Н)-онів трихлорооксидом фосфору або трибромооксидом фосфору отримані 4- хлоро(бромо)піразоло[1,5-а]піразини, а тіонуванням пентасульфідом фосфору – піразоло[1,5-а]піразин-4(5Н)-тіони. Взаємодією 4-галогенопіразоло[1,5-а]піразинів із алкіламінами та тіофенолами, а також алкілуванням піразоло[1,5-а]піразин-4(5Н)-тіонів функціоналізованими алкілбромідами синтезовані нові 4-аміно(тіо)заміщені піразоло[1,5-а]піразини. В ряду синтезованих речовин виявлені сполуки із помірною протимікробною активністю, а також із вираженим антибактеріальним та протигрибковим ефектом. Проведено скринінг та оптимізовано умови перебігу Pd-каталізованого крос-сполучення за Сузукі-Міяура 4-бромопіразоло[1,5-а]піразинів із арил(гетерил)борними кислотами. Знайдене перетворення було вдало використанодля отримання ряду невідомих раніше 4-арил(гетерил)піразоло[1,5- а]піразинів. Розроблено метод синтезу мультиграмових кількостей метил піразоло[1,5- a]піразин-4-карбоксилатів, який базується на реакції Pd-каталізованого карбонілювання оксидом вуглецю(II) 4-хлоропіразоло[1,5-а]піразинів при підвищеному тиску. Одержані естери через проміжні нітрили були трансформовані у відповідні амідоксими та амідини. Циклоконденсація амідоксимів із трифторооцтовим ангідридом або етил хлороформіатом знайшла застосування для екзофункціоналізації піразоло[1,5-a]піразинового ядра 1,2,4- оксадіазоловим циклом, а амідинів із ацетооцтовим естером або етоксиметиленмалоновим естером – для модифікації піримідиновим циклом. Знайдена реакція [3+2]-диполярного циклоприєднання етил ізоціаноацетату до 4-хлоропіразоло[1,5-а]піразинів, яка успішно використана для анелювання фармакофорного імідазольного ядра. В результаті синтезовані перші представники нової гетероциклічної системи – етил імідазо[1,5- а]піразоло[5,1-с]піразин-1-карбоксилати, які прогідролізовані до відповідних кислот, а також послідовно перетворені в спирти та альдегіди. Взаємодією 4-хлоропіразоло[1,5-а]піразинів із трет-бутил ціаноацетатом із подальшим деалкоксикарбонілюванням отримані нові представники 2- азагетерилацетонітрилів із піразолопіразиновим каркасом. Їх реакція із діетил 2- [(диметиламіно)метилен]малонатом та (4-метилбензиліден)пропандинітрилом знайшла застосування для синтезу похідних нової гетероциклічної системи піразоло[1,5-a]піридо[2,1-c]піразину із високофункціоналізованими піридиновими ядрами. Циклоконденсацією 4-хлоропіразоло[1,5-a]піразинів із антраніловими кислотами синтезовані представники нової гетероциклічної системи піразоло[5',1':3,4]піразино[2,1-b]хіназоліну. З’ясовано, що швидкість їх утворення контролюється характером замісників у реактантах. Вперше синтезовані гідразинолізом 4-хлоропіразоло[1,5-a]піразинів їх 4- гідразинопохідні виявилися ефективними реагентами для конструювання низки конденсованих трициклічних похідних піразоло[1,5-a]піразину. Так, їх взаємодія із триетилортоформіатом привела до утворення піразоло[1,5- a][1,2,4]триазоло[3,4-с]піразинів. Показано, що хемоселективність реакції 4-гідразинопохідних із оцтовим ангідридом сильно залежить від умов реакції і може приводити як до 3-метилпіразоло[1,5-a][1,2,4]триазоло[3,4-с]піразинів, так і до їх суміші з триацетилгідразинами. Розроблено ефективний варіант одержання піразоло[1,5-а][1,2,4]триазоло[3,4-с]піразин-3(2Н)-онів та анельованих 1,2,4-триазоло-3-тіонів конденсацією із етилхлороформіатом та фенілізотіоціанатом відповідно. Дією згенерованою in situ НNO2 отримано перші представники нової гетероциклічної системи піразоло[1,5-a]тетразоло[5,1- с]піразинів. Досліджено взаємодію 4-гідразинопохідних з діетилоксалатом, яка, в залежності від замісників в піразоло[1,5-a]піразиновому циклі, може приводити або до утворення нової гетероциклічної системи – 2Нпіразоло[5',1':3,4]піразино[2,1-с][1,2,4]триазин-3,4-діону, або до етил піразоло[1,5-a][1,2,4]триазоло[3,4-с]піразин-3-карбоксилатів. На базі реакцій 4- гідразинопіразоло[1,5-a]піразинів із ацетилацетоном, етоксиметиленмалонодинітрилом та етоксиметиленціанооцтовим естером зреалізовано зручний метод екзофункціоналізації піразоло[1,5-a]піразинового скафолда 1-піразольним циклом.
Сексуальне і гендерно-обумовлене насильство, пов'язане з конфліктом, як міжнародний злочин : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі "Міжнародні відносини" за спеціальністю "Міжнародне право"
(2020) Заворотько, Інна; Скалецька, Зоряна
Дослідження присвячено ґрунтовному і комплексному міжнародно- правовому аналізу явища сексуального і гендерно-обумовленого насильства (далі – СГОН), пов’язаного з конфліктом, а також вивченню практики кваліфікації та розслідування його як міжнародного злочину міжнародними й інтернаціональними кримінальними трибуналами та судами. Окремим питанням роботи є здійснення міжнародно-правової оцінки СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, а також діяльності правоохоронних і судових органів України щодо притягнення до відповідальності осіб, винних у їх вчиненні. Поширені випадки не сприйняття СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину не тільки з боку жертв, а й уповноважених осіб правоохоронних і судових органів, незначна практика притягнення до відповідальності осіб за вчинення СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину, розбіжності в доктрині міжнародного права зумовили нагальну необхідність проведення ґрунтовного дослідження теоретичних і практичних аспектів кваліфікації та розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину. Враховуючи те, що СГОН є невід’ємною частиною сучасних конфліктів, питання не тільки не втратило своєї актуальності, а й потребує нових підходів до вивчення і розуміння. Зазначене є особливо важливим для України з огляду на наявність проблеми СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, спричиненим агресією Російської Федерації. У дослідженні надається характеристика таким питанням, як: генеза міжнародно-правової заборони вчинення СГОН, пов’язаного з конфліктом; становлення та розвиток поняття СГОН, пов’язаного з конфліктом, у міжнародному праві; зв'язок СГОН із конфліктом; СГОН, пов’язане з конфліктом, як складова частина воєнного злочину, злочину проти людяності та геноциду; особливості кваліфікації СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину; практика міжнародних й інтернаціоналізованих кримінальних трибуналів та судів щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину; обов’язок держави щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину та внесок недержавних акторів; проблеми відповідальності за СГОН, пов’язане зі збройним конфліктом на території України. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що з використанням сучасних методів пізнання було проведено комплексне дослідження різних аспектів складової частини міжнародних злочинів – СГОН, пов’язаного з конфліктом. Дисертація є першою спробою дослідити теоретичні та практичні питання кваліфікації та розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину, а також виявити прогалини і недоліки сучасного стану відповідальності за СГОН, пов’язане зі збройним конфліктом на території України, як міжнародний злочин, та розробити концептуальні шляхи їх врегулювання. До новизни дослідження можна віднести наступні положення. Уперше було: - детально досліджено ґенезу міжнародно-правової заборони вчинення СГОН, пов’язаного з конфліктом, та виділено три її форми у джерелах МГП та дві форми у джерелах МППЛ; - виділено закономірності дослідження СГОН, пов’язаного з конфліктом, у доктрині міжнародного права; - обґрунтовано необхідність вживання цілісного поняття СГОН, пов'язаного з конфліктом, а не окремих його складових частин; - сформульовано авторську дефініцію СГОН, пов’язаного з конфліктом, під яким запропоновано розуміти акт сексуального характеру та (або) акт, що вчиняється відносно особи через гендер, якщо вони вчинені в умовах примусу та завдали особі фізичної, сексуальної чи психологічної шкоди, а також погроза вчинення зазначених актів та (або) примус до участі у них, за умови, що вони мають географічний, часовий і причинний зв'язок зі збройними конфліктами або іншими ситуаціями, що порушують мир; - здійснено класифікацію воєнних злочинів, злочинів проти людяності та актів геноциду з точки зору визнання їх СГОН, пов'язаним з конфліктом, та виділено їх дві групи: до першої належать ті, що незалежно від будь-яких факторів є актами СГОН, пов'язаного з конфліктом, до другої – ті, що залежно від причини та обставин їх вчинення, можуть бути актами СГОН, пов'язаного з конфліктом; - доведено існування зв'язку між воєнними злочинами виділених груп і формами заборони вчинення СГОН, пов’язаного з конфліктом у МГП; - запропоновано періодизацію становлення переліку злочинів проти людяності з точки зору включення до нього актів СГОН, пов’язаного з конфліктом, у межах якої виділено три етапи: 40-і роки 20 століття (перший етап), 90-і роки 20 століття (другий етап) та початок 21 століття (третій етап); - встановлено взаємозв'язок між виділеними групами злочинів проти людяності та формами заборони вчинення СГОН, пов'язаного з конфліктом, у джерелах МППЛ, а також етапами розвитку таких заборон та етапами становлення переліку злочинів проти людяності; - деталізовано процес кваліфікації СГОН, пов'язаного з конфліктом, як міжнародного злочину, та виділено дві його стадії, друга з яких налічує два етапи; - відповідно до стадій виділеного процесу кваліфікації сформовано практичні інструменти (для першої стадії – таблиці, для другої – схеми) кваліфікації "класичних" актів СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину; - виділено й охарактеризовано особливості розслідування міжнародними й інтернаціональними кримінальними трибуналами та судами СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину; - виокремлено систему міжнародно-правових зобов’язань держави щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину, до якої увійшли обов’язки держави щодо кримінального переслідування осіб за вчинення міжнародних злочинів загалом (закріплені в нормах договірного, звичаєвого та м’якого права), а також обов’язки розслідувати власне СГОН, пов’язане з конфліктом, як міжнародний злочин (закріплені у нормах м’якого права); - здійснено комплексний аналіз внеску недержавних акторів у розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину та виділено п’ять основних його видів; - виділено проблемні питання відповідальності за СГОН, пов’язане зі збройним конфліктом на території України, основні з них детально охарактеризовані. Надано рекомендації щодо їх врегулювання; - запропоновано проблему відсутності у національному законодавстві України цілісного поняття СГОН та похідні від неї питання подолати шляхом внесення змін до Закону України "Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків" щодо доповнення його дефініцією "сексуальне і гендерно-обумовлене насильство", сформованою у даній роботі; - запропоновано проблемне питання відсутності поняття зв’язку злочинних діянь із конфліктом під час їх розслідування врегулювати шляхом внесення змін до Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення, затвердженого наказом Офісу Генерального прокурора № 298 від 30.06.2020, а також розширення інтерфейсу ЄРДР щодо можливості поетапної фіксації зв’язку кримінального правопорушення зі збройним конфліктом на території України з урахуванням географічного, часового та причинного критеріїв. Удосконалено та детальніше вивчено - окремі складові частини понятійного апарату СГОН, а саме "сексуальне насильство" і "гендерно-обумовлене насильство"; - коло конфліктів, вчинення СГОН під час яких у разі дотримання критеріїв зв'язку з конфліктом може бути таким, що пов'язане з конфліктом, до яких віднесено збройні конфлікти (міжнародного і неміжнародного характеру) та інші ситуації, що порушують мир (порушення внутрішнього порядку і ситуації внутрішнього напруження, стихійні лиха у нестабільних умовах); - головні ознаки збройних конфліктів та інших ситуацій, що порушують мир, а також норми міжнародного права, що підлягають застосуванню, які підтверджені конкретними прикладами СГОН, пов'язаного з сучасними конфліктами; - зміст зв’язку СГОН з конфліктом, який розкрито через призму його географічного, часового і причинного критеріїв, сформованих у результаті аналізу практики застосування норм міжнародного права; - відмінності у підходах різних міжнародних й інтернаціоналізованих кримінальних трибуналів і судів до визначення злочинів проти людяності, зокрема і актів СГОН, пов’язаних з конфліктом; - компоненти складових actus reus і means rea "класичних" актів СГОН, пов’язаного з конфліктом, у договірних джерелах міжнародного кримінального права та систематизовано практику їх застосування; - недоліки кваліфікації СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, як ординарних, а не міжнародних злочинів. Подальшого дослідження отримали такі тези: - понятійний апарат СГОН, пов’язаного з конфліктом, врегульований міжнародним правом на недостатньому рівні, адже жодна з галузей та інститутів не визначає цілісне поняття СГОН, пов’язаного з конфліктом; - СГОН, пов’язане з конфліктом, залежно від обставин його вчинення може бути кваліфіковане як міжнародний злочин: воєнний злочин, злочин проти людяності або геноцид; - поняття зв'язку СГОН з конфліктом на низькому рівні урегульовано нормами МГП, МППЛі МКП та визначається виключно в рамках контекстуального елементу складу воєнних злочинів. Найкраще питання змісту зв’язку СГОН з конфліктом визначається нормами "м’якого права"; - усі воєнні злочини "проти осіб" залежно від причини та обставин їх вчинення, можуть бути актами СГОН, пов'язаного з конфліктом; - усі діяння, які належать до переліку злочинів проти людяності, а також геноциду залежно від причин і обставин їх вчинення можуть бути СГОН, пов'язаним з конфліктом; - "класичними" актами СГОН, пов'язаного з конфліктом, кримінальнізованими у джерелах міжнародного права, є зґвалтування, сексуальне рабство, примусова проституція, примусова вагітність і примусова стерилізація; - до кола конфліктів, СГОН, пов'язане з якими може бути кваліфіковане як злочин проти людяності та геноцид належать усі його види: збройні конфлікти й інші ситуації, що порушують мир; - СГОН, пов’язане з конфліктом, є відокремленою складовою частиною міжнародного злочину, а тому має свої особливості розслідування; - особливості розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину є однаковими (спільними) для всіх його видів (категорій): воєнного злочину, злочину проти людяності та геноциду; - обов’язок третьої держави щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину визначається у межах обов’язкової (примусової) універсальної юрисдикції та стосується лише для тих актів СГОН, що є воєнними злочинами, пов’язаними зі ЗКМХ; - обов’язок держав-учасниць Римського статуту МКС співпрацювати з Офісом прокурора МКС в розслідуванні міжнародних злочинів варто розглядати як складову обов’язку держави щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину; - неможливість встановлення вичерпного переліку видів внеску недержавних акторів у розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину зумовлена їх плюралізмом і різноманіттям завдань; - відповідальність осіб за вчинення СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, є обмеженою; - акти СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, наразі кваліфікуються представниками правоохоронних органів України переважно як ординарні злочини; - існує гостра необхідність прийняття Верховною Радою України нормативно-правового акта щодо криміналізації конкретного переліку актів СГОН як воєнного злочину та злочину проти людяності, а також порядку застосування амністії, наприклад, проєкту Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення гармонізації кримінального законодавства з положеннями міжнародного права"; - кращі міжнародні практики щодо розслідування СГОН, пов’язаного з конфліктом, зокрема положення Міжнародного протоколу з документування та розслідування сексуального насильства в конфлікті, мають бути імплементовані в національне законодавство України; - документування актів СГОН, пов’язаного зі збройним конфліктом на території України, має бути включене до обов’язків Національного центру документування порушень прав людини на тимчасово окупованих територіях як окрема категорія порушень прав людини. Викладені вище положення можуть бути використані: у науково-дослідній сфері – для наступних теоретичних та практичних досліджень особливостей відповідальності за СГОН, пов’язане з конфліктом; у правотворчій діяльності – під час розробки змін до широкого кола нормативно-правових актів України щодо відповідальності за протиправні діяння, зокрема СГОН, пов’язане з конфліктом, як міжнародний злочин, понятійного визначення СГОН, порядку реєстрації та розслідування кримінальних правопорушень, проведення окремих видів експертиз у межах кримінальних проваджень тощо; у правозастосовній діяльності – для ознайомлення представників правоохоронної та судової систем України зі змістом стадій та етапів кваліфікації СГОН, пов’язаного з конфліктом, як міжнародного злочину, а також практикою та підходами міжнародних й інтернаціоналізованих кримінальних трибуналів та судів щодо притягнення до відповідальності за СГОН, пов’язане з конфліктом, як воєнний злочин, злочин проти людяності та геноцид (після гармонізації Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з Римським статутом МКС); у навчальному процесі – під час підготовки методичних розробок, підручників, навчальних посібників із курсу "Міжнародне право", а також спеціалізованих курсів.
Метрична розмірність метричних та ультраметричних просторів з умовами скінченності : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2021) Пономарчук, Богдан; Олійник, Богдана
У дисертаційній роботі розглянуто задачу пошуку метричної розмірності для скінченних ультраметричних просторів, а також описано метричну розмірність для деяких конструкцій метричних просторів з умовами скінченності. Визначення метричної розмірності метричного простору було запропоноване Блюменталем в 1953 році. 20 років потому Харарі та Мелтер у своїй роботі застосували це визначення до метричних просторів визначених графами. Після чого, концепт метричної розмірності знайшов широке коло застосувань: комбінаторний аналіз, робототехніка, біологія, хімія та інші. У 2013 році С. Бау та Ф. Беардон продовжили ідеї Блюменталя щодо дослідження метричної розмірності метричних просторів. Вони вивчали метричну розмірність підпросторів Евклідового простору. Пізніше, М. Хейдарпур та С. Магсауді підрахували метричну розмірність геометричних просторів. Відомо що, пошук метричної розмірності метричного простору є NP-складною задачею. Є декілька шляхів дослідження метричної розмірності. Один з них — дослідження метричної розмірності для певних родин метричних просторів чи графів. Другим підходом є дослідження метричної розмірності конструкцій метричних просторів, що побудовані на основі метричних просторів, метрична розмірність яких вже відома. У дисертаційній роботі дослідження здійснюються в обох описаних вище напрямках. А саме повністю охарактеризовано метричну розмірність скінченних ультраметричних або неархімедових просторів. Показано, що для довільного скінченного ультраметричного простору його метрична розмірність може бути знайдена за поліноміальний час. Наведено поліноміальний алгоритм знаходження метричної розмірності для довільного ультраметричного простору. Для побудови цього алгоритму було використано ізометричне зображення ультраметричних просторів деревами. Показано, що складність побудови такого зображення дорівнює O(n5), де n — кількіств точок ультраметричного простору. Також доведено, що метрична розмірність ультраметричного простору, який визначається на кореневому дереві, або дорівнює метричній розмірності цього дерева як графа, або на одиницю менше. В роботі також повністю описано ультраметричні простори метрична розмірність яких дорівнює одиниці. Окрім ультраметричних просторів в дисертаційній роботі розглянуто метричну розмірність різних конструкцій метричних просторів. Зокрема показано, що для довільної шкали трансформації метрична розмірність метричного простору дорівнює метричній розмірності його трансформації. Наведено формулу для підрахунку метричної розмірності вінцевого добутку скінченного метричного простору і рівномірно дискретного метричного простору. У випадку коли метрична розмірність рівномірно дискретно метричного простору дорівнює нескінченності, метрична розмірність конструкції також дорівнює нескінченності. Крім того, для прямої суми метричних просторів скінченого діаметра показано, що її метрична розмірність дорівнюватиме сумі метричних розмірностей цих просторів. Показано, що для довільних метричних просторів скінченного діаметра метрична розмірність їх прямої суми дорівнює двом тоді і тільки тоді коли метрична розмірність кожного з просторів дорівнює 1. В останньому розділі також розглянуто метричну розмірність прямого добутку еквідистантних метричних просторів з метриками di, та dTO. Показано, що хоча ці метрики є топологічно еквівалентними, відповідні метричні простори мають різну метричну розмірність. Таким чином, в дисертаційній роботі містяться наступні нові наукові результати: 1. Наведено алгоритм зображення ультраметричного простору кореневим деревом, часова складність якого O(n5). 2. Для довільного скінченного ультраметричного простору показано, що існує поліноміальний алгоритм обчислення його метричної розмірності. 3. Охарактеризовано всі ультраметричні простори розмірність яких дорівнює одиниці. 4. Отримано формулу для обчислення метричної розмірності вінцевого добутку скінченного метричного та рівномірно дискретного метричного просторів. 5. Охарактеризовано метричну розмірність прямої суми метричних просторів скінченного діаметра. 6. Описано метричну розмірність прямого добутку еквідистантних метричних просторів з метриками di, d2 та dTO. Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертації мають теоретичний характер. Вони можуть використовуватися в теорії графів, робототехніці, теорії метричних просторів. Дисертація може бути використана для читання спецкурсів з теорії графів для студентів математичних спеціальностей.
Синтез піразоло[4,3-b]піридинових систем на основі N-Bос-4-амінопіразол5-карбальдегідів : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2021) Яковенко, Георгій; Вовк, Михайло
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 102 "Хімія", спеціалізація "органічна хімія" – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2021. Дисертаційна робота присвячена розробленню препаративно зручних методів синтезу раніше не описаних типів функціоналізованих піразоло[4,3- b]піридинів та дослідженню їх трансформацій з метою конструювання нових азовмісних полігетероциклічних систем. В ролі базових субстратів для синтезу піразолопіридинових систем були використані N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегіди, які перетворюють послідовним лініюванням та подальшим формілюванням N-Bос-4- амінопіразолів, використовуючи диметилфорамід або етилформіат, в залежності від субстрату. Синтетичний потенціал N-Bос-аміноальдегідів був вдало розкритий на прикладі класичної реакції Фрідлендера із діалкіл- та алкіларилкетонами в середовищі киплячої оцтової кислоти і в присутності піролідину як каталізатора. Це дозволило в одну препаративну стадію із помірними виходами отримати нові 5,6–діалкіл-або арилзаміщенні піразоло[4,3-b]піридини. Подальший напрямок досліджень був сфокусований на взаємодії N-Bос- 4-амінопіразоло-5-карбальдегідів із циклічними β-дикетонами. Результатом підібраних реакційних умов стало одержання піразоло[4,3-b]хінолін-8-онів, які через стадію утворення оксимів, були перетворені в піразоло[3’,4’:5,6]піридо[3,2-b]азепіни перегрупуванням Бекмана із використанням трифлуорометансульфонового ангідриду. Синтетичні можливості N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегідів продемонстровані взаємодією із низкою ацетооцтових естерів та 3,3- диметоксипропаноатом, яка привела до 5-алкіл-заміщених-6- карбофункціоналізованих піразоло[4,3-b]піридинів. Каталітичним гідруванням останніх отримані похідні 4,5,6,7-тетрагідропіразоло[4,3-b]піридину, які є піразоланельованими аналогами біологічно активних ніпекотинових кислот. Високоефективною виявилась взаємодія N-Bос-4-амінопіразоло-5- карбальдегідів із такими метиленактивними сполуками, як малонова та ціаноцтова кислоти, їх естери, а також із малонодинітрил та ціанацетамід. Скринінг реакційних умов показав, що процес розпочинається при кімнатній температурі з утворенням інтермедіатів реакції Кньовенагеля в кислому середовищі оцтової кислоти або в слобколужному розчині ацетонітрилу в поєднанні із каталітичною системою піролідин-пролін. Подальша циклізація із елімінуванням N-Bос-групи відбувається при кип’ятінні в продовж 4-6 год супроводжується формуванням 5-амінопіразолопіридинової або 5- оксопіразолопіридинової систем. Циклоконденсацією синтезованих 5- амінопіразоло[4,3-b]піридинів із галогенкетонами були синтезовані нові імідазо[1,2-a]піразоло[3,4-е]піридини, а при взаємодією із циклоконденсуючими агентами (CDI, ортоестери та етил хлорформіати) отримані або піразоло[3',4:5,6]піридо[2,3-d]піримідини, які становлять інтерес як перспективні біологічноактивні об’єкти. Ще одним прикладом вдалого використання N-Bос-4-амінопіразоло-5- карбальдегідів для конструювання нових гетероциклічних систем виявився синтез 6-аміно- та 6-оксоімідазо[4,5-b]піразоло[3,4-е]піридини. При цьому 6- амінопохідні були отримані циклізацією N-Bос-амінопіразолокарбальдегідів із креатиніном в киплячій оцтовій кислоті в присутності піролідину. Натомість, для синтезу 6-оксопохідних запропонований підхід, який базується на використанні 5-амінопіразоло[4,3-b]піридин-6-карбамідів. Останні піддавались гідролізу до 5-аміно-6-карбонових кислот. Вони в ході реакції Курціуса із дифенілфосфорилазидом перегруповувались в цільові оксоімідазо[4,5- b]піразоло[3,4-е]піридини з високими виходами. Наукова новизна одержаних результатів. В рамках виконання дисертаційного проєкту, нами розроблений ефективний метод синтезу мультиграмових кількостей N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегідів. Метод базується на селективному лініюванні N-Bос-4-амінопіразоламів із подальшим формілюванням диметилформамідом або етил форміатом. Встановивши, що отримані N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегіди реагують із діалкіл- та алкіларилкетонами в середовищі киплячої оцтової кислоти присутності еквімолярної кількості піролідину із утворенням нових 5,6–алкіл- арилзаміщених піразоло[4,3-b]піридинів з помірними виходами. Оптимізовані умови, в яких відбувається хімічна взаємодії N-Bос-4- амінопіразоло-5-карбальдегідів із циклічними β-дикетонами, дозволили здійснити синтез піразоло[4,3-b]хінолін-8-онів, їх оксими при дії трифлуорометансуфонового ангідриду перегруповувалися у піразоло[3’,4’:5,6]піридо[3,2-b]азепіни. Досліджені закономірності конденсації N-Bос-4-амінопіразоло-5- карбальдегідів із низкою ацетооцтових естерів та 3,3-диметоксипропаноатом, вона приводить до 5- заміщених піразоло[4,3-b]піридин-6-карбоксилатів. Їх відновлення методом каталітичного гідрування на Pd/C каталізаторі, отримані похідні 4,5,6,7-тетрагідропіразоло[4,3-b]піридинів будова яких однозначно доведена методом РСА. Взаємодією N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегідів із малоновою та ціаноцтовою кислотою, її естером, а також із малонодинітрилом та ціанацетамідом в середовищі оцтової кислоти або розчині ацетонітрилу в присутності каталітичної системи піролідин-пролін синтезовані 5- оксо(аміно)піразоло[4,3-b]піридин-6-карбонові кислоти, нітрили та аміди. Їх подальша циклоконденсація із галогенокетонами виявилась успішною для одержання нових імідазо[1,2-a]піразоло[3,4-е]піридинів, а із CDI, ортоестерами або етил хлорформіатом були отримані піразоло[3',4:5,6]піридо[2,3- d]піримідинові системи, які становлять інтерес як потенційно біологічноактивні об’єкти. Циклоконденсацією N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегідів із креатиніном у киплячій оцтовій кислоті в присутності піролідину були синтезовані 6-аміноімідазо[4,5-b]піразоло[3,4-е]піридини. Для одержання їх 6- оксоаналогів нами використані 5-амінопіразоло[4,3-b]піридин-6-карбаміди, які піддавались гідролізу з утворенням відповідних 5-аміно-6-карбонових кислот з подальшим формуванням імідазолонового циклу за рахунок взаємодії із дифенілфосфорилазидом в умовах реакції Курціуса. Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці препаративно зручного методу синтезу N-Bос-4-амінопіразоло-5-карбальдегідів у мультиграмових кількостях, що дозволило успішно використати їх для синтезу нових 5,6-функціоналізованих піразоло[4,3-b]піридинових систем. Вони виявилися цінними поліфунціональними молекулярними платформами для конструювання нових молекулярних систем, а також біоперспективними аналогами фармацевтичних об’єктів, які перебувають на фінальних стадіях біологічних досліджень або вже мають практичне застосування.
Рокайль як феномен західноєвропейської культури XVII–XVIII століть: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата культурології
(2021) Данченко, Марія; Собуцький, Михайло
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата культурології за спеціальністю 26.00.01 – Теорія та історія культури (культурологія). Національний університет "Києво-Могилянська академія", Міністерство освіти і науки України. Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, Міністерство культури та інформаційної політики України. Київ, 2021. Дисертація присвячена вивченню рококо як культурного феномена, що відображає трансформацію суспільної свідомості в країнах Західної Європи в період з 1660-х до 1740-х років. На основі даних, які дають інформацію про приватне життя населення Франції, Німеччини й Італії в XVII-XVIII ст., та даних, що були отримані з різних пам’яток мистецтва (творів живопису, витворів орнаментального мистецтва, літературних та драматургічних творів) було досліджено природу культури рококо як інтелектуального, світоглядного та стилістичного феномена. Вперше у вітчизняній культурології було проведено порівняння особливостей розвитку культури рококо в регіоні континентальної Західної Європи та була надана авторська інтерпретація специфіки і відмінностей культурного продукту рококо у Франції, Німеччині й Італії. Також уперше було застосовано інтердисциплінарний метод дослідження для реконструкції тих ментальних змін, які, за висновками автора, відбулися спершу у свідомості опозиційно налаштованих французьких аристократів, і упродовж наступних сорока років розповсюдилися серед освічених кіл французького суспільства і знайшли своє відображення не лише в творах живопису і пам’ятках декоративно прикладного мистецтва, а й у творах художньої літератури. Наукової новизни ми намагаємося досягти, досліджуючи культуру рококо в контексті її становлення у трьох країнах – Франції, Німеччині й Італії. Німеччину ми включили в наше дослідження з тієї причини, що генеза стилю рококо в цій країні відбувалася, на нашу думку, значною мірою автономно, і це наше твердження ми намагаємося довести, продемонструвавши процеси формування художньої ідеології рококо у Німеччині на матеріалі німецького любовного роману 1660–1730 рр. Також ми включаємо в контекст даного дослідження Італію, оскільки ключові художні символи культури рококо були створені саме в італійському культурному контексті – це, перш за все, колористична манера, властива художникам венеційської школи, яка стала базовою для французького рокайльного живопису, а також репертуар театру Італійської Комедії, який упродовж 1660–1680 рр. увійшов в обіг у драматургів французького походження. Крім того, ми вперше в європейській науці піднімаємо питання про наявність виразного стилістичного розшарування між експортним італійським культурним продуктом, та тими творами живопису і літератури, які створювалися самими італійцями для італійських глядачів, і намагаємося висвітлити і проаналізувати причину і природу цієї ідеологічно-культурної стратегії.
Темпоральні характеристики закону : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2022) Шуліма, Альона; Козюбра, Микола
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії зі спеціальності 081 "Право". Національний університет "Києво-Могилянська академія", м. Київ, 2022. Досліджений аналіз історичних особливостей становлення наукової думки та практики щодо темпоральних характеристик закону дає підстави зробити такі висновки: 1) основний акцент зроблено на принципі незворотності закону та способів (видів) дії законів у часі; 2) значний вплив на розвиток і зміну наукових та науково-практичних поглядів на питання темпоральних характеристик закону має суспільно-політичний контекст, зокрема баланс співвідношення "держава – особистість"; 3) дослідження мали спорадичний характер: актуалізувалися при виникненні проблем у правозастосуванні або правотворчості; 4) поверхневий підхід до вивчення питання дії закону в часі у Російській імперії та СРСР зумовлений відмінностями історичного розвитку цих держав порівняно з іншими державами Європи; 5) українська правова наука і практика все ще перебувають на роздоріжжі між радянським та європейським досвідом через збереження впливу радянського позитивізму й недостатню залученість у законотворчій та правозастосовній практиці до європейських цінностей і традицій; 6) вітчизняні юристи здійснюють дослідження у різних, зокрема й за методологічною базою, напрямах: від класичної проблематики – досліджень способів (видів) дії закону в часі – до пошуків стосовно питань часу та (або) дії закону в широкому та вузькому розумінні цього поняття. Установлено, що дослідження закону в часовому континуумі має здійснюватися з урахуванням двох аспектів: перший полягає у тому, що час є діалектичною категорією; другий – у тому, що темпоральні характеристики закону не лише існують і змінюються у часі, а й виступають засобами освоєння часу, які слугують певним завданням у праві. Темпоральні характеристики закону є інтегративною категорією, яка базується на знаннях про форми використання календарного часу (датування, тривалість, повторюваність, одночасність, послідовність, наступність і своєчасність) з урахуванням особливостей правової системи. Ця категорія включатиме такі моменти тривалості й особливості реалізації закону в часі, як: 1) дата набрання законом чинності та дата введення його в дію, а також дата втрати законом (повністю або в певній частині) чинності та відповідно припинення його дії; 2) чинність і дія закону; 3) способи (види) дії закону в часі. Доведено, що правові категорії "чинність" і "дія" закону є не лише темпоральними характеристиками закону, а й його правовими властивостями, що існують та обмежені в часі. Розмежування правових категорій на основі теорії "горизонтального" поділу юридичної сили на складові дає підстави виділити такі особливості співвідношення чинності та дії закону: 1) чинність закону свідчить про об’єктивне існування закону як нормативно-правового акта; чинність наділяє закон частиною юридичної сили, тобто він є обов’язковим до виконання визначеним колом органів державної влади в частині виконання заходів, необхідних для введення закону в дію; 2) чинність закону визначає його чільне місце в ієрархії нормативно-правових актів; дія закону обумовлює його здатність впливати на правовідносини, які він регулює, тобто він стає обов’язковим для усіх учасників правовідносин; 3) у часі чинність закону обмежена моментами набрання та втрати законом чинності; набрання законом чинності є передумовою введення закону в дію; дія закону (навіть якщо норми закону мають ретроактивну дію) починається з моменту введення його в дію. Обґрунтовано, що надання закону юридичної сили в повному обсязі обумовлюється: 1) моментом набрання законом чинності, з якого закон починає своє існування як правовий акт та, відповідно, стає підставою для видання підзаконних актів; 2) моментом уведення закону в дію, з якого закон стає загальнообов’язковим до виконання, тобто фактично починає врегульовувати правовідносини. Встановлено, що дія закону – вияв об’єктивного права, що проявляється у: загальноуправлінській інформативній дії на суб’єктів; регулювальній дії закону на учасників суспільних відносин, які зобов’язані виконувати нормативні приписи закону; техніко-юридичній дії закону на діяльність органу законодавчої влади, зобов’язуючи його узгоджувати прийняті ним нормативні рішення у межах існуючої системи законодавства. Чинність нормативно-правового акта виступає передумовою його дії навіть за умови, що моменти набрання ним чинності та введення його в дію збігаються у часі. Відповідно, втрата нормативно-правовим актом чинності є передумовою припинення його дії. Із втратою нормативно-правовим актом чинності його дія або припиняється повністю, або такий акт припиняє свою дію лише щодо нових правовідносин, але продовжує застосовуватися щодо правовідносин, які виникли до втрати ним чинності та діють після цього. Розмежування понять "чинність" і "дія" вказує на нові напрями юридичних розвідок. Потребує уточнення концепція набрання законом чинності лише "в цілому" як завершальна стадія процесу законотворчості та застосування у разі потреби форми введення в дію закону або окремих його норм пізніше. Відповідно, чинність може розглядатись як темпоральна характеристика та правова властивість закону (правового акта, документа), що встановлює його статус, а дія – як темпоральна характеристика та правова властивість закону, що являє собою систему норм, які містяться у відповідному правовому акті. Встановлено, що закон про внесення змін до іншого закону, як і будь-який інший акт про внесення змін до нормативно-правового акта, містить: 1) нормативні приписи закону, до якого вносяться зміни, або частину (окремі слова, словосполучення) такого припису; 2) приписи, за допомогою яких вносяться відповідні зміни (формули зміни, додавання, виключення); 3) припис щодо набрання чинності законом про внесення змін, а також у певних випадках – перехідні та прикінцеві положення. При цьому висловлено думку, що чинність законів (актів), якими вносилися зміни до конкретного закону (нормативно-правового акта), не має разового характеру, а виступає юридичною підставою для того, щоб відповідний закон (акт) включав усі внесені до нього зміни та діяв у часі з урахуванням них. Визначено, що способи (види) дії нового закону (правової норми) у часі поділяються на негайну, перспективну та зворотну. При цьому перспективна дія нового закону кореспондується із переживаючою (ультраактивною) дією старого акта. Обсяг правовідносин, щодо яких норма нового акта має перспективну дію, фактично визначаються наявністю (або відсутністю) ультраактивної дії норм старого акта щодо таких правовідносин. Зазначено, що важливе значення для вирішення теоретичних і практичних завдань має розрізнення способу дії правової норми в часі та принципу незворотності закону. Спосіб дії правової норми в часі вказує, на які юридичні факти та правовідносини стосовно моменту введення нового закону (норми) у дію вона поширюється. Принцип незворотності закону – як гарантія прав і свобод особи, її довіри до держави – виступає основною засадою, вихідним положенням для формування мислення у сфері темпоральної дії правової норми, тобто як основою правозастосування, так і джерелом вироблення правил (принципів) вибору способу дії закону (норми) законодавцем. При цьому на практиці застосування принципу lex ad praeteriam non valet полягає у пошуку балансу між негайною та перспективною дією закону в часі: дослідження спрямовані на пошук рівноваги між наміром законодавця якнайшвидше змінити правове регулювання та необхідністю збереження правового статусу суб’єкта правовідносин або його правової певності в сталості регулювання. Визначено, що чинниками, які зумовлюють інтерес до інституту тимчасового законодавства, є: розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, завдяки яким швидко з’являються певні продукти та послуги, що потребують законодавчого регулювання; пошук нових форм державного управління (розвиток концепцій належного урядування, регуляторної держави, нового державного управління, багаторівневого урядування, дерегуляції); необхідність оперативної відповіді на масштабні загрози життю і здоров’ю громадян (тероризм, збройні конфлікти, пандемії); посилення регіональної інтеграції, що передбачає делегування частини державного суверенітету наднаціональним органам; запровадження тимчасових економічних режимів для певних галузей, суб’єктів правовідносин або територій; запровадження тимчасових мораторіїв щодо застосування законодавства. У кожному конкретному випадку тимчасове регулювання може бути експериментальним, проміжним (перехідним) або мораторним. Сформульовано підходи, яким має відповідати тимчасове законодавство, прийняте у зв’язку з дією воєнного стану. Обґрунтовано, що особливе місце у процесі модернізації положень Конституції України слід приділити проблемі встановлення гарантії дотримання конституційної процедури розгляду та прийняття закону про внесення змін до Конституції України.
Спіновий перехід в металоціанідних комплексах Fe(II) з біциклічними азиновими лігандами : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2022) Гіюк, Володимир; Голуб, Олександр; Фрицький, Ігор
Дисертаційна робота присвячена синтезу та дослідженню фізичних властивостей нових комплексних сполук Fe(II) зі спіновим переходом (СП) на основі біциклічних азинових лігандів та лінійних або плоскоквадратних ціанометалатних ко-лігандів, встановленню їхньої кристалічної будови та дослідженню кінетичних ефектів перебігу СП. У результаті виконання роботи було отримано 7 нових металоціанідних комплексів Fe(II) на основі біциклічних азинових лігандів, таких як фталазин (phth), піридазино[4,5-d]піридазин (pdzpdz), 2-фенілпіразин (Phpz), 1,6-нафтиридин (1,6-naphthy). Показано, що комплекси на основі phth та pdzpdz з плоскоквадратними ціанометалатними ко-лігандами характеризуються одноетапним СП за низьких температур з широкою петлею термічного гістерезису. Комплекси на основі Phpz з лінійними ціанометалатними ко-лігандами характеризуються двохетапним СП за низьких температур без гістерезису, а металоціанідному комплексу на основі 1,6-naphthy властивий одноетапний СП з широкою петлею термічного гістерезису, центрованою за кімнатної температури. Таким чином, показано що варіація пари азиновий ліганд/ко-ліганд приводить до отримання комплексів Fe(II) із кардинально різним набором основних параметрів СП (температура, різкість, завершеність та гістерезис). На основі результатів монокристального рентгеноструктурного аналізу показано, що всі отримані сполуки мають схожі структурні мотиви, які притаманні аналогам клатратів Гофманна: йони феруму(II) мають псевдооктаедричне координаційне оточення [FeN6] з двома азиновими лігандами в аксіальному положенні та чотирма диціанометалатними [MI(CN)2]− (де MI = Ag або Au) або тетраціанометалатними [MII(CN)4]2− (де MII = Pd або Pt) фрагментами, що займають екваторіальні позиції. Вперше було отримано дві кристалічні структури у різних спінових станах за кімнатної температури для одного і того ж комплексу (комплекс на основі 1,6-naphthy). Було показано, що 3D каркаси на основі pdzpdz з плоскоквадратними ціанометалатними ко-лігандами характеризуються високою поруватістю, маючи доступні для гостьових молекул пори. Шляхом порівняння властивостей фталазинових комплексів із сполуками на основі піридазину та фенілпіразинових комплексів із сполуками на основі піразину було показано, що структурна модифікація аксіального ліганду дозволяє отримати нові сполуки Fe(II) із кардинально різним набором параметрів СП. Виявлено, що перебіг СП у всіх отриманих комплексах Fe(II) супроводжується різкою зміною забарвлення комплексів (термохромним ефектом) при переході між ВС та НС станами. Показано, що ширина петлі термічного гістерезису та різкість СП у монокристалах металоціанідного комплексу Fe(II) на основі 1,6-naphthy залежить від швидкості зміни температури, що свідчить про наявність кінетичних ефектів перебігу СП в даній сполуці. Виявлено, що при швидкості зміни температури 0.1 К∙хв-1 комплекс характеризуються найнижчою швидкістю поширення фази (3 нм∙с-1) серед відомих для комплексів Fe(II) зі СП. Причиною цих кінетичних ефектів є наявність численних мікроструктурних дефектів у монокристалах, що є невід'ємною характеристикою даної сполуки.
Монетарні інструменти стимулювання розвитку фондових ринків в умовах підвищених ризиків: дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2022) Сова, Євгеній; Лук’яненко, Ірина
В умовах зростання глобальної невизначеності протягом останніх декількох років внаслідок пандемії COVID-19, зокрема й результуючої кристалізації прихованих ризиків фінансових і соціально-економічних систем, дедалі більшого значення набуває стратегічний підхід до макроекономічної політики держави. Важливою складовою цієї політики є забезпечення ефективного функціонування фондового і грошово-кредитного ринків, які мають суттєвий вплив на матеріальний стан домогосподарств і фірм: на фондовому ринку формується вартість фінансових активів, що знаходяться у портфелях економічних агентів; а грошово-кредитна політика держави має визначальний вплив на динаміку відсоткових ставок та інфляцію, які визначають вартість грошових коштів. У країнах з розвиненою економікою суттєвий вплив на розвиток фондового ринку здійснюється через інструменти монетарної політики, що не завжди спостерігається у країнах зі значними політичними й економічними ризиками, зокрема й в Україні. Відтак, необхідними є теоретико-методологічне обґрунтування та системне емпіричне дослідження взаємозв’язків між фондовим ринком і монетарною політикою центрального банку у країнах з різним рівнем і темпами економічного розвитку, географічним розташуванням, монетарними умовами та ринковою кон’юнктурою, враховуючи різні сценарії майбутніх макроекономічних умов. Виявлення найбільш ефективних монетарних інструментів для стимулювання чи стабілізації розвитку фондового ринку для різних груп країн є важливим елементом стратегії та економічної політики держави, що прагне досягти стійкості до зовнішніх шоків в умовах глобальної невизначеності, включаючи і Україну. Об’єктом дослідження дисертаційної роботи є розвиток фондового ринку за різних монетарних умов та макроекономічних ризиків. Предметом дослідження є теоретико-методологічні аспекти та емпіричний аналіз впливу інструментів монетарної політики для стимулювання розвитку фондового ринку. Для виконання поставлених завдань у дисертаційній роботі було використано загальнонаукові та спеціальні теоретико-методологічні й емпіричні методи дослідження. Зокрема, методи аналізу, синтезу, абстрагування та класифікації було використано для дослідження сутності поняття монетарної політики і її основних інструментів, фондового ринку та характеру взаємозв’язку між ними. Методи порівняння і систематизації слугували при аналізі наукової літератури щодо основних монетарних показників, фондових індексів та досвіду застосування економіко-математичного інструментарію для визначення та оцінювання взаємозв’язку монетарної політики та розвитку фондового ринку. Порівняльний статистичний і візуальний аналіз часових рядів застосовувалися для дослідження історичної динаміки основних монетарних і фондових показників у країнах з різним рівнем економічного розвитку. При розробці комплексу економіко-математичних моделей було використано методи векторної авторегресії, механізми коригування відхилення часових рядів від довгострокової рівноваги, методи панельних даних, регресійний аналіз з перемиканням режимів Маркова. Для визначення прогнозної динаміки фондових індикаторів за різних монетарних умов було використано сценарний аналіз. Інформаційною базою дослідження є праці вітчизняних і зарубіжних вчених, законодавчі та нормативні акти, офіційні статистичні й методичні матеріали Національного банку України, Державної служби статистики України, Першої фондової торгівельної системи (ПФТС), Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD), Міжнародного валютного фонду (IMF), Світового банку (World Bank) та інших веб-ресурсів. У процесі дослідження було визначено теоретико-методологічні аспекти та розроблено комплекс оригінальних економіко-математичних моделей для визначення ефективних інструментів монетарної політики в Україні та інших країнах, що розвиваються, з метою стимулювання та стабілізації розвитку фондового ринку в умовах макроекономічних збурень та підвищених ризиків. На відміну від наявних досліджень, у даній роботі системно досліджено та емпірично обґрунтовано очікувану динаміку фондового ринку за різних сценаріїв монетарних режимів і заходів в Україні, а також реакцію фондового індексу ПФТС у відповідь на різноманітні макроекономічні шоки, що є важливим елементом стратегії та економічної політики держави для досягнення стійкості до зовнішніх шоків в умовах глобальної невизначеності. Удосконалено теоретичні та практичні підходи до аналізу чутливості фондових і монетарних індикаторів для країн з різним рівнем розвитку шляхом оцінювання імпульсних відгуків монетарних показників і фондових індексів у відповідь на зовнішні і внутрішні шоки, що дозволяє визначити доцільність втручання центрального банку для здійснення активної монетарної політики з метою стабілізації макроекономічної ситуації у кожній з груп країн, що досліджуються. Розширено та вдосконалено емпіричні підходи до аналізу впливу фондового ринку на реальний сектор економіки в рамках дії трансмісійного механізму, які, на відміну від існуючих, враховують інші інституційні й макроекономічні передумови економічного зростання у розвинених країнах і країнах, що розвиваються, зокрема рівень прямих іноземних інвестицій, контроль над корупцією, а також рівень загальної соціально-економічної невизначеності. Систематизовано концептуальні підходи до обґрунтування каналів впливу трансмісійного механізму на фондовий ринок шляхом узагальнення положень, наявних у науковій літературі, та визначення основних груп факторів, від яких залежить ступінь та спрямованість впливу монетарної політики, зокрема типу монетарного режиму, напрямку зміни відсоткових ставок, галузевих та індивідуальних характеристик, рівня ринкової капіталізації і структури боргових зобов’язань фірм тощо. Дістали подальшого розвитку практичні методи аналізу еволюції монетарних режимів в Україні на основі моделі з перемиканням режимів Маркова, що дозволяє виділити періоди експансивної та рестрикційної монетарної політики, їхню середню тривалість протягом історичного періоду, а також імовірність переходу до іншого режиму. Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що запропоновані основні теоретичні узагальнення, авторський комплекс моделей і висновки можуть бути використані при розробці рекомендацій щодо необхідних заходів монетарної політики з метою стимулювання розвитку фондового ринку за різних макроекономічних сценаріїв. Розроблені теоретико-методологічні положення і практичні рекомендації можуть бути використані Національним банком України та іншими державними органами, що здійснюють макроекономічну політику, при вдосконаленні інструментів грошово-кредитної політики та під час розробки стратегічного плану з розвитку фондового ринку в Україні в умовах глобальної невизначеності у середньостроковій перспективі. Теоретичні аспекти, методологічні підходи та практичні результати проведеного наукового дослідження використовуються фахівцями Національного рейтингового агентства "Рюрік" при визначенні кредитних рейтингів банківських установ та розробці інформативно-аналітичних матеріалів (довідка №21/12/20-01 від 20.12.2021), при підготовці навчальних матеріалів Академії Публічно- Приватного Партнерства для представників публічної влади з питань стратегічного планування (довідка №113 від 11.01.2022), при викладанні навчальних дисциплін "Фінансовий ринок", "Ринок фінансових послуг", "Фінансовий менеджмент", "Поведінкові фінанси" у процесі підготовки бакалаврів та магістрів зі спеціальності "Фінанси, банківська справа та страхування" у Національному університеті "Києво-Могилянська академія" (довідка від 21.02.2022).
Проблема Іншого в філософії Ричарда Рорті : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Мейта, Ксенія; Лютий, Тарас
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 033 "Філософія". — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Дисертаційну роботу присвячено дослідженню проблеми Іншого в філософії Ричарда Рорті (1931-2007) — видатного американського неопрагматиста, професора філософії Принстонського університету, дослідника гуманітарних студій в університеті Вірджинії та літературної компаративістики — в Стенфордському університеті. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що здійснено історико-філософський аналіз висвітлення Р. Рорті проблеми Іншого, що дало змогу систематизувати інтерпретацію філософом фігури Іншого в соціально-філософському, епістемологічному, феноменологічному та культурологічному контекстах. У вступному розділі дисертації проблема Іншого розкривається в історичному контексті. До уваги береться перспектива різноманітних шкіл і напрямків сучасної західної філософії. Зокрема, розглянуто інтерпретації Іншого в англо-американській філософії (Дж. Лок, Д. Г’юм, Дж. Бентам, Дж. С. Міл, Дж. Г. Мід, Дж. Ролз), філософії фемінізму (С. де Бовуар, Л. Іріґаре, Д. Гаравей, Дж. Батлер, Н. Фрейзер), феноменології (Е. Гусерль, П. Рикер, Е. Левінас, М. Гайдеґер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті, М. Бахтін, Т. Наґель, М. Бубер, Д. Чалмерс, М. Фуко, Р. Жирар, Р. Кірні, М. Онфре, А. Бадью, Б. Вальденфельс, Ю. Кристева, Д. Загаві), психоаналізі та структуралізмі (З. Фройд, К. Ґ. Юнґ, Ж. Лакан, К. Леві-Строс). Окреслені напрями обрані задля кращого контекстуального розуміння інтерпретації проблеми Іншого в континентальній і аналітичній філософії. Проблема Іншого у філософії Рорті ґрунтується на пропонованому ним соціально-філософському проєкті ліберальної утопії. Це ідея суспільства майбутнього, що має базуватися на цінностях демократії, на уникненні насилля та протидії знущанням. Філософ полемізує з легалістською настановою кантіанської моралі, наголошуючи на тому, що вона не завжди є доцільною в межових ситуаціях, які передбачають складний етичний вибір. Особливу увагу приділено шкідливості не лише фізичного, а й вербального насилля, що може завдавати шкоди психіці людини, примушуючи її сумніватися у власних життєвих цінностях. Для наочності в роботі наведено приклади з художньої літератури — з антиутопій ХХ століття : "1984" (1949) Дж. Орвела та "Який чудовий світ новий" (1932) О. Гакслі. Саме податливість психологічному насиллю та приниженню, на думку Рорті, є визначальним фактором відмінності людини від тварин. Отже, спостерігаємо потребу в солідарності членів ліберальної утопії на засадах обстоювання спільної безпеки та самозахисту. Відповідно, інклюзія Іншого в такому суспільстві будується на емпатії до страждань людини, навіть якщо її культурний бекґраунд є відмінним від бекґраунду представників інших культур, та здатності індивіда бачити в запобіганні насильству найвищу цінність. Настанова на сприйняття стражденних членів суспільства як "товаришів по нещастю" — fellow sufferers — має походження з християнського вчення про любов до ближнього. У перспективі, члени ліберальної утопії мають консолідуватися на основі ширшої лояльності — об’єднання всіх мешканців світу задля збереження планети. У дослідженні простежено спадкоємність ідеї ліберальної утопії від соціальної філософії утилітаризму Дж. Ст. Міла та Дж. Бентама, зокрема, від принципу "найбільшого щастя для найбільшої кількості людей". У роботі також розглянуто тлумачення проблеми Іншого в контексті індивідуального особистісного проєкту, де філософ-іронік здійснює переопис наявних у соціумі культурних практик за допомогою метафор, які пропонуються суспільству інновацій. Базовим методом історіографії для Рорті стає раціональна реконструкція — переопис позицій філософів минулого, що нагадуватиме діалог рівноправних дослідників із різних епох. Одним із альтернативних шляхів побудови такого підходу, за Рорті, є концептуальна схема — наратив про антиподів: істот, які ідентичні до людей, але нездатні рефлексувати щодо своїх фізичних відчуттів. Наведений приклад ілюструє те, що проблему Іншого проаналізовано не лише на рівні соціальної філософії Рорті, а й у його епістемологічних пошуках, які найповніше ілюструє праця "Філософія та дзеркало природи" (1979). Зрештою, увагу сфокусовано на пропонованому Рорті навчальному проєктові сентиментальної освіти, що передбачає виховання в учнях не лише інтелектуальних здібностей, а й моральних чеснот, зокрема — емпатії. У дисертації проведено паралель між навчальною методикою неопрагматиста і поглядами Р. В. Емерсона та Дж. Дьюї, а також — із герменевтичною концепцією освіти як виховання (Bildung). Методологія сентиментальної освіти має базуватися на ознайомленні учнів не лише з філософськими працями на тему етики, а й із літературними творами, перевага яких полягає в здатності розвитку в них емпатії та можливості ідентифікуватися з персонажами, які роблять певний моральний вибір. Загалом, філософ наголошує на тому, що людство поступово відходить від релігійної та філософської культури й прямує до культури літературної, що зумовлює більшу діалогічну спрямованість та інтерсуб’єктивну відкритість людства до проблем Іншого в різних аспектах і способах життя. На думку філософа, головним у процесі емансипації маргіналізованих соціальних груп є набуття ними семантичної автономії — тобто здобуття права на власний голос шляхом консолідації та організованої діяльності (що демонструється на прикладі фемінізму), на противагу пасивним сподіванням покращити соціальне становище власної групи. Проаналізовано полеміку Рорті з представниками дискурс-аналізу Е. Лаклау та Ш. Муф, а також — із С. Жижеком щодо ефективності представницької демократії та підстав надавання можновладцям права голосу для представництва інтересів партикулярних груп. Якщо представники дискурс-аналізу вважають плюралізм та соціальний антагонізм оптимальними для демократії, то Ричард Рорті наголошує на важливості інтерсуб’єктивного консенсусу та партисипативної демократії, адже найвагоміше значення у прийнятті ключових для соціуму рішень має не кількість осіб, які мають право голосу, а доречність їхньої аргументації та їхня фаховість. За допомогою герменевтичного та компаративістського методу в дисертації проаналізовано проблему взаємодії Заходу та Сходу в рецепції Рорті, зокрема, на матеріалі збірника "Культурна іншість" (1999), що складається з епістолярного діалогу неопрагматиста із А. Н. Балслєв стосовно проблем колоніалізму, етноцентризму та культурного релятивізму. Аргументація Рорті будується на засадах антиантиетноцентризму — розумінні західної культури, зокрема, культури США, як зразка майбутньої ліберальної утопії, оскільки філософ вважає цю державу єдиним вдалим соціальним експериментом із державотворення, а інші національні культури такими, де інклюзія їхніх представників у спільний простір детермінована здатністю приймати правила інтерсуб’єктивного консенсусу. Тоді як теза постмодерної філософії про культурний релятивізм сприймається Рорті скептично, адже цей підхід не містить обмежень у вигляді універсалізованої моралі, й толерує будь-які дії Іншого, якщо вони вважаються прийнятними в культурі, яку він/вона представляє. З погляду філософа, подібне явище може призвести до толерування кримінальних злочинів, на кшталт тероризму. Крім того, в дисертації значну увагу приділено проблемі солідаризації членів різнорідних маргіналізованих соціальних груп. Рорті демонструє, що ефективність їхнього діалогу та взаємодії задля боротьби за власні права сприяє кращим результатам, ніж упереджене небажання солідаризуватися з Іншим. Врешті, окреслено пропоновані Рорті шляхи взаємодії з Абсолютним Іншим (Чужим), які характеризуються виключенням із загального комунікативного дискурсу індивіда, котрий підважуватиме цінність соціального консенсусу насильницькими діями. Загалом, проблему Іншого в філософії Рорті проаналізовано з соціально-філософської перспективи, тобто в контексті оцінки релевантності проєкту ліберальної утопії, розглянуто з точки зору реалістичності її створення та адекватності моральних засад, на яких вона має будуватися. Реалізація принципів сентиментальної освіти має сприяти інклюзії представників різних культурних середовищ та толерантному ставленні до них.
Ходіння до раю як жанр української середньовічної літератури : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Пелешенко, Олена; Павленко, Ганна
Робота присвячена дослідженню жанрових структур корпусу християнських апокрифів ранньовізантійського походження, сповненого чудесних та фантастичних елементів і зосередженого на описі складної й добровільної мандрівки до земного раю праведника за життя – "Ходіння Агапія до раю", "Ходіння Зосими до рахманів", "Повість про Макарія Римлянина". Упродовж усієї доби Середньовіччя викристалізовуватиметься його впізнавана топіка, а також морфологія; "райські" апокрифи почали перекладатися церковнослов’янською у ХІІ ст. та були засвоєні українською середньовічною літературою як самостійний жанр не пізніше ХV ст. Досі не простежено основних віх у рецепції мотиву мандрівки до земного раю в українській літературі Х – ХVIII ст., не здійснено морфологічного аналізу сюжетно-тематичного комплексу й не досліджено його жанрової природи, що зумовлює актуальність роботи. Об’єкт дослідження – грецькі й українські списки "Ходіння Агапія до раю", "Повість про Макарія Римлянина", "Ходіння Зосими до рахманів", середньовічні апокрифічні й житійні тексти, присвячені мандрівці праведника до Едемського саду. У діахронному аспекті залучаються античні претексти означених творів, а в синхронному – західноєвропейські латиномовні саги з ідентичною жанровою структурою. Предметом дослідження є форми репрезентації мотиву мандрівки до земного раю в українській літературі в межах середньовічної епістеми; індивідуальні жанрові формації досліджуваних пам’яток. Загальнотеоретичний вимір мети дослідження передбачає осмислення амбівалентності статусу середньовічного жанру на середохресті класифікаційного й рецептивно-комунікативного підходів крізь призму філософської епістемології, феноменології, рецептивної естетики, теорії інтертекстуальності й деконструкції. У вимірі історико-літературному здійснюється спроба дослідити жанрові структури апокрифічних ходінь до раю в українській літературі епохи Середньовіччя та способи існування в них античних претекстів у літературних "перетворених формах" поза межами власної епістеми. Методологічну базу роботи становлять загальнонаукові емпірико-теоретичні методи (аналіз, синтез, індукція, дедукція, описовий), системно-функціональний підхід до вивчення літературних явищ, поєднання елементів структуралістського (для здійснення морфологічного аналізу апокрифічного сюжету про мандрівку до раю в давній українській літературі), компаративного, порівняльно-історичного, культурно-історичного, герменевтичного методу для інтерпретації текстів. Використано теорію інтертекстуальності в її застосуванні до модусів середньовічного літературного процесу; когнітології, феноменологічного структуралізму Р. Інґардена, а також традиційних для літературознавства аналітичних стратегій (рецептивної естетики, наратології) та філософської епістемології (В. Біблер, Г. Башляр, В. Вельш, Т. Кун, М. Мамардашвілі) для дослідження феноменологічної природи жанрових структур християнських "райських" апокрифів. Інструментарій міфокритики, архетипної критики Н. Фрая, семіотичних методів дослідження простору (Р. Барт, Г. Башляр, У. Еко, Ю. Лотман, Л. Софронова, Б. Успенський) використано для висвітлення міфологічних джерел ходінь до раю та опису моделей райського простору в українській середньовічній літературі. Наукова новизна роботи зумовлена як методологічним підходом, так і ракурсом, під яким розглянуто об’єкт дослідження. Розроблено власну епістемологічну теорію жанрів і на матеріалі візантійських "райських" апокрифів та українських середньовічних ходінь до раю апробовано її інтерпретаційну користь для дослідження жанрових структур літературних пам’яток. Запропоновано розрізнення жанру як таксономічної абстракції й жанрової структури художнього тексту як єдиного способу здійснення оповіді в просторі інтертексту. На прикладі юдео-християнської апокрифіки доведено, що кожен твір мистецтва визначається сумою його претекстів і не вичерпується експліцитною структурою жанру, акумулюючи низку уламків імплицитних жанрів, породжених чужорідною епістемологічною ситуацією. За посередництва множини імпліцитних жанрів у мистецтві слова завжди присутні осередки інших типів раціональності та ідеологем, однак способи боротьби з Іншим докорінно відрізнятимуться в літературних дискурсах різних культурно- історичних епох. У роботі вперше зроблено спробу розв’язати проблему жанрової природи ходіння до раю крізь призму теорії "сліду" Ж. Дерріди. Корпус текстів, куди належать "Ходіння Агапія до раю", "Повість про Макарія Римлянина", "Ходіння Зосими до рахманів", визначено як автономну літературну таксономічну одиницю та схарактеризовано її на морфологічному й тематологічному рівнях; показано особливості її функціонування у візантійській культурі-донорі та жанровій системі давньої української літератури та питомого фольклору. Також ходіння до раю порівняно із західноєвропейським структурним аналогом – ірландським середньовічним імрамом, який являє собою двокомпонентний жанр-сюзерен (Д. Ліхачов) з "анфіладною" ієрархічною системою, посталий внаслідок взаємонакладання культурних кодів 1) власне ходіння (паломницької оповідки) та 2) утопії. Доведено, що жанрові структури ходінь до раю детерміновані слідом (Ж. Дерріда) паломницької, житійної прози, постгомерівських "одіссей", патерикових новел, географічних трактатів доби Античності, середньовічної утопії, які в точках перетину створювали нові осередки семіозису. Механізми рецепції мотивних комплексів апокрифів про мандрівку до віднайденого Едему в епоху Середньовіччя було досліджено як цілісне явище. Також проведено ретельний текстологічний аналіз перекладацьких стратегій українських списків. З погляду компаративної генології доведено, що ірландські імрами (включно з "Плаванням святого Брендана") та ходіння до раю візантійського походження мають ідентичну структуру двокомпонентного жанру-сюзерена, спираються на спільний фонд ранньохристиянської аскетичної та греко-римської географічної літератури, апелюють до спільного сегменту людського досвіду, конкурують за ту саму позицію в жанровій ієрархії (каноні) та послуговуються спільними біблійними тематичними ключами. Висловлено гіпотезу, що творці "Плавання святого Брендана" знали грецькі тексти про земний рай, проте в ірландської літератури – на відміну від української – не було потреби їхнього засвоєння на рівні окремого жанру; сама внутрішня форма культури не потребувала чужорідних аналогів того, що було добре розвинене в питомій. Коли релікти світогляду іншої релігійної традиції, як і елементи гумбольдтівської "внутрішньої форми мови", "заломлюються" об чуже, вони не можуть бути перекодовані знаками своєї традиції осмислено, тому або вилучаються за межі семіосфери, або замінюються на звичні для власного культурного часопростору образи. На позначення цього явища запроваджено термін дзеркальної міжжанрової взаємодії. Простежено співвідношення змісту й форми в експліцитному та імпліцитному жанрах середньовічного тексту. Застосовано триступеневий алгоритм аналізу жанрових структур художнього тексту: 1) феноменологічне наближення до жанрової структури твору; 2) інтертекстуальний аналіз; 3) епістемна реконструкція. Запроваджено терміни експліцитний жанровий шар, експліцитний жанр, імпліцитний жанр, сила опору криптограматичності літературного дискурсу, тип міжжанрової взаємодії, валентність жанрової матриці, внутрішня форма жанрового слова, міфологічне й комунікативне ядро тексту. Типи міжжанрової взаємодії були поділені на інтеграційні, інклюзивні, діалогічні, криптограматичні, дзеркальні; за ступенем подібності жанрових елементів – на морфологічні гомогенні й морфологічно гетерогенні; за формою зв’язку між жанровими елементами – та, що відбулася в межах однієї культури та епохи; у межах однієї епохи, але різних культур; у межах однієї культури (писемної традиції), але різних епох; у межах різних епох і культур.Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути використані в студіях з теорії та історії літератури, присвячених як порівняльній генології, так і рецепції жанру ходінь до раю в наступні періоди розвитку української та світової літератур в нероздільній єдності з культурно- історичною перспективою. Матеріал дисертації може використовуватися при розробці університетських курсів із актуальних питань історії, теорії літератури та компаративістики. У вступі дисертаційної роботи обґрунтовано актуальність дослідницького питання, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію результатів дослідження. У першому розділі "Феноменологічна природа жанрових структур апокрифічного тексту" окреслено різницю між жанром та індивідуальною жанровою структурою художнього тексту, що дорівнює різниці між абстрактними одиницями мови (langue) та її мовленнєвими втіленнями (parole) – фонемою та звуком, лексемою та словом. Запропоновано розмежування предметів дослідження для діахронної й синхронної жанрології. Апокриф з погляду літературознавчої феноменології не є власне-жанром, а специфічною двовимірною рецептивною установкою, що передбачає 1) опозицію твору до християнського канону та 2) стимулює реципієнта до постійного звіряння прочитаного з біблійним текстом. Показано, що жанрова структура апокрифів, як і будь-якого середньовічного тексту в умовах панування культури, де авторитет домінує над авторством, визначається 1) предметом зображення, 2) сферою вживання, 3) сумою претекстів і архітекстуальних реакцій; «голосами» й "слідами" (В. Каляґа) попередніх транстекстуальних, трансдискурсивних і трансепістемних взаємодій. Багатошаровість жанрової структури є іманентною рисою будь-якого твору, бо визначається слідами його претекстів і "битв" (Г. Блум) у просторі літературного канону. У синхронному зрізі жанрова структура складається з магістральної лінії конкретизації (експліцитного жанру) та множини імпліцитних жанрів, літературних "перетворених форм" (М. Мамардашвілі), що внаслідок міжжанрового діалогу втрачають свою форму, але існують у глибинному наративі твору як "застиглі змісти" (М. Бахтін). Маркерами-репрезентантами імпліцитних жанрів в тексті є авторські генологічні самоназви, цитати, сюжети, мотиви й образи, "предикативні герої". У другому розділі "Мотив мандрівки до земного раю в українській середньовічній літературі" розглянуто сотеріологічні виміри середньовічної картографії. Середньовічна утопія, прагнучи знайти докази існування Едемського саду в реальних земних ландшафтах, перебувала в постійному діалозі з античною картографічною традицією, космографічними трактатами, старо- й новозавітними апокрифами та фольклором. Доведено на підставі впізнаваних морфологічних і поетикальних особливостей, що ходіння до раю мають ознаки самостійного двокомпонентного жанру та не можуть ототожнюватися з жанровими різновидами 1) паломницької оповідки, 2) агіографічної прози, 3) есхатологічного видіння, 4) середньовічної утопії. Визначено особливості українських списків грецьких "райських" апокрифів: елементи візантійської екзотики задля екзотики редуковані, відчувається тенденція до уніфікації ботанічних та зоологічних видів, натомість символічна компонента посилюється. Апокрифи грецького походження могли як впливати на оригінальне письменство, так і переписуватися під його впливом. У третьому розділі "До питання внутрішньої форми жанрового слова: ходіння до раю та імрами" зроблено спробу вирішити важливу дефінітивну проблему сучасної медієвістики: розмежування морфологічно гомогенних східних і західних літературних подорожей до земного раю – візантійських (за їхнього посередництва й українських) ходінь до раю, укорінених у греко- римську традицію, та ірландських імрамів, що всотали в себе як досвід континентальної культури, так і питомі образи кельтської міфології. Розкрито специфіку дзеркальних міжжанрових взаємодій двох літературних таксономічних одиниць із тотожною морфологічною структурою.Завдяки запропонованій у дисертації епістемологічній теорії жанрів можна ствердити, що експліцитні та імпліцитні жанри визначаються сумами їхніх претекстів, а також трансдискурсивних і трансепістемних взаємодій у просторі інтер- і метатексту. За цих обставин середньовічні жанри постають перед нами як резервуари епістемної пам’яті епох; як єдність у множинності голосів, де кожен текст є індивідуальною формацією різних жанрових ідентичностей, утримуваних у вертикалі культурної пам’яті.
Дискурсивні стратегії легітимації та делегітимації в новинних текстах : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Чадюк, Марія; Кобченко, Наталя
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 035 "Філологія". — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Дисертаційну роботу присвячено дослідженню дискурсивних стратегій і тактик легітимації та делегітимації, з’ясуванню їхніх лінгвістичних маркерів, способів реалізації в онлайн-новинах, а також прийомів, використаних для посилення й послаблення їхньої дії. Онлайн-новини є популярним джерелом інформації, і, як засвідчують опитування, значна частина користувачів вважає наведену в них інформацію об’єктивною. Водночас процес перетворення фактів про ситуацію на виклад подій (медіація) передбачає низку рішень автора, що ґрунтуються на його переконаннях і цінностях. Тож навіть медіатекст інформативного жанру є інтерпретацією, наративом, а не безстороннім висвітленням події, і засадничу роль у цьому процесі відіграє (де)легітимація, тобто репрезентація вчинків як (не)правильних. Попри провідну роль (де)легітимації для потрактування подій і потенційну впливовість для формування поглядів аудиторії, в українському мовознавстві ця тема тільки недавно стала предметом наукових зацікавлень. Західні студії присвячують їй більше уваги, проте в них теж досі є неусталеність у потрактуванні цього феномена, класифікації стратегій і тактик. До того ж нерідко приклади (де)легітимації розглядають окремо, не враховуючи те, як на них впливають відомості, що наведені раніше чи пізніше в тексті. Потреба з’ясувати способи й засоби, характерні для стратегій і тактик (де)легітимації на матеріалі української мови, встановити специфіку її реалізації в новинах і взаємодію з іншими використаними в текстах прийомами зумовлює актуальність дослідження. Посилює її невисокий рівень медіаграмотності суспільства. За допомогою комплексу підходів (системний, лінгвопрагматичний, критичний) та загальнонаукових і лінгвістичних методів (аналіз, синтез, індукція, класифікація, описовий, прагматичний методи, порівняльний, функційно-стилістичний, критичний аналіз тексту; елементи дискурс-аналізу, компонентного та жанрового аналізу) було опрацьовано джерельну базу дослідження. Її становлять групи текстів (від 12 до 20), що присвячені 120 резонансним новинам за період червень 2020 — травень 2021 року, опублікованим на 20 найбільш відвідуваних сайтах суспільно-політичної тематики. Аналіз фактичного матеріалу дав змогу уточнити типологію тактик (де)легітимації Т. ван Левена, на яку спираємося в цьому дослідженні, й класифікувати їх за способом звернення до цінностей: а) "дія — авторитет —цінності"; б) "дія1 — дія2 — цінності"; в) "дія — характеристика — цінності"; г) "дія — цінності". Також було виокремлено п’яту модель "дія — природність", до якої зараховуємо стратегію натуралізації. Перша модель, коли до цінностей звертаються за посередництва авторитету, об’єднує тактики звернення до персонального авторитету, авторитету експертів, лідерів думок, більшості (які об’єднуємо в категорію суб’єктного авторитету з огляду на специфіку їх функціювання в реченні), імперсонального авторитету й авторитету традиції, які зараховуємо до категорії узвичаєного авторитету. Як вияв тактики персонального авторитету, яка ґрунтується на статусі, потрактовуємо апелювання в новинах до авторитету впливових держав й організацій; з огляду на це уточнення пропонуємо на позначення цієї тактики термін позиційний авторитет. З’ясовано, що (де)легітимацію зверненням до суб'єктного авторитету реалізують двома способами. Перший з них виокремлюємо за Т. ван Левеном і підсумовуємо в принципі "потрібно (не) вчиняти в певний спосіб, бо так вважає суб’єктний авторитет". Другий з’ясовано завдяки аналізу фактичного матеріалу; його реалізують за схемою "певна дія (не)правильна, тому що суб’єктний авторитет (не) схвалив цю дію". Виокремлюємо кілька способів вербалізації несхвалення, як-от критика, протест, висміювання тощо. У випадку звернення до узвичаєного авторитету способом (де)легітимації є принцип "певна дія (не)правильна, бо (не) відповідає узвичаєному авторитету". Модель "дія1 — дія2 — цінності" характерна для тактик дефініції, аналогії, засобу, звернення до мети, наведення результату, ефекту, які передбачають (де)легітимацію однієї дії за допомогою іншої, (не)правильної. Встановлено, що низка з них є синонімійними, наприклад, тактики наведення результату й ефекту (різняться наявністю / відсутністю в реченні вказівки на діяча). Синонімійними є й тактики засобу та звернення до мети, які апелюють до наміру. Водночас у першому випадку схемою реалізації делегітимації є «здійснення чогось слугує для здійснення чогось іншого», яку втілюють за допомогою дієслів дозволити, допомогти, могти, словосполучення дати змогу / можливість тощо. За допомогою тактики дефініції, яку реалізують прямим і опосередкованим способом, мовці потрактовують певний вчинок в термінах (не)правильної діяльності. Основними прийомами тактики аналогії є порівняння й історична аналогія, завдяки якій позитивні / негативні характеристики дії в минулому проєктують на подібну сучасну дію. Модель "дія — характеристика — цінності" є підґрунтям тактики оцінки, (де)легітимацію якою реалізують через надання певній дії характеристики за допомогою прикметників або прислівників. Маркери цієї тактики розподіляємо на кілька груп залежно від значення: важливість, демократичність, державність, дозволеність, правдивість, раціональність, результативність. Четверта модель, "дія — цінності", притаманна тактиці абстракції, яка передбачає референцію дії висловами, що пов'язують її з цінностями чи їх порушенням. У новинах ця тактика трапляється найчастіше й реалізується двома способами: 1) прямим — коли дію (де)легітимують дієслова / віддієслівні іменники; 2) опосередкованим — коли дію (де)легітимує словосполучення, а не окреме слово. Тож усі мовні засоби, що є її маркерами, поділяємо на три групи: 1) слова, семантика яких містить вказівку на (не)правильність дії; 2) словосполучення, що репрезентують дію як правильну; 3) словосполучення, які представляють дію як неправильну. Зараховуємо до цієї тактики й мовні одиниці на позначення учасників події. Згідно з п’ятою моделлю, яка характерна для стратегії натуралізації, мовці не апелюють до цінностей, а радше замінюють їх "природним ладом", презентуючи власні дії як звичні. Аналіз фактичного матеріалу засвідчив, що ця стратегія може реалізуватися не тільки тактикою оцінки, поясненням і дефініцією, як вважає Т. ван Левен, а й тактиками абстракції, аналогії, звернення до мети. Речення / частина складного речення, що містить (де)легітимацію дії, може виконувати в тексті кілька функцій: 1) (де)легітимувати дію безпосередньо; 2) уможливлювати іншу (де)легітимацію, надаючи характеристику (не)правильний компоненту, що входить до складу іншої частини складного речення (рідше — того ж речення); 3) послаблювати / посилювати іншу (де)легітимацію, підважуючи / підтверджуючи критику чи обґрунтованість певного вчинку. Для послаблення делегітимації застосовують три стратегії: 1. Репрезентація джерела критики як необ’єктивного. По-перше, з цією метою критика репрезентують як упередженого, застосовуючи для цього тактики абстракції, дефініції, аналогії, оцінки. По-друге, дії опонента можуть зобразити як неприйнятні за допомогою тактик абстракції, дефініції, пояснення, звернення до мети, а також комунікативної імплікатури. 2. Репрезентація звинувачень як несправедливих. У цьому випадку критику або заперечують, або дискредитують. Другий спосіб реалізують за допомогою: а) тактик абстракції, оцінки, дефініції, засобу, аналогії, наведення ефекту; б) категоризації; в) імплікатур; г) репрезентації дорікань як сумнівних. 3. Зміна репрезентації об’єкта критики та його дій. Для того щоб змінити представлення тих, кого критикують, їх зображають як чесних громадян, знімають з них відповідальність за суперечливі дії, наводять їхні правомірні вчинки. Модифікувати можуть і представлення амбівалентних вчинків; для цього застосовують: 1) зміну їх потрактування; 2) конструкцію «так, але»; 3) применшення тривалості / шкідливості вчинку. Послаблення легітимації в новинах реалізують двома стратегіями: репрезентацією джерела інформації як необ’єктивного (за допомогою тактик оцінки й абстракції) та зміною представлення дії, яку обґрунтовують. Другу стратегію реалізують завдяки: 1) зображенню дії як неправильної (за допомогою тактик дефініції, абстракції); 2) спростуванню підґрунтя легітимації (реалізують тактиками дефініції, абстракції, оцінки, риторичними питаннями, прийменниково-іменниковою конструкцією під приводом); 3) представленню легітимації як сумнівної; 4) конструкції "так, але". Для посилення (де)легітимації застосовують низку способів: 1) наводять кілька коментарів, авторських уточнень, що репрезентують певну дію як (не)правильну; 2) представляють осіб, які стверджують про (не)справедливість дії, як тих, хто варті довіри. До того ж для посилення делегітимації модифікують представлення звинувачень; це здійснюють за допомогою імплікатур, тактик дефініції, аналогії, наведення доказів звинувачень, деталізації, масштабування наслідків суперечливої дії. А для посилення легітимації певну дію зображають як необхідну, масштабують її позитивні наслідки, вказують на перешкоди, попри які її було реалізовано. У дослідженні вперше: визначено засоби реалізації (де)легітимації на матеріалі української мови; сформовано класифікацію тактик (де)легітимації залежно від способу звернення до цінностей; виокремлено низку прийомів (де)легітимації, зокрема, (не)схвалення суб’єктним авторитетом, історичну аналогію, натуралізацію метою, абстракцією, аналогією та ін., і кілька способів (де)легітимації — прямий і опосередкований; схарактеризовано роль тактик (де)легітимації для послаблення й посилення критики чи обґрунтованості дії в новинному тексті. Результати дослідження можуть бути використані в курсах з медіалінгвістики, комунікативної лінгвістики, прагматики, критичного дискурсу-аналізу, а також посібниках, програмах з медіаграмотності.
Синтез, хімічні та біологічні властивості 2,3-дигідро-1Нпіролізинів та 5,6,7,8-тетрагідроіндолізинів на основі α,β-ненасичених флуороалкілкетонів : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Кліпков, Антон; Герус, Ігор
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 102 "Хімія" (10 – Природничі науки) – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Дисертація присвячена розробці ефективних методик препаративного синтезу нових поліфлуороалкілвмісних моно- та біциклічних піролів, зокрема 2,3-дигідро-1H-піролізинів та 5,6,7,8-тетрагідроіндолізинів, на основі легкодоступних N-(β-трифлуороацетил)вініл (TFAV) похідних α-амінокислот, також дослідженню можливостей функціоналізації та біомедичного застосування синтезованих сполук. Літературні джерела свідчать, що синтетичний потенціал - алкоксивініл(поліфлуороалкіл)кетонів (APAK) не розкритий повною мірою, а розробка методів використання APAK в синтезі флуорованих нітрогеновмісних гетероциклів є перспективним напрямком органічної хімії. З іншої сторони, флуороалкілвмісні піроли можуть бути зручними білдинг-блоками для одержання флуороалкілвмісних піролізидинів та індолізидинів шляхом відновлення пірольного ядра. Такі 1-азабіциклоалкани важко отримати іншими способами, у тому числі методами прямого флуороалкілювання. У той же час, введення атомів флуору в структуру насичених N-гетероциклів змінює їх метаболічну стабільність, ліпофільність і біодоступність, тим самим роблячи їх привабливими сполуками для потреб біоорганічної та медичної хімії. N-(β-Трифлуороацетил)вінілпролін було синтезовано взаємодією β- етоксивініл(трифлуорометил)кетону з проліном та використано як модельну сполуку для скринінгу умов реакції гетероциклізації, які б дозволили селективно одержати CF3-дигідропіролізин. Нами було досліджено ряд дегідратуючих реагентів, які, зокрема, включали TsCl, DCC, CDI, SOCl2, (COCl)2 та трифосген і з’ясовано, що використання оцтового або трифлуорооцтового ангідридів призводить до селективного утворення цільового 7-(трифлуорометил)-2,3-дигідро-1Н-піролізину. Зважаючи на новизну подібного перетворення, нами було запропоновано механізм утворення трифлуорометилвмісних похідних піролізину, ключовою стадією якого є формування проміжної біполярної структури, яка зазнає циклізації в результаті внутрішньомолекулярної 6π-електроциклічної реакції з утворенням нового С–С зв’язку, що було підтверджено результатами in silico моделювання. Досить неочікувано, взаємодією N-(β-трифлуороацетил)вінілпіпеколінової кислоти з оцтовим ангідридом було отримано тетрагідроіндолізин, що містить трифлуороацетильну групу і ацетатний фрагмент в своїй структурі. Для раціоналізації такого результату реації нами також було запропоновано механізм перебігу реакції. Згідно з ним N-(β-трифлуороацетил)вініл-похідна піпеколінової кислоти за реакції з оцтовим ангідридом спочатку утворює змішаний ангідрид з наступним внутрішньомолекулярним ацилюванням атому вуглецю у α-положенні енамінового фрагменту та ацетилюванням гідроксигрупи на останній стадії. Утворення таких суттєво різних продуктів реакції в однакових умовах може бути пояснено різною конформаційною поведінкою 5- та 6-членних циклів і, як наслідок, стабільністю та реакційною здатністю проміжних продуктів. Цільовий 1-(трифлуорометил)-5,6,7,8-тетрагідроіндолізин було отримано гетероциклізацією N-(β- трифлуороацетил)вінілпіпеколінової кислоти дією трифлуорооцтового ангідриду. Базуючись на одержаних експериментальних даних, розроблені методи гетероциклізації було протестовано на ширшому колі вихідних сполук. Було отримано ряд нових енамінонів (продуктів реакції α-амінокислот та β-алкокси-α,β-ненасичених флуороалкілкетонів), з варіацією будови поліфлуороалкільного замісника, замісників в α- та β-положеннях вінільного фрагементу енону, а також природи амінокислоти. Одержані сполуки було вивчено в реакціях з оцтовим та трифлуорооцтовим ангідридами. Експерименти засвідчили, що у випадку енамінонів, що містять CF2H-, CF2Cl-, та CF2Br-групи, цільові сполуки не було одержано жодним з методів. Це можна пояснити схильністю дифлуорометильних груп до гідролітичного розщеплення в процесі реакції, внаслідок цього відбувається сильне осмолення реакційної суміші. Збільшення довжини поліфлуороалкільного замісника (C2F5, n-C3F7) у вихідному субстраті за умов циклізації з оцтовим ангідридом призводить до утворення сполук, що містять ацетатний фрагмент та поліфлуороацетильну групу в своїй структурі. В результаті реакції з TFAA було синтезовано піроли, які містять поліфлуороалкільні замісники, з помірними виходами. Збільшення стеричних факторів подібним чином проявляється у випадку N-заміщених гліцинів. У випадку N-(β-трифлуороацетил)вініл-похідної N-фенілгліцину утворення цільового піролу чи побічного продукту з ацетатною групою зафіксувати не вдалося, що можна пояснити впливом розмірів фенільного фрагмента. Наступним етапом роботи була розробка методів функціоналізації дигідропіролізинової системи. Спочатку для ряду азабіциклічних каркасів було одержано похідні з трифлуороацетильним замісником у положенні 5. У подальшому як модельний об’єкт для детальнішого дослідження хімічних властивостей було обрано 7-(трифлуорометил)-2,3-дигідро-1Н-піролізин. Проведені дослідження показали, що синтезовані трифлуорометилвмісні піроли можна функціоналізувати за α-положенням пірольного фрагмента за допомогою реакції ацилювання за Фріделем-Крафтсом. У випадку застосування сильних ацилюючих реагентів реакція перебігає легко без необхідності використання додаткових каталізаторів. Застосування менш реакційноздатних реагентів потребує активації процесу за допомогою каталізаторів – кислот Льюїса. Галогенування пірольного циклу N-галогеносукцинімідами відбувається легко за кімнатної температури. За цим методом було синтезовано сполуки з атомами хлору, брому та йоду в положенні 5 7-CF3-дигідропіролізинової платформи. Було помічено, що у випадку використання надлишку реагенту утворюється домішка дигалогенозаміщеного продукту, як наслідок галогенування у вільне положення пірольного ядра. На основі цього спостереження в реакції з NBS було задіяно α-заміщені дигідропіролізини з метою одержання сполук з двома функціональними групами. Одержані продукти є особливо цікавими як білдинг-блоки для органічного синтезу. Також було проведено металювання 5-бромо-7-(трифлуорометил)-2,3-дигідро-1H-піролізину з використанням н-бутиллітію. Утворену літійорганічну похідну було досліджено в реакціях з різними електрофільними реагентами, як то CO2, DMF, MeCHO, Me2CO. Як результат було одержано дигідропіролізин, функціоналізований карбоксильною, альдегідною та гідроксилвмісною групами. Таким чином, використання металоорганічних сполук є потужним методом модифікації α-положення зазначеної гетероциклічної системи. У ході підбору умов каталітично відновлення пірольного циклу дигідропіролізинового каркасу було досліджено ряд каталізаторів (Pd/C, Pd(OH)2/C, PtO2, каталізатор Уілкінсона), а також влив на перебіг реакції інших параметрів, як то рН реакційного середовища. Було визначено, що використання каталізатора 10% Pd/C та оцтової кислоти як розчинника є найбільш ефективною системою для реалізації окресленого завдання. У результаті вперше одержано діастереомерно чистий трифлуорогеліотридан з цис-конфігурацією хіральних центрів у грамових кількостях. Ця сполука є флуоровмісним аналогом геліотридану – базової структури ряду природніх піролізидинових алкалоїдів. Для дослідження протимікробної активності було обрано набір з 13 синтезованих у роботі сполук. Серед його представників – різні молекулярні каркаси з різним типом заміщення. Зокрема, туди входили 2,3-дигідро-1H-піролізини, які містили різні замісники у положеннях 5 та 7, а також 1- та 3-заміщені 5,6,7,8-тетрагідроіндолізини. Крім того, до списку сполук увійшов 2,3-дигідро-1H-піролізин, що містить замісник в аліфатичному циклі, а також повністю відновлений піролізидин. На основі розробленої регресійної QSAR-моделі було відібрано 6 сполук з цього набору, як перспективних похідних для визначення in vitro їх протимікробної активності. Дослідження проводили диско-дифузійним методом за використання твердого поживного середовища Мюллера-Хінтона проти ряду найпоширеніших збудників інфекційних захворювань – стандартних та антибіотикорезистентних штамів грамнегативних та грампозитивних бактерій, а також грибів. Згідно отриманих результатів, досліджувані речовини виявилися ефективними синтетичними антимікробними агентами з широким спектром антимікробної дії, в тому числі проти мультирезистентних грампозитивних та грамнегативних бактеріальних патогенів. Також було досліджено іn vivo гостру токсичність трифлуорометилвмісних піролів на моделі гідробіонта D. magna. За результатами цих експериментів сполуки відносяться до категорії помірно- тамалотоксичних.
Тип фланера в українській та іспанській прозі кінця ХІХ – першої половини ХХ століття : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Тищенко, Анастасія; Пронкевич, Олександр
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 035 "Філологія". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Актуальність. Модерна культура та світогляд формувались у переважно міському середовищі, яке диктувало нові форми взаємодії між індивідами. Місто стало центром економічної, політичної та творчої діяльності, де створювались нові практики людського життя, серед яких варто виокремити фланерство. Фланерські практики, здається, здійснили чи не найбільший вплив на літературу, з усіх мистецтв. Про це можуть свідчити сюжети романів кінця ХІХ – початку ХХ століття, у яких місто є центром розвитку сюжетних подій, а й подеколи одним із персонажів. Загалом місто, його життя, звички та культура, стають об’єктом фланерських практик. Фланер (з фр. flaneur) – це дослідник міста, митець, який перетворює враження, отримані на вулицях, на творчість. У основному, фланер характеризується саме своїм життям у відкритих урбаністичних просторах. У історико-літературному дискурсі перші згадки про фланера належать до французької літератури, й пов’язані зокрема із текстами французського журналіста Луї Уара (1813-1865). Тривалий час фланерські практики дослідження міста були аналізовані суто як феномен французької культури. Однак, модернізаційні процеси, включно із культурними, мали настільки великий масштаб, що їх вплив поширювався й на інші європейські країни. Тому дослідники культури, й зокрема, літератури, починають актуалізовувати тип фланера у контексті національних літератур та в порівняльних студіях, аби детальніше дослідити світоглядний злам кінця століть за посередництва аналізу міських практик. Адже фланер спостерігає не лише за буденним життям міста, а й за кризою маскулінності, формуванням нових ідентичностей, новими проявами буття індивіда. Аналіз фланерських практик – це іще одна можливість подивитись на особливості формування та розвитку модерних європейських літератур. Мета. Результатом роботи над дисертаційним текстом є порівняльний аналіз образу фланера у художніх текстах, зокрема прозових текстах української та іспанської літератури із подальшим визначенням особливостей фланерських практик у них. Предмет і об’єкт дослідження. Предметом дослідження даної праці є образ фланера в українській та іспанській прозі. Об’єктом дослідження є феномен фланерства, відтоврений у художніх творах. Методи. Для дослідження зазначеної проблематики обрано компаративний метод дослідження, залучені теоретичні роботи з урбаністики (А. Лефевр, М. де Серто), тексти студій ідентичності (Л. Донскіс) та студій пам’яті (П. Нора, А. Ассман), використано напрацювання гендерних студій (В. Агеєва, Дж. Вольф, Г. Поллок, Е. Вілсон, Дж. Батлер, М. Кіммел), також застосовано біографічний та історико-літературний коментар. Наукова новизна. Дисертаційне дослідження "Тип фланера в українській та іспанській прозі кінця ХІХ – пер. пол. ХХ століття" вперше здійснює дослідження на порівняльному рівні типу фланера в українській та іспанській літературах, простежує зв’язок фланерських практик із особистим міським досвідом авторів. У дослідженні проаналізовано прозові тексти модерної епохи, які дають також уявлення про гендерний дискурс фланерства, на основі яких можна робити спробу формулювання загальних тенденцій фланерського дискурсу у період першої третини ХХ століття. Теоретичне значення. Поточне дослідження дає можливісь розширювати аналіз типу фланера у синхронному аспекті, в інших національних літературах (наприклад, британська, німецька). Також воно має потенціал до продовження аналізу у діахронному аспекті (дослідження фланерських практик у більш пізні часові періоди в літературах України та Іспанії). Науково-практичне значення. Результати праці можуть бути використані для роботи над літературознавчим, гедерними та урбаністичними студіями, а також у практиці викладання таких дисциплін як "Історія української літератури", "Історія світової літератури", "Порівняльне літературознавство" або ж дисциплін урбаністичного спрямування. Деякі положення дисертації можна використати в подальших дослідженнях, присвячених проблемам літератури ХХ – ХХІ століть, урбаністичному та гендерному дискурсам. Перший розділ дисертаційного дослідження містить огляд теоретичного дискурсу фланерства, яке бере початок свого осмислення з другої половини ХІХ століття. У літературному дискурсі фланер з’являється у публікації 1841 року, у тексті "Фізіологія фланера" авторства Луї Адрієна Уара. Уар був першим автором, який описав новий міський тип, притаманний модерній культурі. У дослідженні зазначено, що осмислення автора було створене у період домінування позитвістського світобачення, що вплинуло на естетичне спрямування тексту, який за своєю сутністю є зразком літератури реалізму. Тим не менш, у сучасному літературознавстві науковці й досі посилаються на це джерело, наприклад Прісцила Фергюсон та Брюс Мазліш. Із цього тексту також беруть початок класичнні моделі фланерства Шарля Бодлера та Вальтера Беньяміна, які розпочинають рефлексії щодо фланера модерної епохи, який є не лише носієм детальних фактів про місто, а й збирає враження та трансформує їх на об’єкти мистецтва. Як зазначено у дослідженні, рефлексії цих письменників створили основу для аналізу фланертсва у культурних студіях та у контексті французької літератури зокрема. Подальший аналіз теоретичного дискурсу у підрозділі першого розділу вказує на те, що уже на початку 2010-х років використання класичних текстів, присвячених фланерству, вже піддається певному переосмисленню. Зокрема у збірці текстів ініціативи Річарда Ріглі під назвою "Фланер за кордоном: історичні та міжнародні перспективи", у якій автори вже намагаються розширити георграфію фланерства. Єдиним недоліком роботи, на нашу думку є фокус здебільшого на темах культури та історії мистецтв – художні тексти у дослідженнях згадуються у поодиноких випадках. Однак, ця спроба розширити межі фланерства уже дозволяє застосовувати напрацьовані теоретичні результати у літературних дослідженнях. Тип фланера переосмислюють також дослідниці гендерних студій. У роботі проаналізовано полеміку Джанет Вольф, Грізельди Поллок та Елізабет Вілсон стосовно доступності міських просторів для жінок у модерну епоху, й відповідно культурних та соціальних підстав для існування фланерки. Поза тим ми продовжуємо аналізувати жіночий дискурс фланерства, у якому з’являється іще більше текстів, присвячених тематиці, що свідчить про популярність теми у сучасному літературознавстві. У дисертації здійснено огляд найактуальніших сучасних джерел автортсва: Катрін Неші, Лорен Елкін, Анни Марії Іґлесіас, які продовжують досліджувати проблему жіночого фланертва у різних культурно-історичних контекстах. Також у першому розділі здійснено діахронний аналіз фланерського дискурсу у іспанському та українському літературознавстві. Приділено увагу основним віхам розвитку у епохах романтизму, реалізму, модернізму та постмодернізму. Проміжним висновком цього підрозділу є те, що для іспанської літератури аналіз фланерських є доволі розвиненою темою для дослідження, про що свідчить зібраний масив теоретичних текстів, присвячених різним епохам літератури Іспанії. Натомість, образ фланера в українському літературознавстві іще потребує наукового аналізу та рефлексії, однак, у дисертації проаналізовано дослідження сучасних українських дослідників: Максима Карповця, Анни Сидор, Тетяни Сірочук. Проаналізований масив текстів дозволив зробити підсумки та сформувати методолгію дослідження, практична частина якого представлена у другій частині дисертації. Другий розділ дисертації присвячений практичному порівняльному аналізу текстів, що поділяють хронологічні межі, ідейно-естетичні домінанти та сюжети. Зокрема у роботі проаналізовано прозові твори письменниць Лесі Українки та Кармен де Бурґос, які відображають погляди авторок на життя жінки у модерному місті. Результати аналізу продемонстрували подібність автроських стратегій та ставлення до жіночого фланерства, як спроби головних героїнь освоїтись у міському просторі та знайти шляхи власної реалізації у часи світоглядної кризи, протягом якої окреслюється й криза патріархальної культурної парадигми. Продовженням дисертаційного дослідження став аналіз текстів авторів-чоловіків, В. Винниченка та М. де Унамуно, які описують психологічний стан фланера у взаємодії із жінкою у міському просторі. Аналіз продемонстрував наявність у текстах феномену тривожної маскулінності, який виникає у світоглядному полі нових часів, як маркер кризи патріархального світогляду. Завершує другий розділ аналіз творів П. Барохи та М. Хвильового, які ілюструють чоловіче бачення жінки у міському просторі. Протягом аналізу простежується вплив гендерної ідентичності автора на формування образів головних героїнь у текстах, які мають більше просторової свободи у порівнянні із героїнями української та іспанської авторок. У висновку роботи підведено підсумки порівняльного аналізу текстів, окреслено основні тенденції формування фланерського дискурсу в іспанській та українській літературах, визначено перспективи подальших досліджень теми.
Розвиток праслов'янської тенденції до внутріскладової гармонії в криворівнянській говірці гуцульського говору : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Лебедівна, Оксана; Дика, Людмила; Даниленко, Андрій
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 035 "Філологія". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. У дисертаційній роботі розглянуто праслов’янську тенденцію до внутріскладової гармонії у зв’язку з окремими фонологічними явищами в криворівнянській говірці гуцульського говору української мови. Поняття внутріскладова гармонія вперше проінтерпретовано в стосунку до фонологічної ознаки бемольності (огублення) голосного на зовнішньому (поверхневому; синхронному) рівні репрезентації; на внутрішньому (глибинному; абстрактне уявлення про звук) рівні розрізнювальною ознакою голосного в праслов’янській мові була дієзність. Внутріскладову гармонію потрактовано як фонологічне обмеження – один із об’єктів фонології, що є частиною граматики мовця. Після остаточного закріплення фонологічної опозиції за м’якістю в різних позиціях із занепадом єрів дієзність як розрізнювальна ознака приголосних і бемольність як розрізнювальна ознака голосних перейшли з рівня зовнішньої репрезентації на рівень внутрішньої репрезентації для тих південноукраїнських діалектів, що стали основою для криворівнянської говірки. Аналіз обмеження за тенденцією до внутріскладової гармонії в праслов’янську, прото-, давньо-, середньо- та сучасну українську добу, зокрема на матеріалі криворівнянської говірки показує, що слов’яно-алтайські контакти не могли стати першопричиною появи цього обмеження в мові, адже, як вдалося припустити, під впливом обмеження за тенденцією до внутріскладової гармонії відбулася зміна *ē > *eā, або праслов’янський переголос (орієнтовно VII ст. до н.е.). Архаїчна тенденція до внутріскладової гармонії, що не залежить від наголосу, яскраво проявлена пізніше в криворівнянській говірці. Фонологічну систему криворівнянської говірки, чиї акустичні дані зібрано впродовж 2019 і 2022 років й опрацьовано в програмі "Praat", розглянуто головно з погляду діахронії. Проаналізовано, зокрема, метричні книги 1775–1944 церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Криворівні, записані в цій місцевості етнографічні тексти та написані говіркою твори початку ХХ–ХХІ ст. Звернуто пильну увагу на кілька типологічно релевантних фонологічних явищ мікросистеми говірки, які стали результатом дії внутріскладової гармонії, а саме: діалектний переголос ’а > і, четверту палаталізацію велярних, зміну етимологічного *o перед складом зі зредукованим єром, збереження м’якої артикуляції псл. *r’ (розглянуто також причини її цілковитого усунення перед суфіксом -uk- із 1871 року в метриках, якщо не зважати на поодиноку форму з м’яким r’ за 1923 рік). Для встановлення хронології та територіальних особливостей деяких мовних явищ залучено молдавські грамоти ХІV–XV ст. і "гарвардський" Псалтир ХІІ ст. У цій праці вперше висловлено думку про брак морфологізації а > i у криворівнянській говірці, а отже, про зв’язок континуантів е, ɪ, і з фонемою /а/ в синхронії. Нову інтерпретацію запропоновано для переходу *o > крив. ɪ, і перед складом із редукованим, зокрема зазначено, що до появи цих змін спричинилася четверта палаталізація велярних, а криворівнянські рефлекси *o входять до складу фонем /о/ та /і/ відповідно. Збереження м’якого рефлекса *r’ вперше пояснено процесами, активними в мікросистемі говірки, а давніший перехід [ʉ] > [i] після велярного пояснено хибним рішенням щодо пом’якшених лабіальних, що поділяли з велярними задню артикуляцію відповідно до роботи язика.
Алгоритми і коди над силовськими 2-підгрупами симетричних груп S2n : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Ольшевська, Віта; Олійник, Богдана
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі знань 11 "Математика та статистика" за спеціальністю 113 "Прикладна математика" — Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Дисертаційна робота присвячена побудові і аналізу алгоритмів над силовськими 2-підгрупами симетричних груп та дослідженню властивостей кодів на цих групах. Силовські p-підгрупи є класичними об’єктами в теорії груп, опис таких підгруп допомагає зрозуміти структуру самої групи. Зокрема, словські р-підгрупи симетричної групи досліджувалися професором Л. Калужніним та описані в його працях за допомогою вінцевих добутків циклічних груп. Він запропонував зображати елементи таких груп у вигляді спеціальних таблиць, а саме - впорядкованих наборів многочленів певного вигляду. Ю. Дмитрук у своїй праці описав алгебраїчні структури силовських 2-підгруп симетричних груп. Основою для створення означення та отриманих головних результатів послугували саме статті Л. Калужніна. Елементи силовських підгруп симетричних груп можна розглядати як портери автоморфізмів кореневих дерев, які наведені в роботі В. Некрашевича. Мінімальна система твірних та графи Келлі на силовських р-підгрупах симетричних груп S2n описані А. Слупік та В. Сущанським. Нехай маємо ціле та додатнє число п > 1. Силовську 2-підгрупу симетричної групи S2n позначимо S2n as Syl2(S2n). Група Syl2(S2n) ізоморфна кінцевому добутуку р-циклічних груп, що мають порядок 2, а саме: Sylr2 (S2n ) = Z 2 I . . . I Z2 n разів. Б. Павлик використав поліноміальне представлення елементів групи Syl2(S2n). Він описав дії над Syl2(S2n) на множині мінімальних систем твірних цієї групи. Нижній центральний ряд силовських підгруп симетричних груп Sn було досліджено А. Віером. Оскільки такі структури досить зручні та ефективні в обчисленнях, природним продовженням є дослідження алгоритмічних властивостей та створення алгоритмів для обрахунків у силовських 2-підгрупах симетричних груп, елементи яких представлені саме деревами. Враховуючи характеристику порядку групи, особливої уваги заслуговує випадок, коли р = 2. У дисертаційній роботі дослідження ґрунтується на властивостях бінарних кореневих p-рівневих дерев з мітками. У тому числі розглянуті алгоритми основних групових операцій для таких структур, алгоритми зв’язку між деревами та підстановками з силовських 2-підгруп симетричних груп. Окрім того, для кожного алгоритму доведено коректність та досліджено часову складність. Використовуючи зв’язок підстановок з бінарними кореневими деревами з мітками, в дисертаційній роботі побудовано алгоритм пошуку кількості рухомих точок підстановок та відстані Хеммінга між елементами групи Syl2(S2n). Логічним продовженням роботи стало дослідження кодів над підстановками із силовських 2-підгруп симетричних груп. Починаючи із 1970-х років коди, побудовані на підстановках, та їх властивості широко досліджуються у різних сферах. Так І. Блейк у своїй роботі коротко розглянув та узагальнив відомі того часу результати про перестановочні масиви. Метою статті Дж. Денеса було показати, як використовувати перестановочне кодування для голосових операцій та паралельних обчислень. П. Камероном було отримано низку результатів про групи перестановок і перестановочні коди та зроблено огляд про відомі результати. Описано декілька відкритих проблем. Під кодом на групі підстановок розуміють множину елементів із групи Sn, де довільна пара із множини має відстань не меншу від заданої. При цьому можуть використовувати як різні підгрупи симетричної групи, так і різні метрики, наприклад, Хеммінга, Улама, Левенштейна тощо. Перестановочні коди використовуються як коди корекції помилок в каналах комунікацій з малою пропускною здатністю. Одним з напрямків є дослідження кодів на алгебраїчних структурах. Р. Бейлі у своїй роботі наводить ефективні алгоритми декодування, коли перестановочні коди є підмножинами з Sn. У дисертації розглядаються властивості кодів, які визначені на підстановках із силовської 2-підгрупи Syl2(S2n). симетричної групи Syl2 з відстанню Хеммінга dH над ними. Для їх дослідження також використано зв’язок групи Syl2(S2n) із групою бінарних кореневих n-рівневих дерев з мітками. Досліджено метричні властивості кодів на підстановках. Також описано властивості відстані Хеммінга на підстановках із силовської 2-підгрупи Syl2(S2n) симетричної групи S2n та побудовано алгоритм пошуку відстані Хеммінга для підстановок групи, що має складність 0 (2 n). Окрім того, досліджено метричні властивості кодів на підстановках із Syl2(S2n) та знайдено розміри і кількість кодів для максимальної та мінімальної ненульової відстані Хеммінга. Таким чином, у дисертаційній роботі містяться наступні нові наукові результати: 1. Запропоновано алгоритми перетворення підстановки із силовської 2-підгрупи симетричної групи у кореневе бінарне n-рівневе дерево з мітками та обернений перехід від дерева з LT2,n до підстановки із Syl2(S2n). Доведено їхню коректність і обчислено часову складність. 2. Запропоновано алгоритм множення підстановок силовської 2-підгрупи симетричної групи, що використовує зображення груп бінарними деревами з мітками, та обчислено його часову складність. Описано алгоритм знаходження оберненого елемента. Доведено його коректність та обчислено часову складність. 3. Описано алгоритм пошуку кількості рухомих точок підстановок силовських 2-підгруп симетричних груп з часовою складністю 0 (2n). Пораховано, що в середньому алгоритм виконує т кроків для групи Syl2(S2n). 4. Запропоновано формулу, за якою можна визначити кількість підстановок із Syl2(S2n), що мають задану, зокрема максимальну, кількість рухомих точок. 5. Наведено алгоритм пошуку відстані Хеммінга для підстановок із силовських 2-підгруп симетричних груп з часовою складністю O(2n). Оцінено, що в середньому алгоритм виконує n кроків для групи Syl2(S2n). 6. Запропоновано рекурсивну формулу для обчислення кількості підстановочних кодів CH over Syl2(S2n) з максимальною відстанню Хеммінга та обчислено кількість таких кодів. Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертації мають теоретичний характер. Вони можуть використовуватися в теорії кодування, теорії груп підстановок. Дисертація може бути використана для читання спеціалізованих курсів з теорії алгоритмів та теорії кодування для студентів математичних спеціальностей.
Наративна ідентичність Києва в українській літературі доби Бароко : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Петренко-Цеунова, Ольга; Павленко, Ганна
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі знань 03 "Гуманітарні науки" за спеціальністю 035 "Філологія". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023. Роботу присвячено дослідженню наративної ідентичності Києва доби Бароко як ментальної конструкції. Вона відображена в низці барокових жанрів, зокрема в полемічних текстах, літописах і хроніках, поезії та шкільній драмі. Світогляд людини Бароко передбачав наявність вищого сенсу в творенні наративів, що утримував їхню цілісність, попри відмінність мов, жанрів, конфесій та естетичних парадигм. У художньому творі простір, зокрема й міський, становить окрему дійсність, шо існує за власними законами залежно від стилю епохи та жанру тексту. Актуальність теми полягає у відсутності фахового комплексного дослідження наративної ідентичності Києва в українській бароковій літературі із застосуванням сучасних міждисциплінарних підходів. В українській культурі доба Бароко знакова з погляду формування ідентичності, зародження історичної пам’яті, осмислення свого минулого та власної тяглості. Об’єкт дослідження – корпус текстів XVII–XVIIІ ст.: панегірична поезія, агіографічна проза, ораторська література, драматургія, хроніки та літописи, що містять посутні згадки про Київ. Предмет дослідження – наративні моделі репрезентації урбаністичного простору в літературі Бароко. Метою дисертації є дослідження основних способів моделювання образу Києва через наративну проєкцію текстів доби Бароко та аналіз функціонування барокової ідентичності Києва на рівні телеології й поетики. Методологічну базу роботи складають: феноменологічний метод, використаний для аналізу міста як символічної реальності; порівняльно-історичний – при розгляді динаміки змін образу міста; герменевтичний – для здійснення аналізу та інтерпретації окремих філософських теорій, пов’язаних із символізацією міста. Задіяно структурно-семіотичний метод для розгляду міського наративу барокового Києва як системи відповідників і опозицій, виокремлення центральних елементів (сюжетів, мотивів, образів) та аналізу їхньої реалізації в конкретних текстах. Для дослідження міста як механізму пам’яті використано здобутки школи нового історизму, концепції культурної пам’яті, винайдення традиції та спадку культури, постколоніальний підхід. Для аналізу метаміфології міського наративу залучено здобутки міфоритуальної критики. Наукова новизна роботи полягає в комплексному аналізі наративної ідентичності Києва на основі дослідження пам’яток літератури Бароко. Визначено та досліджено роль наративної ідентичності Києва в культурі Бароко. Схарактеризовано та узагальнено основні риси й особливості київського наративу в контексті синхронних міських наративів ранньомодерної доби. Особливість роботи полягає в інтеграції культурно-антропологічних методів дослідження наративів пам’яті та локусів символічного смислоутворення, розробок у царині семіотики та ритуально-міфологічного аналізу текстів. Застосування обраної теоретико-методологічної бази уможливлює нове прочитання пам’яток української літератури XVII–XVIII ст. Завдяки використанню інструментарію сучасних дослідницьких методів розширено межі інтерпретаційного поля української літератури Бароко. Обґрунтовано доцільність використання студій наративної ідентичності до пам’яток ранньомодерної доби. Визначено домінантні риси культурно-історичної та локальної ідентифікації локусів Києва, способи їхньої візуалізації та наративні прийоми, використання яких забезпечує єдність наративної ідентичності Києва. З’ясовано, з якими намірами та в який спосіб різні мистецькі доктрини й політичні режими створювали, змінювали і впливали на фізичний та символічний вигляд міста в добу Бароко. Доведено структуротворчу роль міста в бароковій семіосфері. Перший розділ "Осмислення образу міста доби Бароко: теорія й історико-культурні контексти" є спробою феноменологічної редукції – наближенням до об’єкта дослідження шляхом очищення від семантичних нашарувань романтичного, позитивістського, модерного стилів мислення, що по-своєму уявляли міську культуру доби Бароко й наклали відбиток на сучасне сприйняття. Огляд основних підходів до вивчення міського наративу барокової культури та її ролі у формуванні національної ідентичності дає змогу зробити висновок, що донедавна теорію ідентичності місця часто використовували в дослідженнях як евристичну відправну точку, а не як теоретичну основу. Тенденції вживання поняття "наративна ідентичність" у науковому дискурсі обґрунтовано доводять можливість його аплікації в міських студіях. Другий розділ "Побудова художньої моделі міста" включає чотири необхідні засновки, що висвітлюють різні контексти сприйняття образу міста в бароковій творчості: філософський, аксіологічний, поетичний і мовний. Філософський засновок полягає в тому, що розглянуті тлумачення образу міста в європейській філософській думці мають дві домінанти: з одного боку, місто постає осердям держави, ознакою цивілізованості та простором творчої самореалізації особистості. З другого боку, місто визначають як протиприродне середовище знеособленості, відчуженості та дегуманізації людства. Серед риторичних і поетичних засобів зображення наративної ідентичності Києва розглянуто виокремлені Феофаном Прокоповичем параметри художнього опису міста. Також запропоновано поглянути на трискладовість київського ландшафту в категорії вернакулярності. Розглянуто різні метафори на позначення Києва: місто-сад, місто-ліс, місто-лабіринт. Проаналізовано генезу та функціонування вживаної щодо Києва епітетики – богомбереженого міста, богохранимого граду; досліджено порівняння Києва з Єрусалимом, Константинополем, Римом, Троєю. У третьому розділі "Місто як механізм пам’яті" йдеться про те, як у міському ландшафті, розглянутому як система знаків, закодовано низку політичних, економічних, соціальних і культурних понять. Фігури духовної і світської влади так чи інак відобразилися в бароковій наративній ідентичності Києва та формували самототожність киян у часи, коли столичний статус був радше символічним, аніж реальним, однак місто продовжувало бути ключовим фактором ідентичності та ознакою державності. За часів Петра Могили Київ перестав бути узагальненим означником давнопохованої руської слави. Митрополит виділив та реанімував семіотично значущі від часів Русі локуси: Десятинну церкву, Софійський собор, Печерський монастир. Водночас на мапі семіотично значущих місць з’явилася нова точка, не пов’язана зі спадщиною Русі, – колегія на Подолі. Тогочасна інтелектуальна еліта переймалася темою "старожитних прав" руського народу й відчувала потребу в оперті, коли посилань на авторитет православної традиції, давні вольності та доведення чудом стало не досить. У бароковому мисленні аксіологічна роль "старовини" у значенні критерію доброго ладу вплинула на глорифікацію знакових подій і постатей київської історії. Певні смислові послідовності міських локусів, впорядковані в межах соціально та культурно заданих координат значущості, стають знаряддям, яким послуговується культурна пам’ять, репродукуючи образи минулого, що в певну добу стають суголосними з панівними ідеями. Четвертий розділ "Метаміфологія барокового Києва" присвячений розгляду наративної ідентичності міста крізь призму міфоритуального підходу. Проаналізовано міфопоетичні тлумачення походження міста та сакралізацію легенд про заснування. Розглянуто образи небесних заступників Києва як відповідь на бароковий катастрофізм. Звернено увагу на щоденні ритуалізовані практики містян, а також символічні ритуали, приурочені до визначних подій, міських персонажів-масок та інші міфологізовані елементи, що повторювались із певною періодичністю, циклізували повсякдення містян і надавали йому трансцендентного виміру. Театральна культура барокового Києва проаналізована як маркер ідентичності та ознака колоніального становища. Завдяки запропонованому в дисертації аналізу наративної ідентичності Києва можна ствердити, що барокова спадщина в українській культурі стала своєрідним "місцем пам’яті" не лише в просторовому, а й у духовному сенсі. Міський простір є витвором колективного уявного, як, власне, й ідентичність.
Населення другої половини 4 тис. ВС в межиріччі Південного Бугу і Дніпра: серезліївська культура : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Іванов, Микита; Відейко, Михайло
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 032 "Історія та археологія". – Національний університет "Києво-Могилянська академія", Київ, 2023 р. Запропонована до захисту дисертація присвячена історії населення другої половини 4 тис. ВС в межиріччі Південного Бугу та Дніпра та обґрунтовує виділення серезліївської культури. Джерельну базу дослідження складають понад 211 могил доби енеоліту з яких 47 супроводжувались керамічним інвентарем, 19 – металевими прикрасами, 12 – статуетками серезліївського типу, 2 – металевими ножами. Окрім цього, до дослідження залучено 17 випадкових знахідок сокир-тесел, 21 випадкову знахідку сокир самарського типу, 4 ножі та кинджали усатівського типу та 5 мечів усатівського типу зі скарбу Іваньки. Структурно дисертація складається з восьми розділів, завершується висновками та проілюстрована 49 ілюстраціями. Загальний обсяг дисертації складає 300 тис. знаків з пробілами, або ж 7.5 друкованих аркушів. Перший розділ дисертації присвячено історії археологічного дослідження пам’яток пізнього енеоліту та доби ранньої бронзи в Україні в межах якої автор виділяє три періоди: імперський, радянський та відновленої української незалежності. В другому розділі автор дисертації характеризує загальну культурну ситуацію в східній Європі напередодні бронзової доби та описує софіївську культуру, пізньотрипільські пам’ятки косенівського локального варіанту, культуру Чернавода І, усатівську культуру та пам’ятки типу Гордінешти. Третій розділ дисертації присвячено характеристиці поховального обряду населення другої половини 4 тис. ВС в буго-дніпровському межиріччі. Слідуючи за Ю. Рассамакіним автор виділяє 3 групи пізньоенеолітичних поховань: із випростаними та покладеними на спину кістяками, із покладеними на спину кістяками, чиї ноги були зігнуті в колінах та із покладеними на бік кістяками та зігнутими в колінах ногами. В четвертому розділі дисертації автор характеризує керамічний комплекс пізньоенеолітичних поховань буго-дніпровського межиріччя та поділяє давній посуд на дві великі групи: кераміку рогачицького типу та кераміку трипільського походження. Кераміка першої групи зафіксована у 18 похованнях, що складає 38% від усіх поховань, що супроводжувались керамікою. Кераміка другої групи зафіксована у 20 похованнях, що складає 42.5% від загальної кількості поховань з посудом. Окремо автор розглядає біконічний та кулястий посуд, який, з однієї сторони, має виразно трипільське походження (Чечеліївка 1/3, Соколовка 1/6а, Широке 1/3, Дубова Могила 15), а з іншої – виготовлений за рогачицькою керамічної технологією (курганна група "Чкалівська" 3/32, Олександрівка 1/17, Олександрівка 1/45). Нечисельною є груgа кераміки культури Чернавода І представлена двома екземплярами: знахідкою № A288031 з колекції А. Грдличка та знахідкою з Кривого Рогу. Таким чином, за спостереженням автора трипільський столовий та рогачицький кухонний посуд мають приблизно однакову частку в поховальному інвентарю населення буго-дніпровського межиріччя. В п’ятому розділі дисертації автор описує т. зв. "серезліївські статуетки" та іншу антропоморфну пластику знайдену в курганних похованнях другої половини 4 тис. ВС та обговорює питання її походження. На думку автора, серезліївські статуетки є виробами трипільського походження та тісно пов’язані із трипільським духовним світом, а їхня поява в українському степу є свідченням суттєвим культурних впливів трипільців на тамтешнє населення. Шостий розділ присвячено історії поширення шнурової техніки декорування посуду на правобережній Україні. Згідно зібраних автором свідчень, найдавніший «класичний» шнуровий декор зафіксовано на поодиноких зразках трипільської кераміки етапу ВІІ знайденій в культурному шарі таких пам’яток як Валява, Миропілля, хут. Незаможник, Гребені, Веселий Кут, та Коломійщина І. На етапі СІІ в середовищі трипільської культури шнуровий декор стає більш різноманітним та набуває статусу головної декоративної техніки. Значні колекції кераміки, прикрашеної відтисками шнура, можна зустріти серед матеріалів пам’яток ледь не кожного з пізньотрипільських локальних варіантів: лукашівського та софіївського, буго-дніпровського, городсько-волинського, касперівського, гордінештського та усатівського. Щодо степових пам’яток енеоліту та доби ранньої бронзи, то на їхніх матеріалах найдавніший шнуровий декор у вигляді т. зв. «гусіні» вперше зафіксовано за часів другого періоду середньостогівської культури. За часів Дереївської культури спільна частка шнурового декору – "класичного" та "гусеничного", збільшується та складає до 5%. Ще більш популярним шнуровий декор стає серед населення поселення Молюхів Бугор, яке перебувало під значним трипільським впливом. Зокрема, близько 35% фрагментів декорованої кераміки, знайденої на поселенні, були прикрашені «класичними» відтисками. Таким чином, на думку автора шнурова техніка декорування посуду вперше виникає та набуває популярності в середовищі трипільської культури, а поширення шнурового декору в степові райони України слід розглядати як прояв трипільського впливу на тамтешнє населення. В сьомому розділі вперше в історії науки автор характеризує металургію серезліївської культури. Згідно зібраних автором даних, найдавнішими металевими виробами, що походять з центральної України, є сокира типу Відра знайдена в культурному шарі поселення Трипілля ВІ Берегівська ГЕС, сокира типу Плочник знайдена неподалік відомого мега-поселення Небелівка, сокира типу Аріушд знайдена неподалік села Лисянка Оратівського району та сокира типу Котяна, знайдена поблизу м. Богуслав. У якості сировини металурги трипільської культури використовували, вірогідно, місцеву самородну мідь що походить із Гайсинської площі, Білокам’янської структури, Могильнянської та Чемерпільської ділянок на території останньої з яких розташовуються трипільські пам’ятки сабатинівської групи відомі своїм підвищеною концентрацією знахідок металевих виробів, металургійного та металообробного інструменту. За часів Трипілля СІІ металургійні знання поширюються далі на схід та досягли берегів Дніпра, де формується серезліївський комплекс металевих предметів представлений мідними прикрасами, пласкими сокирами, обушковими сокирами самарського типу, ножами, кинджалами та мечами типу Софіївка-Усатово. Восьмий розділ дисертації присвячено спробам реконструкції демографічної ситуації в степовій Україні за часів енеоліту – ранньої бронзової доби. За підрахунками автора на території Криворіжжя площею 5970 км2 на триверстовій карті «Корпусу військових топографів» 1853 р. відомої також під назвою «карта Шуберта» позначено 1255 курганів. Окрім цього, за підрахунками автора на 1 курган припадає близько 0.5 енеолітичних поховань та 4.1 поховань ямної культури. Аби підрахувати приблизну чисельність давнього населення Криворіжжя автор пропонує чотири сценарії: оптимістичний, найбільш реалістичний 1, найбільш реалістичний 2 та песимістичний. Згідно оптимістичного сценарію в давніх курганах поховано лише 10% від загальної кількості населення а поховання було споруджено приблизно одночасно. Згідно найбільш реалістичного сценарію 1 в давніх курганах поховано лише 10% від загальної кількості населення, поховання споруджені впродовж 500 років а середня тривалість життя складає 30 років. Згідно найбільш реалістичного сценарію 2 кожен з членів давнього суспільства був гідний поховання в кургані, поховання споруджені одночасно. За результатами декількох підрахунків автор дійшов висновку, що найбільш реалістичною оцінкою чисельності населення Криворіжжя за часів енеоліту та ямної культури є 451–557 та 2237–3728 осіб відповідно. Найбільш оптимістичною оцінкою, натомість є 4510-9160 осіб за доби енеоліту та 37280 осіб за часів ямної культури. У порівнянні із трипільської така чисельність є в рази меншою. Зокрема, лише на одному мега-поселенні часів Трипілля СІ Майданецьке площею 3.2 км2 проживало стільки ж людей (6190 осіб), як і в усьому криворізькому мікрорегіоні. Таким чином, демографічного потенціалу степового населення України було недостатньо щоб зруйнувати трипільську культуру або суттєво вплинути на її матеріальний та духовний світ та змінити трипільських генетичний вигляд. Більш логічною виглядає модель згідно якої з середини 4 тис. ВС утворені шляхом інтеграції трипільські мега-суспільства розпадаються назад на дрібніші колективи, які рушають колонізувати нові землі – лісову та степову природні зони, трансформуючись у "шнурові" та "давньоямні" культури. Саме цей процес пояснює, з однієї сторони, скорочення трипільського населення Буго-Дніпровського межиріччя із 130 до 30-35 тис. осіб при переході від етапу СІ до СІІ, а з іншої – зростання в 4-8 разів кількості поховань в курганах при переході від доби пізнього енеоліту до ранньої бронзової доби. У висновках автор обґрунтовує виділення серезліївської культури та вказує на її зв’язок із ямною культурою.
Білкові фактори формування оксидативного статусу за хронічної хвороби нирок : дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії
(2023) Васильченко, Вікторія; Кучменко, Олена
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 091 – Біологія. – Національний університет "Києво-Могилянська академія", 2023. Дисертація присвячена дослідженню оксидативного статусу, особливостей його змін за хронічної хвороби нирок. Перші стадії хронічної хвороби нирок зазвичай не мають специфічних симптомів, тому це ускладнює їхнє визначення та спостереження за ними. Традиційні маркери дисфункції нирок, такі як креатинін та сечовина у плазмі та сечі, можуть знаходитися у межах референтних значень фізіологічного діапазону не зважаючи на погіршення ниркових функцій. Сукупність патологічних змін за хронічної хвороби нирок можна умовно поділити на три категорії: дисліпідемію, протеїнурію, а також уремію. Важливо зазначити, що існує взаємозв’язок між усіма цими компонентами та їхнім впливом один на одного. Зміна маркерів оксидативного статусу за хронічної хвороби нирок є доповнюючою інформацією про складники про- та антиоксидантної систем, їхній взаємозв’язок між собою та вплив на них інших факторів. Поглиблення розуміння окисно-відновних процесів та механізмів розвитку хронічної хвороби нирок завдяки детектуванню оксидативного статусу може сприяти покращенню не лише ранній діагностиці, а й моніторингу пацієнтів з наявними нирковими патологіями. Метою роботи було вивчення білкових факторів формування оксидативного статусу за хронічної хвороби нирок. Для реалізаційї мети застосовувались такі методи: аналіз та систематизація літературних, наукових, методичних та інших джерел з досліджуваної теми; біохімічні методи досліджень; методи статистичної обробки результатів та математичного моделювання. Зразки венозної крові для дослідження білкових факторів оксидативного статусу були взяті у 417 пацієнтів (214 жінки та 203 чоловіка, вік – 18-55 років) із хронічною хворобою нирок I-V стадії (гломерулонефрит). Усі пацієнти без гострих супутніх патологій (n=250) були розподілені на три групи: 1 групу сформували пацієнти з хронічною хворобою нирок І-ІІ стадій (n=53); 2 групу склали пацієнти з хронічною хворобою нирок ІІІ-ІV стадій (n=25); 3 група – це пацієнти з хронічною хворобою нирок V стадії (n=150). Контрольну групу склали 29 здорових осіб того ж віку з аналогічним співвідношенням статей. Усі учасники дали письмову згоду брати участь у дослідженні. Протокол дослідження (№ 7 30.08.2016) був затверджений Комісією з біоетики Інституту нефрології НАМНУ, а також протоколи дослідження тотожні дисертаційному проєкту (№ 6 від 10.06.2021 та №3 від 19.03.2023 року) були затверджені комітетом з етики наукових досліджень Національного університету "Києво-Могилянська академія". Дослідженнями біологічного матеріалу, сироватки та сечі, пацієнтів з хронічною хворобою нирок та умовно здорових донорів, з метою визначення зміни оксидативного статусу, мною було встановлено, що інвазивні та неінвазивні показники якісних та кількісних змін доповнюють традиційні маркери ниркових захворювань з деталізацією їх перебігу. Також було показано, що порушення обміну ліпопротеїнів збігається або може передувати хронічній хворобі нирок. Пероксидне окиснення ліпідів за хронічної хвороби нирок, у свою чергу, може передувати цьому захворюванню та характеризуватися утворенням реактивних альдегідів, які реагують з тіобарбітуровою кислотою. Окиснення білків у складі ліпопротеїнів високої та низької густини є причиною розвитку багатьох патологічних станів, зокрема артеріальної гіпертензії, яка є частим ускладненням хронічної хвороби нирок та інших патологій, таких як цукровий діабет та хронічні запальні процеси. У дослідженні були отримані нові дані про підвищення активності ензимів, які формують оксидативний статус, мієлопероксидази та еластази, які індукують оксидативний стрес. Крім того, спостерігалося значне зростання кількісного вмісту уремічного токсину, індоксил сульфату, оксалової кислоти та вмісту цитруліну одночасно зі зниженням активності антиоксидатного ензиму, параоксонази-1, за хронічної хвороби нирок. Вперше розраховане співвідношення між про- та антиоксидатним ензимами та проведений ґрунтовний кореляційний аналіз між потенційними та традиційними маркерами хвонічної хвороби нирок. Отримані нові дані сприяють деталізації інформації щодо потенційних маркерів хронічної хвороби нирок (цитруліну, індоксил сульфату, параоксонази-1, мієлопреоксидази та еластази). Вперше проаналізовано та продемонстровано співзалежності між ними, що дає можливість виокремити неінвазивні маркери ранніх стадій хронічної хвороби нирок, цитрулін та індоксил сульфат. Отримані нами дані про оксидативний статус підтверджує зростання активності ензимів прооксидантної ланки, як наслідок, виникнення оксидативного стресу у цієї категорії пацієнтів. Зміни оксидативного статусу можуть передувати змінам концентрації креатиніну та сечовини у плазмі та сечі, оскільки їхнє визначення може бути ускладнено відмінним раціоном або збільшенням ваги тіла. Зокрема, вміст індоксил сульфату як маркера уремії та цитруліну як маркера протеїнурії за хронічної хвороби нирок мали більший діапазон значень та чітке їхнє однонаправлене зростання із постадійним прогресуванням хронічної хвороби нирок. Таким чином, аналіз маркерів оксидативного статусу дає змогу стверджувати перспективність застосування неінвазивних маркерів задля раннього діагностування та прогресування хронічної хвороби нирок.

Browse

Browsing Докторська школа імені родини Юхименків by Issue Date

Results Per Page

Sort Options