Кіно-Театр. 2005. №6

Permanent URI for this collection

Browse

Recent Submissions

Now showing 1 - 20 of 45
  • Item
    Анкета "Що буде з українським кіно?" : [відповіді українських кінематографістів
    (2005)
    Спілка кінематографістів має брати все у свої руки. Важливо вирішувати також питання авторських прав і соціальної підтримки, бо кінематографісти просто бідують. Має бути група з питань захисту авторських прав, яка б виробляла і пропонувала нову, дієву систему. Досі кінематографічна спільнота сподівалась, що хтось робитиме це за неї, адже творці є творцями, а не виробничниками чи юристами. Необхідно також контролювати прокатний ринок України, тобто встановлювати перепони проникненню на наші екрани всіх без винятку російських фільмів, американських. Погляньте на Польщу або Чехію, де на телеекрани потрапляє продукція 50 на 50. Але в тому, щоб відстоювати українське, повинні бути зацікавлені урядовці. При Президентові Кучмі цим не переймалися. Керівники телеканалів також. Тож нищили своє, українське. Це серйозне питання, яке сьогодні треба регулювати законодавчо. Встановлювати квотування.
  • Item
    Тривале стратегічне очікування
    (2005)
    Оскільки уряд Юлії Тимошенко не спромігся вирішити проблеми українського кіно та проігнорував Рекомендації парламентських слухань "Національне кіно: стан, проблеми та шляхи їх вирішення" (див. №5, 2005), друкуючи лист Голови Верховної Ради, ми сподіваємося, що до виходу наступного номера буде відповідь прем'єр-міністра Юрія Єханурова на запит Верховної Ради, і буде не лише на словах, а й у реальних справах. І визначиться нарешті структурна приналежність кіногалузі, а також давно назріле кадрове питання, принаймні буде призначено заступника міністра культури з питань кіно.
  • Item
    "Веслувати було важкувато..."
    (2005)
    "Я щиро вдячна Івану Михайловичу Дзюбі за довіру і за пропозицію бути членом Комітету Національної премії їм. Тараса Шевченка. Вдячна за можливість співпраці з ним особисто і з усіма членами Комітету. Це не лише моя думка: такого мудрого і виваженого голови Комітету годі уявити. Обсяг роботи був справді великий, доводилося перечитувати масу літератури, їздити у відрядження на вистави обласних театрів, відвідувати виставки та концерти, одне слово, бути в курсі мистецьких подій країни. Члени Комітету, серед яких дуже шановані в Україні люди — письменники Павло Загребельний, Іван Драч, Володимир Базилевський, літературознавець Микола Жулинський, філософ Мирослав Попович, актор Богдан Ступка, композитор Євген Станкович, диригенти Іван Гамкало, Віктор Гуцал, режисер Михайло Резникович, кінорежисер Олег Бійма, художник Андрій Чебикін, мистецтвознавці Олександр Федорук, Неллі Корнієнко, Ольга Петрова, культуролог Тарас Возняк, — всі ми з великою повагою ставилися до думки Івана Михайловича, цінували його коректність та інтелігентність. До цього лише додам, що висунуті мною кандидатури на премію — автори фільмів "Я камінь з Божої пращі"(2002) та "Війна. Український рахунок" (2004) були удостоєні премії. Обидва фільми не тільки стали помітним внеском в українське кіно, а й прислужилися осмисленню драматичної української історії XX століття." Лариса Брюховецька. 2005 року Іван Дзюба залишив посаду Голови Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка.
  • Item
    Чи буде в Києві кінотеатр повторного фільму?
    (2005)
    Кожного року Міністерство культури видає прокатні посвідчення на 180-200 зарубіжних, переважно американських, фільмів. Українських фільмів на екранах України немає. Відколи Україна стала незалежною, вони зникли. Уявити таке, скажімо, у Франції чи Польщі неможливо. Оскільки виробництво повнометражних фільмів у нас звелося до мініму, то можна було б показувати фільми, випущені за роки незалежності, яких є чимало і які не були в прокаті. Саме з цього конкретного приводу й звернулася редакція до міської влади. Аналогічним лист до Головного управління культури було надіслано і від Національної спілки кінематографістів України. Національний центр О. Довженка надав редакції повну інформацію про наявність у колекції архіву копій українських фільмів і висловив готовність надавати їх для демонстрації в кінотеатрі. Залишається чекати, коли можливість дивитися українські фільми буде надана.
  • Item
    Пошуки кінообразності по-європейськи
    (2005)
    Прикро усвідомлювати, що за століття кінематографа ми не спромоглися ні на власну теоретичну кіношколу, ні на переклади існуючих і минулих теорій, ні на поширення кіноосвіти. У польських університетах кіно вивчалося, перекладалися першоджерела кіноестетики, захищалися наукові дослідження проблемних тем. Кінознавець Анджей Гвуздзь опрацював висловлювання про кіномистецтво різних європейських авторів і видав антологію Europejskie manifesty kina (Warshawa, 2002), яка отримала схвальні відгуки кінокритики і заслуговує на цитування думок теоретиків і практиків кіномистецтва, бо у нас вони майже не перекладалися. Книга містить програмні погляди 41 автора чи авторських груп, серед яких 15 перекладів з французької, 7 — з німецької, по 5 — з російської та польської, по 2 — 3 з англійської, шведської та італійської мов, і по одному — з іспанської, голландської і данської. Цей перелік свідчить про увагу, передусім освітніх і творчих середовищ до кіно там, де здобутки в кіномистецтві були найбільшими. Автор відійшов від хронологічного розгляду текстів, згрупувавши їх у п'ять тематичних розділів, які все ж мають хронологічний порядок, і додав до орієнтації послідовно їх появу в додатках разом з бібліографією, фільмографією, індексом імен, відомостями про авторів та назвами ще кільканацяти праць, що не увійшли у цей збірник. Шкода, що поза увагою залишилися такі авторитети, як Гуїдо Аристарко, Андре Базен, згадані лише примітках, чи автори теорії проміжків монтажу Британської кіноакадемії, але автор зазначив, що "маніфести мають характер постулативний і рішуче відрізняються від теоретичних висловлювань" , "це програмна заява, метою якої є прокламація засад і яка має тенденційний характер — деградацію старих вартостей і апологію нових, а не діалог з традицією" . Можна заперечити укладачеві збірника, чому, наприклад, текст феміністки Маргарет фон Тротта розміщений поруч із текстами Бунюеля, Дрейєра, Тарковського, Вендерса, а не в Колі незалежного кіно, або пошуки Дзиґи Вертова приписані до Великих маніфестів, а не до рубрики "Обличчя пропаганди", де автори "Кінетики" протестують проти французької групи Дзиґи Вертова, що намагалися через 50 літ реанімувати політичне кіно і поєднати його з авангардом. До речі, Вертов - єдиний автор зі згаданих, щоправда пізніше наведеного маніфесту, мав стосунок до України і втілював свої експерименти з перетворення людини на машину у ВУФКУ. У фільмах "Одинадцять" (1927), "Людина з кіноапаратом" (1929), "Симфонія Донбасу" (1930) "гвинтики" соцбудівництва, покликані на новобудовах сформувати совєцький народ, можуть послужити прикладом для психоаналітичного дослідження генези явища, наслідки якого спостерігаємо досі. Але автор мав якісь свої мотиви такої структури книжки. Безперечно ось що: кінознавці та кіномитці Польщі мають прекрасний посібник для творення свого стилю, для пошуків кіномови, і нашим кінематографістам залишається позаздрити їм.
  • Item
    Василь Трубай: "Розвою не буде, доки не запанує наша мова у всіх сферах" : [інтерв'ю]
    (2005) Трубай, Василь
    Василь Володимирович Трубай — прозаїк, поет, кіносценарист. Народився 6 червня 1952 року в селі Яблунівці Кагарлицького району Київської області. Закінчив Мурманську морську академію. Ходив у море на риболовецьких траулерах, працював начальником зміни на залізниці, вантажником, сторожем, заступником редактора районного тижневика "Приватна газета". З 1998 року — на творчій роботі. З 2003 р. -викладач кінодраматургії у Київському державному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Проживає в Обухові, на Київщині. Член Національної спілки письменників України. Автор книг "Кінець світу" (1995), "Зґвалтування реальності" (1997), "Я не можу не бути" (1999), "Все просто" (2003); автор сценаріїв художніх фільмів: "Посилка для Маргарет Тетчер" (1990), "Вперед, за скарбами гетьмана!" (1992), "Сто тисяч за кохання" (2000), "Мумія" (2003), "Тарас Бульба" (2005). Лауреат літературної премії ім. Г. Косинки. Твори перекладалися російською, німецькою, чеською та англійською мовами.
  • Item
    Казкар маленького міста
    (2005) Фиряєва, Оксана
    Гурам Мелентійович Петріашвілі народився 16 травня 1942 року в родині сільського вчителя грузинської історії та літератури. Після закінчення середньої школи у 1958 році вступив на математичний факультет Тбіліського університету ім. Джавахішвілі. Під час навчання захопився літературою, почав писати вірші. Друкуватися почав 1966 року. Після закінчення університету служив у армії протягом 1965 року. Працював учителем математики, інженером у кількох тбіліських НДІ, помічником та асистентом режисера на кіностудії "Грузія-фільм". З 1974 по 1979 роки навчався на кінорежисерському факультеті Тбіліського театрального інституту (завідувач кафедрою Різо Чхеїдзе, майстер Тенгіз Абуладзе). У 1972 році вийшла його перша книга. 1976 року, пройшовши практику у московського режисера Романа Качанова, зняв перший мультфільм — "Кактус". У 1980 році на об’єднанні "Дебют" студії "Грузія-фільм" зняв короткометражний фільм "Про що співає соловей". 1986 року на кіностудії "Грузія-фільм" вийшов перший повнометражний фільм — пригодницька дитяча стрічка "Пригоди Еллі і Рару". її переглянули 2,5 мільйона глядачів у всьому СРСР. З 1978 року почав зніматися як актор, в тому числі в українському серіалі "Роксолана". Всього зіграв у кіно 34 ролі, 7 з яких — головні. Загалом зняв 12 короткометражних фільмів, 1 повнометражний, 8 мультфільмів. Автор багатьох сценаріїв, за якими знімали фільми інші режисери. Поле творчої діяльності Гурама Петріашвілі надзвичайно широке і не обмежується цариною кіно. Він має значний літературний доробок — 15 книг, до яких входять казки, вірші, переклади, критичні та публіцистичні статті.
  • Item
    Фестиваль імені Майстра : [інтерв'ю з директором ІV Булгаковського фестивалю]
    (2005) Малахов, Віталій
    IV Булгаковський фестиваль став гарячою подією цього літа в Києві. Присвячено його було автобіографічним творам письменника. Насамперед "Білій гвардії". Про фестиваль розповідає його директор Віталій Малахов. Минулого року фестиваль був присвячений "Майстру й Маргариті". Ми запрошували вистави лише за цим романом — починаючи від лялькового театру і закінчуючи камерними операми. А в нинішньому — "Біла Гвардія" та інші автобіографічні твори. Наприклад, польський театр імені Юліуша Словацького привіз виставу про Булгакова за "Театральним романом" та іншими творами. Крім того, ми робили в Національному музеї медицини акцію-інсталяцію якщо можна її так назвати, присвячену Булгакову-лікарю, за творами раннього Булгакова (за "Нотатками лікаря"). І протягом 22—23 липня відбулися самі читання "Білої гвардії" в Гостиному дворі на Подолі.
  • Item
    В розпал ялтинського кіноліта
    (2005) Брюховецька, Лариса
    Найцікавіше в конкурсі — "Настроювач" Кіри Маратової, "Свої" Дмитра Месхієва та певною мірою "Статський радник" Пилипа Яновського. "Бій з тінню", "Піжмурки", "Ми помремо разом", "Нічний продавець" не додали чогось нового до палітри середньостатистичного російського фільму. Два українські конкурсні фільми — "Татарський триптих" і "Секонд хенд" — взагалі розчарували. Фестиваль, який фінансується міністерствами культури України і Росії, організатори втримали і цього разу — навантаження лягло на продюсера Сергія Аршинова, оскільки його колега, режисер і директор Ялтинської студії В. Пендраковський, цього року монтував свій фільм "Та, що біжить по хвилях". Як буде наступного літа, достеменної відповіді не було. Особливо в українців, яким гірко від бідності програми, від того, що кіно в країні занедбане і немає лідера, який би взявся його відродити, хоча творчих сил і бажання робити його — достатньо.
  • Item
    Побачення з глядачем. "Відкрита ніч" у кінотеатрах
    (2005) Косенко, Анна
    Фестиваль "Відкрита ніч" нарешті став справді відкритим не тільки для обраної публіки на Андріївському узвозі, а й для широкого загалу. Це стало можливим завдяки акції "Нове кіно України", яку Головне управління культури і культурної спадщини Київської держадміністрації організувало до Дня незалежності. Завдяки цій безпрецедентній акції українські фільми нарешті змогли потрапити на широкий екран, а глядачі отримали можливість, сидячи в зручних кріслах кінотеатрів, подивитися вітчизняне кіно з якісними звуком та зображенням. Як зазначив начальник ГУК Олександр Биструшкін, метою акції було наблизити українське кіно до глядача, тому кінопокази проходили в усіх муніципальних кінотеатрах Києва, і не тільки в центральних, а й у кінозалах на околицях ("Жовтень", "Київ", "Дружба", "Орбіта", "Київська Русь", "Лейпциг", "Флоренція"), які добровільно погодилися взяти участь в акції.
  • Item
    Парадокси ідентифікації
    (2005) Папаш, Ольга
    З 25 по ЗО вересня у Києві проходив V Міжнародний фестиваль акторів кіно "Стожари". Найкоротшою характеристикою цьогорічного заходу можна вважати нерівність — невідповідність між тим, як організатори фестивалю позиціонують, і тим, чим він є насправді. На одному полюсі - помпезне відкриття в стилі гумористичного шоу (на кшталт російського "Аншлагу"), участь "зірок" екс-всесоюзного масштабу (таких, як М. Джигурда та О. Панкратов-Чорний), добре видруковані та малодоступні запрошення; на іншому — неналежна організація, постійні трансформації програми, нарікання директора фестивалю Ніни Ільїної на те, що "не вистачило декількох сотень євро" на придбання того чи того пристойного конкурсного фільму. Але попри всі (до речі, показові) проколи, той, хто все-таки потрапив на перегляди, зміг побачити декілька цікавих стрічок.
  • Item
    Ще один божевільний
    (2005) Іванишина, Лариса
    Дмитро Лаленков народився 4 травня 1966 року в місті Стаханов (тепер Кадіївка) Луганська область. У дитинстві серйозно займався боксом, був чемпіоном України. Дідусь Дмитра Лаленкова був диригентом, батько — Валерій Лаленков грав у симфонічному оркестрі. Один рік навчався у музичному училищі імені Глієра, на факультеті вокалу. Дмитро Лаленков закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (зараз Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого). Працював у Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки. Знявся у фільмах: "Каїн" (1992), "Дике кохання" (1993) "Жорстока фантазія" (1994), "Принцеса на бобах" (1997), "Слід перевертня" (художник Симоненко),"Життя як цирк", "Доярка з Хацапетовки ": "Виклик долі" та інших. Роль Роми в комедійному телесеріалі "Леся+Рома" (2005–2007). В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працював з 2009 по 2016 рік. Дебютував 16 жовтня 2009 року у прем'єрній виставі "Граємо Чонкіна" у ролі Плечового. Послання фільму якраз і полягає в тому, щоб нагадати: жоден злочин не минає безкарно, щодо покарання причетні й надприродні сили. Це виглядає цілком зрозумілим і актуальним в часи тотальної безкарності злочинців.
  • Item
    Віртуоз стереотипів
    (2005) Брюховецька, Лариса
    "Кавоман" — на перший погляд, типова стрічка проекту "Любов — це...". Нічим особливим не примітна, старанно виконана проба пера. Разом з тим вона показова, як у своїх прагненнях робити безсюжетне кіно, так і в слабкості та причинах. Але чимось і вирізняється: дає привід поговорити про маніпулювання стереотипами кіно. Нездатність увійти в стосунки з життям, герметичність власного світу треба чимось компенсувати. Тож і доводиться "упаковувати" той світ у кіностереотипи... Разом з тим "Кавоман" засвідчує появу режисера значного творчого потенціалу. Аби тільки острах торкатися реального життя не став правилом, не призвів до самоізоляції.
  • Item
    Про духовне в кіно
    (2005) Бедуел, Гі
    Фрагмент з праці швейцарського кінокритика Гі Бедуеля "Про духовне в кіно": "Спочатку я вагався, чи згадувати в заголовку основну мету книжки: виділити духовне в кінематографі. Не без хвилювання я наважився застосувати для фільмі те, що Шарль Дю Бо застосував до літератури: у свою чергу використавши назву найважливішої праці Кандинського про мистецтво та його поняття "внутрішньої необхідності". Це самовдоволення в тому плані, що попередники такого рангу, як Андре Базен, Амеде Ейфр, Анрі Ажель, Жан Колле, робили чи продовжують робити подібні розгляди з великою ґрунтовністю. Духовне в структурі кінематографа є все-таки єдиною темою роботи, хоча окремі статті були опубліковані в Commentaire та Communio в Парижі, Sources у Страсбурзі та Choisir, женевському єзуїтському часописі, в якому я вже десять років зі свободою слова, вибору та ритму веду рубрику, присвячену кіно. Я вдячний їм за те, що вони прийняли свого часу ці тексти і тепер дозволили їх використати знову за моїм бажанням".
  • Item
    Митець за покликанням : [редакційний постскриптум до видання Б. Змудзінського "Siergiej Paradzanov"]
    (2005) Змудзінський, Богуслав
    Від Іоанни Левицької з Катовіц, яка стажувалася в "Кіно-Театрі", до редакції надійшла книжка "Біегдіеі Paradzanow", видана 1998 року в Кракові. До цього збірника увійшли статті та спогади Леслава Чаплинського, Шимона Бойка, Януша Газди, Юрія Іллєнка, Лариси Кадочниковой а також листи С. Параджанова із зони, його сценарії "Київські фрески" і "Демон" та фільмографія. Пропонуємо вашій увазі редакційний постскриптум одного з упорядників видання Богуслава Змудзінського.
  • Item
    Співець божественної любові
    (2005) Шевченко, Тамара
    Живопис на склі, колажі, створені фантазією і серцем Сергія Йосиповича, улюблені речі, що його оточували, — все незвичайне, на всьому печать його майбутніх кінострічок. Але за часів радянської влади у всьому переважала сіра фарба, поетичне кіно в Україні було яскравим спалахом, його вбили, повісивши на поезію і красу ярлик крамоли. Відповідний до поетичного кіно дім Параджанова позбавили глави, режисера, що намагався відродити традиції кіно Олександра Довженка, посадили до в’язниці.
  • Item
    Життя - гра : [рецензія]
    (2005) Іванишина, Лариса
    Сергій Параджанов творив колажі. У цій же "техніці" виконана й книжка "Колаж на тлі автопортрета". Більше сорока авторів написали спогади про нього, а грузинський кінознавець Кора Церетелі уклала їх у сім розділів, доповнивши їх хронікою життя і творчості Сергія Параджанова і покажчиком імен і назв. До колажу додасться і голос Параджанова, чиї розповіді, наприклад, "Як я спав на портреті Сталіна", "Як я торгував очима" та багато інших скидаються більше на анекдоти, аніж на правду, але в цьому їх чарівність. Саме визначення розділів - гра перша, гра друга і т.д. Назви промовисті: "Людина-свято", "Король блазнів", "Краса — моя хвороба", "Прекрасний, але нестерпний", "Дійсність треба вміти домислити", "Це — замогилля", "Третє око". Вибудувані вони в хронологічній послідовності. Імена тих, хто згадує, представляють розмаїття людей, з якими спілкувався Параджанов, включаючи колишніх в’язнів, з якими він відбував строк. Серед авторів - Тоніно Гуерра, Белла Ахмадуліна, Георгій ПІенгелая, Георгій Якутович, Юрій Іллєнко, Володимир Наумов, Майя Плісецька, Лариса Кадочникова, Алла Демидова, Софіко Чіаурелі, й що дуже приємно - говорять вони насамперед про Параджанова, і не загальними фразами, а змальовують конкретні випадки, події, казуси, розігрування, які так любив герой книжки. Щодо проявів безмежної фантазії в житті найбільше історій у його тбіліських колег та знайомих, в тому числі родичів Сергія Йосиповича.
  • Item
    Дев'ять життів Нестора Махна
    (2005)
    Володимир Досталь і Фелікс Клейман від імені телеканалу НТВ замовили українським кінематографістам 12-серійний фільм про життя легендарного анархіста Нестора Махна. Режисер картини — киянин Микола Каптан (лауреат "Молодості"-94 та володар диплому "Берлінале" за короткометражний фільм "Сашко"). Оператори — Олег Маслов- Лисичкін (основні роботи: "Зелений вогонь кози" (1989), "Жінка для всіх"(1991), "Чотири листи фанери" (1992), численні телесеріали) та Ігор Приміський. Художник-постановник — Петро Корягін. На головні ролі призначено молодих, але вже популярних російських акторів. Нестор Махно — випускник РАТІ (ГІТІС) Павло Дерев’янко, якого українські глядачі знають переважно завдяки бойовику "Бій з тінню" (2005), а також телесеріалу "Дільниця" (2003), дружину Махна Галину Кузьменко зіграє Анна Слю, відома як героїня містичного трилера "Нічна варта" (2004) і телесеріалу "Талісман кохання" (2005), роль близького соратника Махна — Федоса Щуся дісталася Данилові Бєлих, який грав у телесеріалах "Медики" (2001) та "Кавалер морської зірки" (2003). Крім того, на глядачів чекає зустріч з чудовими українськими акторами — Олегом Прімогеновим, Ігорем Волковим, Ігорем Славінським та багатьма іншими. Зйомки картини, сповненої яскравих і видовищних сцен, відбуваються не лише на студії Довженка, а й у всіх куточках України. Запоріжжя, Переяслав-Хмельницький, Кам’янець-Подільський, Качанівка, Біла Церква, Гайворон... — це далеко не повний маршрут знімальної групи.
  • Item
    Інше життя Миколи Яковченка
    (2005) Косенко, Анна
    Комедійного актора легко впізнати серед інших лицедіїв. Часто це люди з виразною зовнішністю і не менш яскравим характером. Таким був і Микола Федорович Яковченко, актор театру і кіно, видатний комік. Глядачі добре пам'ятають його непересічну гру в стрічках "За двома зайцями", "Королева бензоколонки", "Вій", "Максим Перепелиця", "Вечори на хуторі біля Диканьки", а також його багаторічну участь у виставах театру імені Івана Франка: "В степах України", "Фараони". Навіть граючи другопланові ролі, Яковченко умів "зачепити" глядача, перехопити увагу на себе, викликати бурхливу реакцію — сміх чи оплески публіки. Комедійний образ Яковченка-актора, на жаль, в реальному житті не раз змінювався на похмурий. Про Яковченка вже було знято декілька документальних стрічок. Сьогодні на Українській студії хронікально-документальних фільмів розпочалися зйомки ще однієї, але вже ігрової картини, присвяченої життю актора.
  • Item
    Георгій Делієв: Обеззброїти глядача : [інтерв'ю]
    (2005) Делієв, Георгій
    Георгій Вікторович Делієв (н. 1960, Харків) — український актор, режисер, сценарист, заслужений артист України. Закінчив Одеський інженерно-будівельний інститут (архітектор) та ГІТІС (режисер і актор естрадного жанру). Ху- дожний керівник комік-трупи "Маски". Співавтор сценарію і режисер фільму "Сім днів з російською красунею" (1991, грав Фурича). Знявся у фільмах "Другорядні люди", "Чеховські мотиви" (обидва — режисер Кіра Муратова). Головні ролі у фільмах "12 стільців" (режисер Ульріке Оттінгер, Німеччина, 2003), "Настроювач" (Кіра Муратова, 2004). Поставив короткометражний фільм "Дрібний дощ" (Одеська студія, 2004).